У тебе дід утік з Освенциму. Точно щось вийде!

Лія: [24 ЛЮТОГО] Я прокинулася від того, що собака гавкає, а на вулиці сигналізація в машин. Я питаю в Льоші, що відбувається, Льоша каже: «Та просто по машині бахнуло, спи». Я така: «Ну ок, Льоша сказав — я сплю».

Максимальна можливість охрініти була в нас 9 березня, коли бабуся померла й ми поїхали за трумною. Вирішили заїхати додому забрати решту речей. Під’їжджаємо до нашого перехрестя — стоїть танк із літерою Z, стріляє по нашому району. Дуло починає повертатися на нас. Це була єдина ситуація, коли я не лаяла Льошу, що він їде по місту зі швидкістю 140.

Бабусю поховали в саду. Льоша з татом 2 дні на морозі рили могилу. Дуже багато людей ховали у дворах. Звичайна 9-поверхівка, двір, поруч могилки стоять, люди печуть їжу, діти граються на майданчику. Найстрашніше: люди до цього звикають.

Згадували штуки, які розповідали бабусі про війну, намагалися чистити картоплю, щоб «вічка» залишалися й ти міг посадити їх. Ставали в чергу за гуманітарною допомогою, яку, можливо, привезуть. 10 чи 12 березня я була 3005-ю о 9:30 ранку. За той день пройшло лише 268 людей. Мародери теж зрозуміли цю фішку. Було 2 черги: одна за гуманітарною допомогою, а поруч — за цигарками, які навкрали в магазинах. Я була 187-ю в черзі до мародерів, а купили лише перші 30 людей. Це відчай, коли повертаєшся додому і не отримав гуманітарної допомоги, не зміг купити цигарок. Ідеш вулицею й не бачиш жодного недопалка, який міг би докурити. Ти розумієш, що, може, завтра помреш і хотів хоча б покурити!

Льоша: У мене [НА РОБОТІ] команда з Росії та Іспанії. Вони одразу створили чат для українських співробітників. Директор говорив, не міг повірити, що таке настало. Він розпорядився, щоб усім співробітникам одразу за кілька місяців наперед зарплату видали, поки можна було гроші знімати.

У перші дні війни люди були дуже організовані. Привозили хліб — ніхто не брав собі весь, максимум по 2, і передавали назад. Потім почався хаос. Коли вимкнули електрику, були розграбовані всі магазини, розворочено й розкидано все, величезні продуктові були спалені. По деяких ніби спеціально намагалися влучити.

Ти не знав, що відбувається в сусідньому районі. Ти навіть не знав, що відбувається на сусідній вулиці, бо в тебе немає засобів зв’язку. Єдиними джерелами інформації в нас були черга за водою й радіо в машині, коли його не глушили росіяни. Ми слухали новини й чули пісні Шури чи Пугачової, я пісні Шури [тепер] як ніколи ненавидітиму. Повітряна тривога була в місті, поки не вимкнули електрику. Потім уже ти дізнавався, що тебе обстрілюють.

Лія: Я почула: «Величезна радість, у Маріуполі відкрився зелений коридор». За пів години до цього прийшла СМС: «Кожен, хто вийде з міста добровільно, залишиться живим». Росіяни іноді вмикали мобільний зв’язок, щоб відправити СМС із номера 777. З цього ж номера приходили повідомлення: «Український солдат, здавайся, виходь на трасу».

Відчиняю двері [дому] й кажу: «Зелений коридор із Маріуполя відкрився». Чуємо свист, і в цей момент прилітає в наш літній будинок. Машина прийняла на себе ударну хвилю, вона вщент. Мама була найближче до вибуху, вона в цей момент нахилялася, щоб скласти речі в сумку, всі осколки пролетіли над нею. Прилітає ще один снаряд. Поруч стояла сусідка, їй осколок прилетів — розсікло голову, осліпла на одне око, але жива.

[Уночі] я лежала в підвалі й про себе казала: «Будь ласка, можна ми помремо швидко». Льоша сказав, що треба купити машину або просити когось вивезти нас, ми такі: «У тебе дід утік з Освенціма. Точно щось вийде!». Ллє, від того, що тебе обстрілюють.

Льоша: Всі обстрілюють, ти бігаєш, стукаєш у кожну браму, де бачиш машину. Я сімей 50 обійшов, усі сміялися: «Хто тобі зараз машину продасть?». Прийшов чоловік, у нього 2 було. Я кажу: «Ланос за що продаси?». Він спочатку казав, що не продасть, а потім сказав, що продасть за 4 000 доларів. Ми сторгувалися за 3 500.

Люди стояли на дорозі, бабусі голосували, по 200 гривень [у руках] тримали. Повз проїжджаєш, такою скотиною себе відчуваєш. Думаєш: «Як їх розмістити?». І розумієш, що зовсім ніяк. Від’їхали на 20 кілометрів від Маріуполя, а назустріч уже автомобілі військові з Z, машини російської поліції, «ДНР»-івські номери. На першому блокпосту вивели, в підвал відвели з автоматами. Мене повністю роздягнули, шукали татуювання, синці від прикладів [на плечі, при віддачі під час стрільби]. Я показував російський паспорт — їм взагалі байдуже.

Ми виїхали з окупації, [на українському блокпосту] я показую свій паспорт російський і закордонний. Мені так стрьомно. Хлопець такий поржав з мене: «Та не парся. Ти чо гониш». [Взагалі, ] у мене жодного разу не було випадку в Україні з російською мовою й червоним паспортом, щоб мені сказали щось образливе.

Лія: Найбільше негативних емоцій у мене було, коли я побачила російських військових. Їх ніби випустили з тюрми й сказали: «Фас!». Таке бидло. Вони огидні, всі немиті, шкірять зуби. Обличчя тупі, очі тупі. Мене дуже «порадував» чувак, який намагався дізнатися, чи є в нас наркотики й алкоголь. Він сказав: «Нам просто дуже треба».

Ми від початку вирішили, що поїдемо в Берлін. У тата стався інфаркт. Він із нами. Мама теж із нами. Своїх не кидаємо. Навіть кішка, на яку в Льоші алергія.

Льоша: Блін, для мене найскладніше було в окупації — ця кішка, на яку в мене жахлива алергія. Я прокидався від задухи. Сподівався, що якщо їжа скінчиться, то колективно вирішили б цю кішку з’їсти.

Дуже багато підтримки від німців відчуваємо. Хлопці просто дали свій будиночок, який вони [зазвичай] здають по 200 євро за ніч. Одеська подруга рекомендувала мене організатору виставки [сучасного українського мистецтва «Захоплений дім»], я надіслав роботи, мені сказали: «Клас, беремо!».

Будучи в душі більше українцем, ніж росіянином, я свою провину [все одно] відчуваю. Травма — розуміти, що держава, в якій ти народився й прожив 20 років, таку жесть витворяє, і це підтримується народом. Людина, яка стала військовим, у неї є тисяча можливостей не руйнувати будинки й не вбивати мирних людей: вона може здатися в полон, стріляти в землю, навіть сісти до в’язниці, але єдине, що вона обирає — вбивати.

Ніхто не ставиться погано до росіян, навіть після всього, що відбувалося. Ми в Ужгороді російською говорили. Я навіть зміг страховку на машину оформити, показуючи жінці російські права.

Росія стільки болю принесла! Називати братнім народом, а потім прийти й холоднокровно таке витворяти. Це просто жах.