Нас тут 18 осіб, два собаки, п’ять кішок, щур і білки

Увечері 23-го лютого на сесії з психологом ми обговорили, що мені страшно й тривожно, я боюся війни. О 5 годині ранку 24-го лютого я прокинулася, — «чорт, це не феєрверки, це точно не феєрверки», — подумала я й почала перевіряти робочі чати й діалоги з друзями. Усі писали одне й те саме: «Ви теж це чуєте?» Я розбудила мого хлопця Сашу, показала йому новини зі словами: «Дивись, Путін оголосив про початок „спецоперації“». У місті почалася паніка. Мер міста, Ігор Терехов, оголосив, що всі навчальні заклади йдуть на два тижні канікул. Перший тиждень був найважчим: ніхто не розумів, що робити, що буде далі. Я не думала, що в 23 роки дізнаюся правило двох стін: одна захищає від вибуху, інша — від осколків.

Моя подруга поїхала до батьків у Польщу через вісім днів війни. Зараз у її будинку в Харкові немає вікон. Мої родичі живуть у 8-під’їзному будинку в Харківській області, вже два під’їзди в будинку розбомбили. Мої друзі їздять на Північну Салтівку, до бабусь і дідусів, розвозять їжу. Є повністю окуповані території, гуманітарні конвої до них не доходять, їх розстрілюють. Один мій товариш записався до тероборони й уже загинув.

Ми спочатку думали ховатися в метро, але там, де працює Саша, теж безпечно, це бар у підвалі будинку — колишнє бомбосховище. Навіть якщо снаряд влучить у будинок, ми виживемо. До війни Саша працював тут шеф-кухарем. Нас тут 18 людей, два собаки, п’ять котів, щур і білки. Ми зсунули в зоні гостей два столи, поклали куртки, ковдри й спимо. Ще б душ і було б зовсім відмінно.

Саша готує їжу, щоб годувати людей у метро. Готують тут, де ми живемо, потім розвозять хлопці гарячу їжу. Тут невелика кухня, максимум дві-три людини поміщається. Продукти привозять. Оформили волонтерські організації, постачання продуктів. Саша з ними пару разів на день зв’язується, пише, скільки порцій вдалося приготувати з тих обсягів, пише, чого ще не вистачає й що нам необхідно.

Я продовжую викладати для молодших класів і готую старшокласників до іспитів. У мене є учні, які живуть на тимчасово окупованих територіях, наприклад, у Малих Проходах. Молодшим викладаю математику, українську мову, читання, природознавство. Ми з ними багато розмовляємо. Старшокласників готую до державних іспитів. Міністерство освіти запропонувало провести їх у діджитал-форматі, тому ми продовжуємо готуватися.

Діти, які виїхали, з ними теж продовжуємо займатися. Старшокласники, хто виїхав, зараз намагаються обжитися на новому місці, беруть додаткові мовні курси. Батьки зараз оплачують заняття не в повному обсязі, але більшість підтримують, наскільки можуть, щоб покривати частину зарплати.

Школа частково зберегла зарплату. Команда на 70% відновила роботу, серед моїх знайомих багато хто веде безкоштовні уроки, по українських телеканалах також транслюють уроки для дітей у визначений час.

У нас школа приватна, ми за демократію всередині нашої маленької комуни, голос дитини в нас рівний голосу дорослого, а дітям, крім основних навичок, ми сильно прокачуємо софт-скіли. Частина уроків підкріплена інтерактивними різними завданнями у форматі презентацій, ми працюємо з презентаціями й з підручниками. Показую їм матеріали через демонстрацію екрана. Ми працювали в ковід і в такому форматі, як не дивно, але є за що подякувати карантину — у дітей уже розвинуті ці навички.

Багато батьків моїх учнів переживають за психіку дітей. Концентрація уваги в них зараз знижена, ми часто зупиняємося, обговорюємо війну з ними, обговорюємо обстановку в Харкові й те, як тим діткам, які тимчасово виїхали за кордон, допомагають жителі інших країн. Читання йде гірше, бо потребує високої зосередженості. Я зараз намагаюся взагалі забити на помилки, можу дати короткий коментар, я й до війни працювала з дітьми за методом бургера (хороше, погане, хороше), зараз акцент роблю на хорошому. Їм дуже допомагають уроки, батьки дякують, а діти раді бачити знайомі обличчя вчителів і повертатися у свою зону комфорту, для них це звично, частина їхнього життя. Уроки проводжу щодня протягом 5 годин: 3–4 години працюю з молодшими класами й 1–2 години зі старшокласниками. Діти позитивно налаштовані, у них бойовий дух серйозніший, ніж у нас. Питають про місто: де я була, що бачила, цікавляться, чи я в безпеці. Вони вірять у перемогу, вірять в Україну, в нашу країну. Чекають повернення додому. Батьки молодших надсилають домашку фотографіями в месенджерах. Я зазвичай проговорюю дітям у процесі уроку, і ми відразу на місці, в Paint робимо роботу над помилками.

Я ще знайшла книжку, за якою можна побудувати позитивне підкріплення (наскільки це можливо під час війни), їм дуже сподобалася.

Я не знаю, наскільки затягнеться війна й відновлення нашої держави. Я знаю, що пропаганда Путіна провалилася. Його скоро скинуть, перемога буде за Україною. Ми живемо тут усе життя. У нас точно немає фашистів. На відміну від росіян, я можу вийти на площу з плакатом проти Зеленського, максимум, що зроблять поліцейські — підійдуть до мене й запитають, як у мене справи. Ніхто мене не забере в автозак, і я не повернуся через тиждень із синцями. Більшість мого оточення — середній клас. Добре їли, їздили на море, ми планували поїхати за кордон. Коли війна закінчиться, ми будемо супер-крутими українцями й поїдемо подорожувати. Як і мої учні, я вірю в нашу перемогу. Я така позитивна, що замовила куртку й кросівки на весну. Бо життя продовжується — так, війна, так, вибухи, але життя продовжується.