Біжить жінка: «Дівки, наші їдуть!»

4–5 днів наші активно бомбили військову базу. У місті були настрої в [проросійських] людей типу: «Ха-ха-ха, нічого в них не вийде». А 7 вересня ми вийшли, біжить жінка, з якою ми жили: «Дівчата, наші їдуть!».

Ми всі вийшли, їдуть колони нашої техніки, наші хлопці, ми почали їх обіймати, раділи, знаєте — плачеш і не можеш дихати. Ми почали розуміти, що нас не забули і ми вже під захистом.

До цього ми боялися щодня, що нас хтось уб’є, що ми комусь не сподобаємося. А якщо ти молода, ти взагалі не мала виходити, бо тебе ще могли зґвалтувати.

Коли почалася війна на Донбасі, наше місто в цьому брало участь, бо ремонтували танки в нас. Почуття паніки з 2014 року ніколи мене не покидало.

З першого дня [повномасштабної] війни нас бомбили. У нас у місті розташована військова база, один із найбільших військових арсеналів у Європі.

Через 6–8 днів зайшли російські війська. Спочатку нікого не ображали, ми всі навіть працювали, вони не дуже контактували з нами. Вони одразу зосередилися на військовій базі й на ремзаводі (Балаклійський ремонтний завод — СП).

Потім до нас у місто заїхало дуже багато автобусів з днрівцями, вони закрили місто повністю на виїзд і на в’їзд. Їм потрібен був щит, щоб там залишалися люди, тим більше діти.

Я виїхати одразу не змогла, думала, ось-ось все закінчиться. А потім уже не було можливості. Із села в село теж не можна було виїжджати. Через мости вони заборонили їздити. Найімовірніше, щоб не ставили мітки.

Вони почали ходити по будинках, дізнавалися, де хто живе. Почали зникати люди. Причому масово. Спочатку два хлопці зникли молодих, вони працювали в ритуальному агентстві, досі їх шукають. Потім у них були наводки на якісь машини, що вони співпрацюють з Україною. Ці хлопці теж почали зникати.

У нашому місті, як і в будь-якому, є райвідділ [поліції]. Там є підвал із ґратами, як тюрма. У цьому підвалі вони тримали людей. Вони їх били, роздягали наголо всіх жінок, чоловіків. Не годували.

Дуже багато моїх близьких потрапляли туди, які волонтерили, возили їжу, ліки. Їх катували. Усі жінки з кровотечами, тому що їх ґвалтували.

Після того як люди виходили з підвалу, вони або взагалі не розмовляли ні з ким, або активно просували російський світ: що нам буде добре, ми як заживемо. Це [був] терор масовий, що ми маємо бути за Росію.

Моя хороша знайома побувала в цьому підвалі. Вона не говорила [про це], поки ми були на території Балаклії. Потім ми виїхали, і вона каже, що те, що роблять там, ніколи ніхто не зможе забути.

Вони знали все про всіх. Хтось співпрацював з окупантами. [Розповідав, ] де чия дружина, де хто працював, виїхали чи ні. Я знаю, що особисто мене шукали, тому що мій чоловік служить, він при званні.

Я жила не у своїй квартирі, ховалася. Я звернулася до людей, яким довіряю, нас було чотири сім’ї, 8 дітей. Усі ми були або в будинку, або ховалися в підвалі і тільки одна людина виходила.

Ми посадили город, у нас була своя картопля. Так ми й харчувалися. Були якісь запаси і давали гуманітарку. Там більше було дітям. Вони за цю гуманітарку: «Ви ж будете за нас голосувати? Ви ж будете брати участь у референдумі? Ми вас ось як годуємо добре».

Дітям моїм 8 і 10, дівчинка і хлопчик. Я з ними розмовляла дуже багато, замовчати було не можна, тому що вони закривалися. Вони не розуміють, за що оце все, чому нас хочуть убити. У мене не вистачає запасу слів, щоб пояснити дитині, що відбувається. Але вони брали сили від мене, а я брала сили від них.

Глушили зв’язок, він був у двох точках, на площу треба було ходити. Вони стежили за тими, хто ходить, щоб дзвонити, і потім періодично ці люди дружно ходили в підвали. Були допити: «Куди ви дзвоните? Про що ви говорите? Що вам розповідають?».

Ніхто не ходив на вулицю з телефонами. Усі ми чистили телефони вщент. Видаляли месенджери. [Коли] ми виходили з дітьми [з дому], вони знали, що треба поводитися тихо, не можна привертати увагу, голосно розмовляти.

Росіяни всюди заходили, брали все що їм треба, наче це їхнє. У моєї знайомої був приватний будинок і вікна з ґратами. Вони приїхали, вирвали ці ґрати машиною серед білого дня і винесли все, що їм потрібно було.

Вони чинили свавілля і не боялися, що щось розповість місцевий мешканець. Або ж вони розуміли, що нас усіх просто знищать потім зрештою.

[Спочатку] вони не пускали людей із сіл, які могли привезти якісь продукти на ринок. Потім у них був жест доброї волі — вони відкрили в’їзд людям із сіл на ринки, пустили автобуси.

Ціни були космічні. Ринок працював, але світло було не скрізь, тому багато не купиш. Ми купували м’ясо і консервували, робили тушонку, помідори теж консервували.

Гроші було знеготівити складно, колаборанти на цьому заробляли. Банкомати не працювали, ти через цих людей знімаєш 1000 гривень, а отримуєш 500. 50% — комісія.

Увесь бізнес вони змушували їхати до Куп’янська і переробляти документи, що вони приватні підприємці РФ. Щоб виїхати на Куп’янськ, треба було доїхати до селища Нафтовиків, залишити їм свій транспорт. Транспорт був як плата за бізнес.

У мене був свій бізнес, але я одразу перестала працювати, тому що не хотіла з ними співпрацювати. Якщо ти йшов до них працювати, то ти мав обов’язково поміняти свій паспорт.

Багато людей були налаштовані так, що Україна нас забула. Вони казали: «Ти ж бачиш, що немає про нас нічого навіть у пабліках». Про Ізюм говорили, про Балаклію — ні, мовчали наші власті максимально, але ми тепер розуміємо, чому вони мовчали — готували раптовий удар.

Наші військові [коли зайшли, ] нам пояснили: посидіть ще день удома. Були бої в місті. Весь час чутна була автоматна стрілянина всередині міста, це вже не важка техніка, а йшли люди на людей. Це було недовго, 80% окупантів просто втекли, кидали все.

Місцеві допомагали дуже сильно нашим ЗСУ. Давали мітки, скидали геолокації, де вони ховаються. На даний момент місто чисте, у наших пішло три дні, щоб повністю зачистити місто.

Коли вщухло, я прийшла до наших і кажу, що хочу виїхати, хочу почати дихати.

Мені допомогли виїхати до Харкова 8 вересня.

Ми поїдемо далі, я хочу, щоб діти хоч трошки забули все це. Щоб вони відволіклися, пішли до школи. Я хочу піти на роботу, але не тому що хочу заробити грошей, я просто хочу почати жити, я хочу себе відчувати знову людиною. Я сподіваюся, що через пару-трійку днів чоловік приїде до нас, він же стільки не бачив дітей.