Мама зробила для ЗСУ тушонку, ми не їли її навіть у найголодніший день

Ми продали практично всі прикраси, техніку з дому, дорогі нішеві аромати, сумки, взуття. Продавали, щоб дідусеві памперси купити й ліки.

Грошей не було зовсім, березень ми прожили на 2000 гривень (на початок березня це приблизно 7000 рублів, наприкінці — близько 5700 рублів — СП). Росіяни роздавали свою гуманітарку. Люди спочатку трималися, але потім багато хто йшов, здавав свої дані, щоб отримати банку тушонки. Ми туди не ходили, хоч як голодно було.

З ліками було дуже складно, був бартер, одні ліки міняли на інші. Наприклад, є якийсь препарат для печінки — у мене проблеми з печінкою, — але я розуміла, що проживу без них, а ось дідусеві препарати для розрідження крові потрібні щодня. І я препарат для печінки міняю на препарат для серця, а потім міняю на препарат для крові.

Найскладніше — не було інсуліну, дідусь на інсуліні з 2003 року. Укол вранці й увечері треба робити. Це квест, який я ніколи не забуду, я шукала його скрізь. Люди, в яких він був, продавали один шприц по 200 гривень.

Влітку зі мною й чоловіком сталося те, чого боялися всі херсонці: ми побували в підвалі. Ми проходили повз відділення Промзв’язкубанку, я дістала телефон, щось гортала, виходить охорона: «Ви затримані».

Ми: «А що, власне, сталося?» — «Зараз буде перевірка документів». Нас заводять у відділення банку. Приїжджають люди з автоматами, перевіряють телефони.

У чоловіка він був просто чистий, а я багато фотографувала з вікна. Ми жили високо, я багато знімала — я щиро люблю своє місто. Загалом до цих фотографій причепилися, мене назвали навідницею, і нас повезли в підвал.

Везли, слава Богу, без мішка на голові. Я бачила, куди нас везуть, і благала Бога, щоб не в підвал будівлі, де раніше була СБУ — там відбувалося все найстрашніше. Ми були в іншому підвалі, це була адміністративна будівля — апеляційний суд.

Мене на допиті намагалися схилити до того, що я якимось чином допомагала ЗСУ, що я навідниця. Я кажу: «Невже я, якби допомагала, не видалила б усе з телефону?».

До чоловіка застосовували силу, били. У мене там була найсильніша істерика, я верещала, кричала. Мене ж за мій телефон взяли, правильно? Хай мене б’ють, а не його.

[Російським військовим] було байдуже, жартики були типу: «Дивись, раніше часу не відкинься, наступна підеш». Питали, чи є в нас на підконтрольній [Україні] території ті, кому ми можемо допомагати, хто служить у СБУ тощо. Зрозуміло, такі люди є, але ми казали, що ні.

Я згадала всі молитви, які знала, напам’ять читала 90-й псалом. Моя віра в Бога — тільки вона тримала.

Хтось [із військових] сказав, що через таких, як ми, хтось там у «ДНР» страждає. І тут нам допомогло, що мій чоловік із Луганська. Я кажу: «Так, не треба мені тут розповідати, у мене родичі живуть у „ЛНР“».

Нас запитали, чи є в нас російські паспорти. Ми кажемо: «Ось якраз написали заяву». У них цих даних немає, вони повірили нам на слово. Нікуди ми не ходили, звісно.

Після цього нас відпустили. Ми пробули в підвалі десь шість годин. Не пам’ятаю, як дійшли додому. Просто пішки дійшли, не розуміючи нічого.

Я два тижні сиділа вдома. Потім потроху почали виходити, але військові були скрізь. У мене кілька разів при вигляді того, як паркувалися Z-ки й із них виходили в повній амуніції військові, траплялася панічна атака.

Мені просто закрили рота. Телефон завжди був удома. Ми, українці, волелюбні, а тут за ці шість-вісім годин, що ми провели в підвалі, це все забрали.

19 чи 20 жовтня дідусь потрапив до лікарні з ішемічною атакою. Якраз 19 числа оголосили, що правобережжя евакуюватиметься на лівий берег. Я сходила до дідусевого ендокринолога: «Як з інсуліном?» — «Ніяк, ми все беремо й їдемо».

Потім дідусь дзвонить і каже: «Мабуть, треба їхати». Я кажу: «Куди їхати, мій золотий?» — «Тут немає інсуліну». Йому сказали, мовляв, інсулін тут ви не знайдете, а там є.

У місті справді інсуліну вже не було. У нас запас залишався на тиждень.

Я приїхала до лікарні. Мені сказали: «У вас є два шляхи. Або дідусь їде сам, його визначать у будинок для літніх людей, або ви їдете з ним». Я кажу: «Сімки, які нам продавали, не працюють ніде. Виходить, я з дідусем не матиму зв’язку?» — «Саме так. Завтра о 8 ранку катер, вперед».

Ми кидаємо якісь речі, їдемо до дідуся, збираємо його речі. І все. Спочатку нас перевезли на той берег, потім автобусом до Джанкоя, потім поїздом до Анапи.

Перед кордоном в автобус зайшла людина: «Готуйтеся до фільтрації, щоб не пропустити українську заразу в наш російський Крим». Але ми досить легко пройшли кордон. Телефони, нічого не дивилися.

Дідусь дорогу переніс дуже важко. Йому погано було. У мене з собою були рослинні краплі, я йому їх капала.

Нас відвезли до селища біля Анапи. Ми біля моря, живемо по будиночках, нас годують, є їдальня. Грошей, щоб рухатися кудись далі, немає.

Я дуже хочу повернутися додому. Я вірю, що знайдеться можливість виїхати звідси, через усю Росію, Європу, приїхати назад в Україну. Це все коштує грошей, які раніше здавалися зовсім невеликими, але зараз це величезна сума для нас.

Я мріяла бути у своєму місті, коли відбудеться деокупація. Ми купували одноразовий посуд, щоб годувати українських військових. Ми розуміли, що прийдуть наші й їх треба буде чимось нагодувати. Мама зробила тушонку, ми не їли її навіть у найголодніші часи.

Я плачу щодня.