Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
«Я спочатку не повірила».
Я сама з Криму, у мене там мама. 23 лютого з’явилися повідомлення, що о шостій годині вечора різко закрили всі пропускні пункти на кордоні Криму з Україною. Ніхто не міг пояснити, чому їх так різко закрили. Почали з’являтися якісь тривожні новини про заяви Путіна.
24 числа нас розбудив дзвінок мами чоловіка, що вибухають аеродром. Ми спочатку не повірили, потім, коли я взяла свій телефон, я побачила дуже багато повідомлень від знайомих, від учительки зі школи дитини, пропущені від подруги. Передзвонила. Подруга кричала, що вибухають наш аеродром, що почалася війна. Сказала, що робити, як зібратися, що брати з собою, бо в мене був ступор.
Учителька в шкільному чаті моєї дитини-першокласника писала, щоб усі залишалися вдома, щоб відзвітували, хто залишився вдома, що почалася війна.
«Прийде Росія, ми тут заживемо».
Була паніка. Ми з чоловіком і дитиною зібрали якісь речі в сумку й вирішили піти зняти гроші. Вийшли на вулицю, а там купа людей, величезні черги біля банкомата. Деякі ходили, сміялися: мовляв, чого ви запанікували. Бабусі в черзі казали: «Ой, та нічого страшного, буде в нас як у Криму. Прийде Росія, ми тут заживемо». Мені було нудно від цих розмов, бо я знаю, що там у Криму. Ми щороку туди їздили, нічого хорошого там немає. Ми й зараз можемо туди виїхати, але навіть не розглядаємо такий варіант. Добре, що чоловік сказав взяти з собою сумку, куди ми склали документи й якісь речі першої необхідності. Я думала: навіщо, ми ж зараз додому повернемося. «Ні, візьми в машину, хай буде». Поїхали, дорогою спробували купити якісь продукти, мені вдалося зняти гроші, це було під вибухи, під грохіт, дим ішов. Тоді ми ще не вірили, що це все реально. Чоловік казав: та що ти там нагрібаєш стільки, нічого страшного, завтра, якщо що [купимо ще]. Ми ж не знали, що завтра буде гірше.
«Люди тягнули телевізори, мікрохвильовки без упаковки, мішки з продуктами».
Ми поїхали провідати батьків чоловіка в приватному секторі й вирішили залишитися там, бо почало гриміти з усіх боків. Нам здавалося, що в приватному будинку буде безпечніше, ніж у нашій дев’ятиповерхівці недалеко від аеродрому. Стрілянина була цілу добу, я дзвонилася потім із сусідкою по квартирі, вона сказала, що добу наш під’їзд сидів у підвалі.
На третій день війни чи на четвертий ми намагалися вийти з дому, піти в квартиру, щоб забрати речі. Спостерігали жахливу картину. Люди тягнули телевізори, якісь мікрохвильовки без упаковки, мішки з продуктами. Ми подумали: Боже, звідки в людей стільки грошей. А це почалося мародерство. Ми побачили розбиті магазини, аптеки, ломбарди. Люди витягували все. Один чоловік кричав: «Що ви робите!», але марно. Якийсь чоловік намагався стріляти з якогось пістолета, не знаю, бойовий чи ні, щоб розігнати натовп.
«Російські військові розграбували аптеку, потім продуктовий магазин».
Ми підійшли до аптеки недалеко від нашого будинку. Там натовп. Я думаю: відкрито. Мені потрібні були ліки, які я приймаю постійно. А потім бачу — через розбиті двері виходять двоє російських військових і тягнуть величезний ящик із медикаментами. Вони розграбували цю аптеку, потім продуктовий магазин. На даний момент медикаментів у місті майже жодних немає. Продуктів теж. Працює лише місцевий молокозавод, м’ясокомбінат і маслоекстракційний завод, ось вони якось рятують. Ціни шалені.
Люди не можуть зняти гроші. Активізувалися всякі товариші, які можуть обнаготівкувати вам мало не за 30-40 відсотків. Нам завезли з Криму гуманітарну допомогу й масовку. Приїхали кореспонденти, знімали, як ці бабки плакали на камеру, дякували за допомогу, за те що їх звільнили, як тут було страшно, як тут нацисти лютували. Роздавали якусь прострочену кільку, якусь крупу. Ми, природно, нічого цього не брали. Поруч, на цій же площі, роздавали українську гуманітарку, нормальну, від наших підприємців.
«Почали зникати чоловіки. Багато зараз зниклих безвісти».
Мер наш не йшов на контакт із бандитами, тому вони прийшли — я бачила відео з камер, — надягнули йому мішок на голову й виволокли. Шість днів тримали в полоні. Тут же нам призначили якусь колишню депутатку з Опозиційного блоку, яка стала ставити своїх людей на комунальних підприємствах. Вони кажуть: не платіть комуналку, платіть нам особисто в касу, ми будемо спрямовувати гроші куди треба. Підприємцям сказали не платити податки до міського бюджету.
Окупанти облаштувалися в Будинку культури й у будівлі СБУ. Спочатку в нас у місті проходили мирні мітинги, людей було дедалі більше, і вони почали стріляти в натовп, одну людину поранили в ногу. Автоматні черги по всьому місту були чутні. Потім вони почали викрадати активістів. Почали зникати чоловіки. Багато зараз зниклих безвісти. Машину одного чоловіка знайшли з порізаними шинами десь у полях, чоловіка так і не знайшли. Мера нашого звільнили, обміняли на дев’ять строковиків російських. Але решта викрадених людей поки ще в полоні. Голова адміністрації, деякі активісти, семидесятип’ятирічний батько місцевої журналістки.
«У телефонах чистимо всі повідомлення, бо, кажуть, перевіряють».
Кажуть, із першого квітня вимагають відкривати школи й вести уроки російською мовою. Тиснуть на директорів. Кажуть, скоро будуть у нас рублі. Кажуть, будуть російські паспорти видавати. Стали вже навіть за гуманітарну допомогу просити здавати документи на російські паспорти, люди все одно не хочуть.
Захопили підприємство Техноторг, яке займається — це велика мережа по Україні — сільгосптехнікою, траками, вантажівками, ремонтом техніки. Вигнали директора й усіх співробітників, сказали, можете більше не приходити. Забрали вантажівки. По місту відбирають у людей машини, малюють на них букви Z. Просто забирають ключі в них і виганяють із машини. Ми не користуємося машиною, ходимо пішки й завжди втрьох із дитиною, по одному не ходимо. У телефонах чистимо всю історію, всі повідомлення, бо буває, кажуть, перевіряють телефон, можуть зупинити, і нічого доброго не буде, якщо там щось виявлять. Починається полювання на відьом.
«Ми не хочемо жити в цій незрозумілій республіці».
Кажуть, хочуть обстрілювати звідси українські міста, тобто для нас небезпечно тут залишатися, бо може прилетіти у відповідь. Увесь цей час вони запускали якісь ракети — здається, самі й збивали. Вони звітувалися, що збили ворожі українські ракети, мовляв, ми вас захищаємо.
Кілька днів тому були з дитиною на дитячому майданчику, просто над нашою головою розірвалися ракети, хмари диму. Ми всі побігли додому, забрали дітей. Таке враження, що вони нас лякають. Чи то справді щось прилітає з України, чи то незрозуміло з якого боку. Дитина боїться цих вибухів, цих слідів від ракет, цього грохоту. Ходить увесь час за руку. Йому сім років.
Багато людей у місті налаштовані так: хай буде кепський мир, аби не приходили нас бомбити, аби хай буде вже так, але тихо. Але особисто ми цього не хочемо. Ми не хочемо жити в цій незрозумілій республіці, яку вони намагаються тут зробити.
Місто в нас завжди було не надто патріотичне, але зараз люди більш-менш зрозуміли, що відбувається, згуртувалися. Вони не хочуть жодного російського світу.
«Ми в розгубленості».
Кілька днів тому почали приїжджати біженці з Маріуполя, в наш під’їзд заселилося три сім’ї. Машини деякі з плівкою замість стекол. Місцеві жителі організувалися, допомагають одягом, продуктами. У моєї подруги батько в Маріуполі зник безвісти з другого березня, перебуває якраз у районі бойових дій, дуже багато таких людей.
Ми живемо одним днем. Місто перетворилося на якесь місто-привид. Останні роки тут було дуже приємно жити, а зараз ці зруйновані магазини, побите все, бруд, навколо якась стихійна торгівля, магазини не працюють, люди просто з машин виносять все, що в них є, продають. Особисто я міняю непотрібні медикаменти на їжу, перебрала аптечку. Люди приносять, що в них є. Я їм за це вдячна. Бо ми з чоловіком залишилися без роботи, мені навіть за лютий не заплатили зарплату. Моя фірма в Києві, вони займаються волонтерством, допомагають людям, але зарплату мені не заплатили. У нас є можливість виїхати в Європу, є там рідні. Але чоловіка не випустять, і, чесно кажучи, дорога страшна. Можливо, це помилка. Можливо, тут будуть бої. Ми в розгубленості.



