Ці татуювання стали небезпечними для життя

Я почала робити патріотичні татуювання у великому обсязі, коли місто вже перебувало в окупації. Перше татуювання зробила 10 березня. Набила близько десятка чи двох. Там були і привид Києва, і кавуни херсонські, і все, що можна було вигадати. На той момент здавалося, що все скоро закінчиться й у нас будуть гарні татуювання, які виражатимуть нашу позицію. Але все затягнулося.

Першим татуюванням був напис «Українка» — моїй найкращій подрузі. Ми на той момент жили разом, і я щойно забрала своє обладнання зі студії. Це було важко — моя студія знаходиться в центрі міста, недалеко від бази «визволителів». Коли я прийшла додому, думала, що не зможу нічого набити, в мене тремтіли руки.

Ці татуювання стали небезпечними для життя. До мене стали приходити люди й просити [їх] перекрити. Вперше прийшла дівчина, вона майже тремтіла. Сказала, що дуже хоче виїхати з міста. У неї був невеликий напис на руці, просто українською мовою, і вона просила його перекрити.

Її знайома бачила, як російські солдати витягнули хлопця з машини. Вони його повністю роздягнули й відвели в незрозумілому напрямку, його більше ніхто не бачив. У хлопця був набитий або герб України, або прапор. Для російських військових це нацистське татуювання.

Колір нашого прапора, герб, карта, написи українською — для російських військових це все нацизм. Чому я маю перекривати ці татуювання? Я на своїй землі, а ці люди взагалі тут на деякий час, і скоро вони звідси підуть. Але якщо я цього не зроблю, людина може померти. Ми прекрасно розуміли, що відбувається в підвалах. Що люди, можливо, звідти не повернуться, їх можуть убити.

Спочатку шукали військових, які служили в АТО, тих, хто хоч колись тримався за зброю. Їх катували, щоб дізнатися інформацію про наших військових. Я знаю про голову одного з селищ Херсонщини, якого катували майже три місяці, вважали, що він щось знає, але він нічого не знав. У Херсоні таких ситуацій багато. Згодом почали забирати до підвалів волонтерів.

У нас було дуже багато мітингів у перший час. Особливо гучних людей почали змушувати замовкнути. Їх викрадали, з ними проводили «виховні бесіди» за допомогою тортур. Могли прийти додому, начепити тобі мішок на голову й вивезти кудись.

Люди звідти дуже рідко повертаються. Це підвали. Ми знаємо їхні адреси, що там відбувається. Спочатку це було досить рідко. Потім стало страшніше, але я продовжувала свою діяльність. Я працювала до моменту, поки не виїхала. [Боялася, що] до мене зараз прийдуть і скажуть: «Ну все, дострибалася, пішли в підвал».

У нас у місті багато блокпостів, і їх виставляють тоді, коли їм заманеться. Я працювала вдома. Одного разу в мене на сеансі були дівчина з хлопцем. У цей час виставили блокпости, і я побачила, що вони почали нервувати. Виявилося, що вони поліцейські, і для них цей блокпост дуже небезпечний. Їм треба перечекати. А росіяни іноді ходять по будинках і шукають поліцейських. Я не могла вигнати людей, бо розуміла, що їм це може коштувати життя. І самій наражатися на небезпеку було страшно. Але ми пересиділи.

Кілька разів мені писали з порожніх інстаграм-акаунтів: «Ми знаємо, де ти живеш, що ти робиш». Я не можу сказати, що мені писали саме російські військові. Є деякі пропагандисти в місті. Я зрозуміла, що треба виїжджати. У якийсь момент і витратні матеріали почали закінчуватися. Жодних варіантів отримати голки для татуювання чи фарби в мене не було.

Ми з подругою вирішили, що її татуювання «Українка» треба перекрити. І тут уже не спрацюють жодні тоналки, як мені в коментарях досі пишуть. Дорога з Херсона до Одеси на той момент у нас зайняла майже 12 годин, і за цей час жодна тоналка чи консилер не витримають.

Ми зупинилися на тому ж кольорі, на червоному, бо це для нас сміливість, любов і, можливо, навіть ненависть. Перекрити напис абстракцією було досить складно, я витратила майже три години. Але воно того вартувало. На блокпостах її пропустили без питань.

Я записалася в чергу на виїзд. Сказали, що виїзд буде в найкращому разі через два тижні. Але того ж вечора мені зателефонувала дівчина, яка займалася цим переїздом. Сказала, що в мене є дві години, я маю зібрати валізу, і ми виїжджаємо. Мені потрібно було взяти свої тату-машинки, сховати так, щоб їх не відібрали на блокпосту. Ця штучка цікава, раптом знадобиться, ну, цим п’яницям. У мене вже одного разу питали, що це таке гарненьке.

Якщо в телефоні, не дай Боже, буде поле з пшеницею, а зверху небо і ти посередині — це нацизм. Коли ми сідали в машину, водій перепитав нас, чи все всі видалили [з телефону]. Із сусіднього сидіння я почула: «А що, треба було?». Ми цій дівчині цілим автобусом тоді почали видаляти все, що бачили.

Виїхали з Херсона 20 квітня й їхали майже 7 годин російськими блокпостами. Ця цифра здається мізерною, бо зараз люди стоять по кілька діб. А ще я неймовірно вдячна перевізнику, який нас вивозив, бо було дві ситуації, в яких ми могли б залишитися на тій дорозі.

Російським солдатам не сподобалося, що люди просто стояли біля машини. Дорога була довгою, і люди виходили покурити. У якийсь момент військові пустили автоматну чергу по колесах, щоб загнати людей у машини. Поводилися з людьми, як із худобою.

Через півгодини, коли проїжджали український блокпост, ми мало не потрапили під обстріл. Російські військові обстріляли український блокпост. Але наш водій вирішив трохи порушити правила дорожнього руху й поїхати зустрічною смугою. Ніхто не постраждав.

Ми вже під’їжджали до Одеси, там був обстріляний бетонний паркан, і на ньому маленький хлопчик писав: «Слава Україні». Я так запам’ятала цю картину! Коли в Одесі я вийшла з автобуса, вдихнула повітря — зрозуміла, що тут я в безпеці.

Коли ми з подругою зайшли до магазину, ми були, як дикуни. Зараз у Херсоні магазини практично не працюють. Замість «Сільпо» тепер якась російська фігня, замість АТБ у нас АЦБ. Коли я виїжджала з міста, десяток курячих яєць коштував майже 200 гривень.

Херсон повільно вмирає. Люди гинуть від голоду. У багатьох немає можливості заробляти, а без грошей ти нічого не купиш. Старі люди стоять на вулицях із табличкою: «Допоможіть вижити». Вони продають останнє, все, що в них вдома є. Іноді вони приходять додому ні з чим, бо в людей нічим платити. Вони й хотіли б, але нічим. Це дуже важко.

Зараз я працюю в Німеччині й донатю ЗСУ. Я мрію повернутися до Херсона, хай і тимчасово окупованого, просто хочеться додому. Все ж є надія, що скоро його визволять і я поїду додому їсти справжні смачні херсонські кавуни.

Мої родичі [в Херсоні] зараз спілкуються так, ніби ми вже ніколи не побачимося. Але вони все одно дуже чекають наших хлопців. Вони готові пожертвувати всім, що в них є. У них залишилося не так багато. Це буквально житло й нічого більше, але вони готові. Вони просто хочуть додому, в Україну.