Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
24 лютого. Прокинулися під постріли важкої артилерії, що долинали з боку Східного району. Починаємо бігати по квартирі, збираючи й вирішуючи на ходу, що взяти із собою в тривожні валізи. Їдемо за другою машиною, яка на зимівлі якраз на Східному. Справи вкрай погані. На заправках сотні машин. Люди метушаться. Забравши машину під безперервні залпи, мчимо забирати тещу. Летимо назад. Через годину теща дізнається, що в її під’їзд влучив перший снаряд, зачепивши газову трубу. Перший поверх і сусідню машину розірвало.
25 лютого. Мій день народження. Вибухи. Не змогли приїхати навіть мої батьки, які в сусідньому районі. Відзначили з дружиною та її батьками салатиком і кексом. Увечері батьки дружини переїхали до нас.
27 лютого. Призначена дата пологів. Приїхали до пологового будинку під безперервні обстріли. Лікарі сказали, що дружина залишається в них. Про спільні пологи вже не йдеться. Залишив дружину, повернувся додому. Були на зв’язку решту дня.
28 лютого. Постійні вибухи й обстріли в різних районах міста. Вже трапляються відключення від світла, перебої з газом і водою. У нашому районі поки всі комунікації працюють. Зв’язок теж. Але проблемно здобувати їжу й воду.
1 березня. Поїхав провідати дружину, забрав додому помитися й погрітися на кілька годин: у пологовому холодно й світла немає. Прилітають снаряди в школи, багатоквартирні будинки, приватний сектор і лікарні. Відвіз дружину назад і повернувся додому. Після влучання в школу в сусідньому дворі зачепили підстанцію, світло зникло. Залишилися без світла, але поки зі зв’язком.
2 березня. Дружина дзвонить вранці: «Сьогодні народжу. Зв’язку може не бути. До пологового тебе не пустять. Якщо не вийду на зв’язок сьогодні, чекаю тебе завтра о 10 ранку». Зв’язку немає.
3 березня. Інформації немає. Мчу до пологового. Бачу в напівморяві дружину з клубочком на руках. Дружина дуже ослаблена, але усмішка на місці. «Забери нас звідси, будь ласка». І я забрав. Малюк з’явився на світ 2 березня. Тобто вчора. Я нічого й не знав до сьогодні.
4 березня. Перша ніч із малюком удома. Світла немає. Залишився газ. Ним гріємо воду, щоб помити дитину. Води теж немає, вдень намагалися роздобути 19 літрів, відстоявши в чергах години дві. Вибухи не припиняються. Мінометні відльоти із сусіднього двору. Ударною хвилею ледь не вибиває скло.
5 березня. Вирішуємо поїхати на розвідку в офіс компанії, де працює моя дружина: там є -1 поверх. Місце для нас є. Я залишаю дружину з дитиною в укритті, а сам їду з тещею назад додому за речами й другою машиною. Обстріли й прильоти не припиняються. Їзда по місту дуже нервова й швидка. Нам запропонували окрему кімнату. Більшість живе по 10–20 людей у кімнаті. Ми розуміємо, що правильно зробили, переїхавши: тут є вода в крані! Удома ми приносили іржаву воду в 19-літрових баках додому, щоб хоч чимось зливати унітаз. Дизель-генератор вмикають на годину вранці й на годину ввечері. Нам дуже допомагають усім, чим можуть.
6 березня. Ранок почався з прямого влучання з важкого знаряддя на територію офісу. Всю будівлю добряче тряхнуло. Вискочили на вулицю оглядітися, куди прийшовся приліт. Відчули сильний чад. Обійшовши будівлю, побачили пожежу на передній стоянці. Горить машина. Усі водії рванули туди. Застрибую у свою й рву з місця ближче до будівлі. Заходжу в бункер. Будівлю трясе ще раз від другого вибуху: загорілася й вибухнула машина, яка стояла поруч із тією, куди прилетіло. Моя друга машина стоїть майже навпроти, і я ризикнув. Притаїшись за стіною підстанції, я завожу машину з пульта, щоб зекономити час. Дай Боже здоров’я творцям системи автозапуску! Всмоктавши в себе літрів десять повітря, я біжу до машини. Я не від’їхав, я вистрілив звідти своєю машиною.
8 березня. Позиції «Азову» наблизилися до нашого укриття. Співробітники компанії через супутниковий телефон попросили військових перемістити позиції далі від офісу. Позиції перемістилися далі.
9–12 березня. Намагаємося домовитися з поліцією, щоб виїхати колоною через зелений коридор. Просимо їжу, воду й пальне. Вода вже перестала йти з крана. Люди ходять по воду до джерельця, яке знаходиться за 200 метрів від офісу. За кілька днів до цього на шляху до джерела був приліт із «Града» й кілька мирних жителів залишилися лежати тут із баклажками води. Цілий день сидимо в напівморяві, говоримо шепотом. Прислухаємося до пострілів і намагаємося розібратися: приліт чи відліт? Підготовлюємо їжу, яку можна приготувати в той момент, коли вмикається генератор — його стали вмикати один раз на день на 30 хвилин. Я називаю цей час «Життя за 30 хвилин». За цей час треба:
— Закип’ятити чайник з водою. — Принести її в нашу кімнатку й залити в термос, щоб було чим підмити малюка. — Поставити мультиварку з кашею, картоплею, супчиком. І щоб це встигло приготуватися за 30 хвилин. — Закип’ятити ще один чайник і зробити нам четверим чай. — Встигнути випити чашечку кави. Це безцінне відчуття.
За ці 30 хвилин ми відчуваємо себе трохи більше людьми. Температура на вулиці впала. В бункері дуже холодно, особливо ввечері й уночі. Малюк часто плаче. Спимо повністю одягнені, у двох кофтах. Використовуємо сніг, який випадає вранці. Збираємо в пакети, відра, щоб здобути хоч трохи технічної води. Вже майже не вживаємо чисту воду, а п’ємо запаси тієї, що була в крані. Готуємо на вулиці, попри відльоти й прильоти: за 30 хвилин роботи генератора не встигнути наготувати на цілий день. Вибухи такі, що пригинаєшся до землі інтуїтивно. Жахає так, що дихання збиває. Молюся щодня.
13 березня. 5:55 ранку. Жахливої сили вибух. Дзвін скла. Ми розуміємо, що це не мимо. Це в нас. Вибігаємо надвір. Осколки в холі й надворі. Приліт був за 10–15 метрів від нашої будівлі. П’ять метрів від моєї машини. Слава Богу, це не сталося годиною пізніше: снаряд упав якраз у зоні нашої вуличної кухні. Я звертаю увагу на пошкодження машин, бо це єдиний можливий шанс вибратися з цього пекла. На обід збираємося посмажити картоплю на вогнищі. Минулої ночі половина мішка картоплі перемерзла й її довелося викинути. Сьогодні немає надії, що нам дадуть зелений коридор.
14 березня. Малюк другу ніч погано спить. Дуже холодно. Під час «30 хвилин життя» нагріваєш кімнату, а вона вистигає через годину. Вирішили сходити з батьком дружини до пологового, щоб взяти хоч якісь документи на дитину. Йдемо під обстрілами, і я не вірю своїм очам. Я не впізнаю район. Я не впізнаю місце. Я розумію, що документів на дитину мені не отримати. У кімнаті 15 градусів. Ми міняємо підгузки малюкові в халабуді під ковдрою. Волонтери привезли допомогу. Малюкові дісталася упаковка підгузків, пелюшки, суміш і пляшечка-термос. Привезли їжу. Дружині дали здобне печиво, сушки, сир, гречані пластівці, ще нам дали сметану, копчені крильця, шматочок бекону й хліб. Удень ми навіть з’їли по бутерброду з маслом і сиром! Почали збирати речі. Із двох валіз склали одну.
15 березня. Почали евакуацію близько 11:20. Провели близько чотирьох годин у черзі на виїзд із міста. Нерухома пробка з машин під обстрілами. Сотні машин і людей просто стоять і моляться про те, щоб обстріли не дісталися до нас раніше, ніж ми покинемо місто. І нарешті ми виїжджаємо. Наша ціль на сьогодні — Бердянськ. Десь у районі Портовського району з’явився зв’язок у телефонах і запрацював інтернет! Посипалися повідомлення. Відповідати ніколи. Ми їдемо з пекла в нікуди. Дісталися Бердянська близько 22:00. Велике спасибі координатору Червоного Хреста, який допоміг нам знайти нічліг у міській лікарні. У Бердянську у вікнах світло. На вулицях світло. Тихо. Жодних пострілів чи вибухів. Нам вкрай пощастило з палатою в лікарні. Там був душ! Ми по черзі прийняли душ, змивши із себе все те, що ми проживали протягом двох тижнів. Неймовірне відчуття.
16 березня. Зібравшись рано вранці, вирушаємо на Запоріжжя колоною з 12 машин. Проїхали 15 блокпостів, які тримали загони ДНР і РФ. І 5 українських блокпостів.
Особливих складнощів не виникло, хоча місцеві командири вирішили включати генералів і показати які вони важливі. На одному з блокпостів від такого командира мимохідь прозвучало навіть «Розстріляти б вас», але, мабуть, цього «генерала» місцевого села хтось трохи осадив і він зволив до «Проїжджайте на огляд». Одну машину вивернули майже навиворіт. У нас вивертати нічого не стали. Більше того, солдат, який оглядав нашу машину, на вухо попросив пробачення й сказав: «Начальник приїхав, блядь, давайте зробимо вигляд, що все оглянув. Проїжджайте будь ласка, у вас малюк».
Дорогою був зруйнований міст у селі Кам’янському. Об’їжджати довелося повз мінне поле. Машина за машиною. Витратили 2 години й нарешті потрапили на підконтрольну Україні територію. Наступні кілька кілометрів були під постійним мінометним вогнем. Бачили пожежища й одну підбиту палаючу машину. Ліворуч і праворуч протитанкові їжаки. Пролітаємо один за одним повз палаючий Ланос і летимо далі. Ми прорвалися. Дістаємося Запоріжжя, їдемо на реєстрацію прибулих. Тут люди відігріваються й навіть щось їдять. Підійшов до хлопців і запитав за їжу й що почому. «Це безкоштовно все! Що хочете? Скільки вас людей? Тримайте вам гаряче перше! Ось друге на вас! Донесете?». В цей момент я мало не заплакав. Ми зуміли вижити! Ми дісталися.
