Я справді не знаю, чого вони очікували

Імена всіх героїв змінено

Про те, як усе почалося.

Михайло: Мене розбудила дружина і сказала, що щось вибухнуло. Я подумав, їй з недосипу вже щось ввижається. А потім почув. Перше відчуття: повне заціпеніння і небажання вірити. Їсти неможливо, спати теж, усе всередині перевертається з ніг на голову, психіка не приймає того, що відбувається. Телефонували люди з Росії — вони не вірили, що почалася війна. Половина людей, з якими ми спілкувалися, які були друзями, просто стали Z-активістами. Вони нам казали «ти фашист, ти нацик» — це люди, з якими ми знайомі, з якими працювали разом і чай пили. Коли людина, з якою ти десять років знайомий, просить зняти відео на фоні розбомбленої будівлі, щоб переконатися, що все не фейк, стає моторошно.

Олена: Російській армії було не так просто зайти в місто. За цей час зібралося дуже багато чоловіків до тероборони. Коли російські війська увійшли в місто, ми були вдома — на цьому наполіг наш мер і хлопці з тієї самої тероборони. Вони попросили зберігати спокій і не виходити. На жаль, не всі послухались, і ті хлопці, що пішли з коктейлями Молотова на колону РФ, були вбиті.

Михайло: Ми з родиною були того дня з родичами. Почули, як іде колона танків, дружина сказала: «Ось так звучить смерть». Звук був жахливий, усе трясло. Потім вони почали стріляти по будинках.

Про те, як відреагували діти.

Михайло: Спочатку ми казали п’ятирічному синові, що це землетрус. Летіли «Гради», летіли винищувачі, звук був жахливий. На другий день сказали: це війна, на нас напала Росія. Син нормально сприйняв, але боявся, звісно. Коли летів винищувач, він закривав вуха і стискався в клубочок. Коли нас бомбили, ми з ним спускалися в бомбосховище і все проговорювали. Потім дійшло до того, що він почав розуміти, що саме летить і в якій частині міста.

Віка: Мій дворічний син дуже злякався, коли треба було лізти в підвал. А потім були на вулиці, почули вибух, і він одразу зрозумів, що треба в укриття. Я поки що нічого йому не пояснюю, кажу тільки «дядя бабах». Коли бачимо наслідки вибуху, говоримо, що «дяді пісок розсипали з машини». Дай Боже, якщо все це швидко закінчиться, я розповім йому, коли він уже буде дорослішим. У нас будуть дні пам’яті і буде велика розмова.

Про ситуацію з їжею та ліками.

Анна: Щоб купити їжу, доводиться стояти в чергах іноді й півдня. У деяких магазинах лише солодка вода, гірчиця та цукерки. Каші й м’ясо купити складно. Часто роздають безкоштовний хліб, сьогодні дітям роздавали йогурти. Волонтери — наше все. Я годую дитину груддю — і це рятунок. У магазинах усе розкупили.

Михайло: Є чати, де люди пишуть про тих, хто потребує допомоги. Є чати, де пишуть: «тут можна купити яйця» — і всі поїхали туди купувати яйця. Відстояли чергу чоловік 300–400 і купили. Те саме про фрукти, молоко, хліб, м’ясо. У великих магазинах нічого немає, найбільший торговий центр вони спалили в перші дні. У невеликих магазинчиках можна купити сир, рис, овочі. Іноді базари навіть відкриваються. Взагалі життя зараз — це такий постійний квест з пошуку їжі. Магазини починають закриватися, бо продуктів у місті все менше. Люди починають нервувати й психувати.

Олена: Ліки — це найболючіша тема. Найбільше не вистачає інсуліну, гормональних препаратів, ліків для серцевиків. Люди діляться, збирають по області.

Віка: У нас майже немає інсуліну в місті. Канал Херсонської обласної ради публікує інформацію про те, де які лікарні працюють і скільки де інсуліну є.

Ірина: Зараз почали брати потроху російську допомогу. Але найбільша черга за гуманітаркою не зрівняється навіть із найменшим щоденним мітингом.

Олена: Дуже негативно реагує народ на ці «добрі» справи: спочатку доводити до безпорадності, не пускаючи гуманітарні фури, а потім допомагати.

Про пропаганду.

Олена: Демонстративно привезли пару фур із продовольством та акторами. Приїхали люди, які мали дякувати дядькові Вові за дари, все це знімали. З автобусів повисипались бабці, почали брати тушонку і на камеру говорити «дякую». Але люди вийшли на мітинг і завадили показати гарну картинку — справжні херсонці з прапорами України стояли і кричали: Херсон — це Україна! Цю виставу з подяками мали показати у ваших новинах — у нас тепер тільки російське телебачення. Але вони не показали те, що знімали, а лише сказали, що в Херсоні раді бачити рятувальників і показали якесь інше місто. Ми зрозуміли, що зірвали цей цирк.

Михайло: 13 березня — день звільнення Херсона від фашизму. Вони привезли з Криму якихось бабусь, притягли якихось алкашів, узяли прапори СРСР. Ці люди, чоловік 30, пішли до вічного вогню, кричали «спасибі діду за перемогу». Росіяни зняли ролик, ніби люди Херсона раді, що їх звільняють від фашизму. Їх було так мало, що навіть не факт, що їх звозили. У цей момент на головній вулиці Херсона десь 5 тисяч людей ішли з прапорами України і намагалися показати, що нам не потрібен російський світ. Я був на цьому мітингу — я відчував великий гордість за людей, які вийшли і намагаються показати, що ми у себе вдома.

Олена: Ніхто російській пропаганді не вірить, лише обрані й поцілованіі російським ТБ ще задовго до війни. Вони досі думають, що нас рятують. У нас у телевізорі тільки російські канали, ми їх чесно дивились і чесно сміялись, чесно ненавиділи і хором матюкали.

Про російських солдатів.

Ірина: Військові поділяються на два типи тут — орки й «ввічливі люди». Орки — злі наглядачі, в основному це СОБР, які вирішили, що тут типу можна качати свої права, і Росгвардія. Військові, які живуть у захоплених адміністративних будівлях, ходять всюди з автоматами і вдають із себе ввічливих. Типу, ви не звертайте уваги на те, що в мене автомат, я прийшов до вас з миром, допоможу вагітній жінці й дитині.

Віка: Нам пощастило, в нас вони більш-менш нормальні, спокійні, наші районні окупанти, може, просто молоді. Я не знаю, як їх розподіляли.

Михайло: Вони влаштовують обшуки та облави на людей, які їм здаються особливо небезпечними. Зламують замки, вибивають двері й обшукують людей, які або були в українській армії, або в теробороні. Вони можуть о п’ятій ранку вломитися в будинок і перевернути його. У мене обшуків не було, у знайомих — так.

Ірина: Або чисть телефон перед виходом на вулицю, або заміняй запасним телефоном. На вулиці розмовляй про них тихо, у місті багато «гостей» у цивільному. На днях ми не могли зайти в нашу багатоповерхівку, там був обшук, телефони перевіряли майже в усіх моїх знайомих. По суті, зараз місто — одна велика в’язниця.

Віка: У них є вимоги: ходити по двоє, повільно, якщо зупинять військові, то потрібно показати документи, комендантська година, на машині їхати дуже повільно, на вимогу обов’язково зупинятися й показувати документи і що в багажнику. А в реальності виходить так, що люди на все це забили.

Про ставлення місцевих до військових.

Михайло: Російські військові ніяк не можуть прийняти, що люди поводяться вільно і мають право виявляти свій вибір. Вони намагаються поводитися так, як вони поводяться там, у себе. А тут все по-іншому. Я не знаю, чого вони чекали, але я не бачив жодної людини, яка б до них підійшла, з радістю їх прийняла, подарувала їм квіти, обійняла і взагалі була рада, що вони тут перебувають.

Олена: Я справді не знаю, чого вони чекали, коли прийшли до нас. Перед тим, як зайти в місто і «врятувати», вони вбивали наших солдатів, влучали «Градами» в будинки мирних людей. Чого їм чекати, є тільки ненависть і злість з нашого боку.

Михайло: Я на днях проходжу повз військового, він стоїть з автоматом і цією літерою Z. Ми подивилися один на одного — він усе зрозумів і я все зрозумів. Не знаю, як там у нього, а в мене всередині закипіло все. Відчуття від ненависті, бажання послати людину. Але ти нічого не можеш зробити, бо він стоїть у своїй уніформі зі зброєю. А ти у себе вдома! А він на тебе дивиться з презирством.

Про мітинги.

Ірина: Це наша зброя. А від їхньої зброї ніхто не захищається, нам просто нічим. Російські військові на протест херсонців відреагували спочатку шоком, потім злістю — ну і ось, події останніх днів — відсіч, сльозогінний газ, гранати світлошумові, кийки, постріли по ногах. Агресія військових тільки розпалює наших, ми — майданівці, моє дитинство — це помаранчева революція, моя молодість — це Майдан. Зараз я стала обережнішою, але мої друзі — лише сміливішими. Люди, які виходять на мітинги (а таких дуже багато, можна сказати мінімум 80% моїх близьких) — відчайдушні голови, найсміливіші, готові на все. Ті, хто по життю боягуз, як я, живуть у страху 24/7.

Михайло: Херсонці відкрито підходять до людей зі зброєю і кажуть, що ми тут самі розберемось, нам не потрібна Росія і їхнє «порятунок». Раніше це було нормально, але 21 березня вони влаштували провокацію — хтось написав на пам’ятнику Небесній сотні (це люди, які загинули на Майдані), що війська України — це вбивці дітей. Звісно, люди пішли цей напис стирати — в них полетіли шумові гранати, одній людині прострелили ногу, почали бити людей.

Про взаємодопомогу.

Ірина: Загальний стан зараз у Херсоні — підтримувати один одного з усіх сил. Без «тримайся — тримаюсь» ми б уже зламались. Ми, як і раніше, кожен свій день починаємо з обдзвону та листування з близькими з усіх куточків України і з усіх районів Херсона. Інакше не вивезти. Дуже сильно ми всі втомлюємось від усього. Мені здається, це якась стадія стресу, коли підняв руку — вже втомився.

Анна: Люди зараз скооперувались, допомагають один одному, багато волонтерів. Люди годують і доглядають за тваринами, яких залишили ті, хто вирішив негайно виїхати. Люди виставляють медикаменти, продовольство, яким можуть поділитися, координують один одного щодо товарів, які з’являються у продажу тощо. Ми згуртовані як ніколи раніше.

Віка: У нас є багато каналів у телеграмі, вайбері. У нашому будинку чоловіки організувалися у свій чат, поставили внутрішні засуви на кожен під’їзд. Якщо якимось чином хтось проникне, чоловіки одразу виходять.

Олена: Є ті, хто патрулює місто від мародерів, є ті, хто збирає діткам речі, ті, хто розвозить продукти й ліки за адресами. У перші дні дуже багато людей привозили в лікарні продукти харчування, одяг і ліки під звуки вибухів і сирен. Ми щоранку пишемо близьким, як минула ніч. Якщо добре, то чи не замерзли вони в підвалі і чи потрібна їм допомога.

Про майбутнє.

Ірина: Я у відчаї, що не можу виїхати. У мене є багато друзів у Європі, я тут чахну і плачу, просто хочу виїхати до кращих часів, коли Херсон знову буде без літери Z по місту, весь святковий і в прапорах. Мені дуже важко жити в страху й болю. Мені погано. Я буду чекати можливості втекти, допомагати Україні дистанційно (так від мене більше користі, є план), потім повернутися і святкувати перемогу.

Анна: План залишатися в Херсоні, розвивати його економіку, підтримувати його жителів, ростити дітей, відбудовувати наші домівки, молитися за ЗСУ і чекати, коли настане той прекрасний ранок, коли мама розбудить словами «Доню, люба, прокидайся, ми перемогли». А він обов’язково настане.

Олена: Ми втомились. Ми плачемо від новин, але перестаємо, бо згадуємо, хто це робить і скільки ми вже за це заплатили. Всередині агонія від ненависті до ворога і від любові до своєї країни, це і мій стан теж. Але ми не падаємо духом, у нас вагітні, діти, бабусі. Варто жити — плану немає, план жити.