Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
Наталія Попова — голова благодійного фонду «Порятунок диких тварин». До війни його підопічних зазвичай лікували і випускали на волю або відправляли в реабілітаційні центри. Зараз Наталія їздить по всій Україні, рятуючи тварин буквально з-під бомбардувань і вивозячи їх до Європи.
Коли почалася війна, в мене було 7 тигрів, 6 левів, 2 каракали, 6 лисиць, ведмеді й собака. Ще був олень, козуля. Козулю в мене вбило від вибуху, вона об стінку вдарилася і зламала собі шию. На другий чи третій день почало дуже сильно бомбити. У мене дуже багато тварин травмувалося, зокрема леви й тигри. Літали, билися головами об стіну.
З нас і почалося все це бомбардування, ми розташовані неподалік від аеропорту Бориспіль. Прилітало якраз у наш район. А я вже багато років неадекватно реагую на салюти. Коні дуже сильно їх бояться. Ми музику гучно вмикаємо, щоб тварини не чули. І ось [24 лютого] о 4 з чимось ранку як гримнуло. Вилітаю, думала, що салют. Біжу на вулицю, тому що, вибачте за грубість, мені ж треба зрозуміти, кому голову проломити. Біжу до конюшень, назустріч охоронець і каже: «Бомблять». Я кажу: «Ти що, ненормальний? Хто бомбить?». Він каже: «Росія».
Це був страшний стрес. Тварини взагалі бояться різких таких звуків. Я тут теж серед них металася, тому що всі б’ються, ти не можеш заспокоювати всіх одночасно.
Величезне спасибі, звісно, міжнародним фондам. Мене познайомили з Евою Зґрабчинською, це директорка познанського зоопарку. Вона сказала: «Давай тварин до мене негайно. Ми все приймемо, ми все організуємо». Вона зв’язалася з митними органами. А в мене навіть паспортів на них немає, паспорти в клініці, а я їх забрати звідти не можу. Ця свята людина, Ева Зґрабчинська, організовує прохід через кордон, приймає цих тварин.
Щойно я відправила своїх тварин, я запропонувала «Фельдман ЕкоПарку» та «Зоопарку XII місяців» евакуацію. Вони відмовилися на той момент. Мабуть, думали, що все буде добре. Кому в таке не хочеться вірити?
У Фельдмані [потім] двох працівників убили. [Коли військові] туди зайшли, цих працівників ніде не могли знайти. Думали, що втекли, а потім їх знайшли мертвими в якомусь приміщенні. Видно, що розстріляли.
Далі почали звертатися з усіх боків: «Допоможіть, врятуйте». Десь кинули лева, десь тигра, ще когось. Я вже зверталася до військових, організовувала коридор, де це було хоч якось можливо. Багато було покинутих, ми їх витягували.
22 квітня я приїхала з Краматорська. Там у приватному будинку жила левиця. Господар поїхав, кинув, фактично втік. Коли в будинок зайшли українські військові й побачили її, вони дали сигнал через мера Краматорська. Він звернувся до зоозахисної організації, і вже вони дали сигнал мені. Ми під’їхали і забрали її. У таких випадках, як Краматорськ, страшно. Ніхто не погоджується їхати в такі зони. Тому мені довелося самій опанувати цю професію — анестезію роблю сама.
Седація потрібна лише для того, щоб тварин перевантажити в транспортну клітку. Дається анестезія, її перевантажили в транспортну клітку, вивели з наркозу, перевірили, що все добре, завантажили в машину й поїхали. З левами й тиграми швидко завантажитися нереально. У нас був рекорд у Краматорську. З моменту, як ми заїхали, і [до того], як виїхали, минуло 16 хвилин. Виводити з анестезії довелося вже дорогою.
Мені ставлять запитання: «Ти не боїшся?». Я кажу: «Звісно, боюся». Просто одні бояться і не їдуть, інші бояться і їдуть. У цьому різниця. Коли ми з Ясногородки евакуювали тварин, за 100 метрів з одного боку бомби прилітали в ангар, і метрах у 70–80 — з іншого. Посередині ми — хапаємо тварин, яких можливо. Звідти вивозили лам, альпак, якихось сурикатів, корів, верблюдів.
Не так страшно в перший день туди поїхати, як коли ти вже бачив — і вдруге туди їдеш. Ясногородку просто зрівняли з землею. Я маю на увазі село. Вся ферма була розбомблена повністю. Там величезна кількість трупів. Причому купа трупів не тільки від вибухів, а й померлих від голоду. Там же, прямо на цій фермі, стояли росіяни й чеченці. Ніхто [з українців] не міг зайти. [Потім] деяких тварин ми забирали в лежачому стані, виснажених. Там видовище було зовсім не для слабкодухих.
Я їжджу з військовими, звісно, а не сама. Нам просто пощастило, бо серед військових виявилося багато любителів тварин. Вони щоразу нас супроводжують. Я з тваринами орієнтуюся, а як заїжджати, не орієнтуюся. Я кажу їм точку, куди треба заїхати, і вони мені допомагають.
Кілька разів ми просто тікали від обстрілів. Я заїжджала з групою військових. Багато людей зі зброєю ставали навколо, охороняли навантаження, але від бомб вони ж не захистять. Зате вони молодці, мабуть, розвідка в них працює добре, бо вони, наприклад, кричали: «Три хвилини, і щоб вас тут не було». Ми стрибаємо в машину й від’їжджаємо, і через 3,5 хвилини на це місце прилетіло.
Я вивезла близько 200 тварин уже. Зараз будемо відправляти 17 левів і двох ведмедів. Це з Одеського біопарку та «Фельдман ЕкоПарку». Ще в мене коней 65 голів, 12 корів і бізонів. Купа лам і альпак, барани. А всі порожні місця ми заповнюємо котами й собаками. Все, що влазить у машину.
Не дуже добре, звісно, що тварини разом їдуть — дикі з домашніми. Зрозуміло, що перекриваємо, вони їх не бачать, зате прекрасно відчувають. Мене одного собаку попросили відправити, який гавкав просто цілодобово, не зупиняючись. Він поїхав з левами й ведмедями. Досі не гавкає. Зате тепер живе в гарній родині, в них усе чудово і його люблять.
Звісно, дикі тварини реагують [на бомбардування] жорсткіше, ніж домашні. Ми врятували антилоп із Ясногородки, і обидві не вижили. Ми чого тільки не робили, у них страх не проходить. Він руйнує все, і потім настають незворотні процеси, і нічого не можна зробити. Ми і під крапельниці, і як завгодно. Пішли обидві.
У таких умовах уже як можеш, так і працюєш. Де правильно, де неправильно. Я виїжджаю без лікаря — це неправильно. Я ніколи не знаю, в якому тварина стані. Це дуже стрьомна ситуація. Але, слава Богу, щастить. Тут уже ризикуєш, бо немає іншого варіанту. До Краматорська ніхто не погоджувався їхати.
Зараз у мене проблема з анестезією. Скільки мені їх не передавали, вони закінчуються катастрофічно. Що таке 2 флакони, коли в мене йде навантаження по 10 левів? Це ні про що. Дуже потрібні літаючі шприци. Ми везли левицю з Краматорська, вона два шприци з’їла і все. Літаючі шприци в нас у країні взяти просто нізвідки, справа не в грошах. Але нам, наприклад, дуже допомагають поляки.
Від скромності не помру, але якщо я не допоможу [тваринам], ніхто не допоможе. Ми будемо вивозити всіх. Я тут і в мирний час не накопичувала тварин, а зараз тим паче. Єдине, що через війну не погано — менше диких тварин опиниться в приватних руках, а краще б взагалі не було. Зазвичай не віддають і вважають нормальним тримати у вольєрі без нічого і вважають, що вони його люблять, і він добре живе. Як ти людям пояснюєш? Йому потрібен простір, у нього купа природних своїх особливостей, які він має задовольняти. Люди про це не хочуть ні думати, ні чути.
Я, навпаки, радію, коли їх потім бачу на відео й фото, як вони живуть у своєму кліматі, на природному ґрунті, з купою іграшок, по півтора гектари вольєри. Ось це, я вважаю, любов. Я їх відправляю в такі місця. Треба знаходити якісь позитивні речі, тому що весь час вбиватися — це неправильно.
