Якщо мені повернуть зір, я хочу в Україну

З 20 на 21 число мені наснився сон, що я в своєму домі, що бомби будуть падати перед вікнами. Наступного дня я прийшла на роботу, сказала: «А раптом почнеться через кілька днів війна?». [Колеги] посміялися: «Не нагнітайте, Олено Павлівно. Такого не може бути». А 24 числа о 5 ранку я прокинулася від дуже гучного вибуху.

Я розуміла, що треба бігти. Почала збирати документи, альбоми з фотографіями моїх покійних батьків, альбоми моєї молодості, альбоми, де я з маленькою донькою. Для мене це було найціннішим на той момент.

На секунду захотілося присісти. Було враження, що я прощаюся з домом. Потім різко глухий звук. Це було десь пів на сьому ранку. Мільйони осколків посипалися на мене. Я дуже чітко пам’ятаю, як час уповільнився.

Я в третьому під’їзді жила, ракета розірвалася біля першого. Вікно вилетіло й від стіни відскочило, привалило мене цим склом. У мене в квартирі були потужні залізні двері — вилетіли з коробом. Удар був такої сили, що позривало змішувачі [у ванній].

У мене дуже чітко працювали мізки. Я подумала, що не готова ще вмерти. Зателефонувала близьким, що мене поранило, я жива. Був такий сплеск адреналіну, що до вечора я не відчувала болю. Робила рухи на автоматі.

Кров залила обличчя. Про бинти й мови не йшлося, це б не зупинило [кров]. Брала все підряд [із шафи]. Я перед Новим роком купила білосніжну сорочку, хотіла вдягти її до дітей на ранок, ця сорочка першою потрапила під руки. Речі не підлягають відновленню: [все] в крові.

Не можна сказати, що я людина глибоко віруюча, але в мене в цій кімнатці стояли іконки й лежав янголятко, вирізаний із дерева. Ікони попадали, але залишилися цілі.

Я довго не могла знайти один черевик. Я живу на другому [поверсі], він опинився на сходовому майданчику, ближче до третього поверху, його просто викинуло хвилею.

У мене є хороший знайомий, він мав мене забрати. Вийшла на вулицю, побачила, що там хаос коїться. Стали під’їжджати перші швидкі допомоги. Це було схоже на кінець світу.

Я підійшла до швидкої допомоги, під бровою в мене рана, стирчав шматок скла. Мені витягли скло, обробили перекисом, кажуть: «Вам треба до лікарні». Я кажу: «Не поїду, є люди тяжкі».

Приїхав мій знайомий на машині. Побачив, що медики носять людей: «Якщо ти можеш почекати, я допоможу».

Я побачила, що йдуть три кореспонденти. Кажу: «Хлопці, ви з якої газети, звідки?». Один каже: «USA». Я зрозуміла, що це іноземні журналісти, які поверталися з Донбасу через Чугуїв. Коли почалася [повномасштабна] війна, вони волею випадку опинилися там першими.

Вольфганг Шван (фотограф агентства Anadolu Ajansi — СП) зробив моє фото, яке облетіло потім увесь світ. Коли робили фото, мені було настільки байдуже.

Лікар [у лікарні] сказав: «Можна сказати, вам пощастило», тому що в мене відзначили лише струс мозку й сильну контузію. Медсестрою була батьківниця мого вихованця з дитячого садка. Вона мене відвела в інше крило лікарні. Тут були комфортні палати для учасників Великої Вітчизняної війни.

Я вже розуміла, що з оком щось не те. Мутно все видно, під кутом, як калейдоскоп якийсь. Було враження, наче шматочками бачиш. Але офтальмолога в клініці не було.

У лікарні сказали, що мені потрібно залишитися під наглядом. Я попросила [знайомого] відвезти мене подалі, тому що всюди гримло, а його будинок був за містом біля лісу. Під мою відповідальність мене відпустили [з лікарні].

Тільки вийшли з лікарні, підійшли [іноземні] кореспонденти. Я сказала [в інтерв’ю]: «Нам треба бути сильними. Я буду робити все, щоб допомогти Україні. Не важливо, що я жінка й що мені 50. Я під Путіним ніколи не буду».

Зробили солоденький репортаж: що ми не чекали війну, що хочемо мир. А те, що я під Путіним не буду, вирізали. Я була в шоці, не розуміла, як так можна.

У мене тиждень виходив з ока зі сльозами бруд, сукровиця. Якби не антибіотики, я б не вижила. Офтальмологічну допомогу отримати було нереально, бо Харків обстрілювався. Виїхати було неможливо.

18 березня домовилися, що мене довезе до вокзалу одна людина. Він тримав магазини, двічі на тиждень окольними шляхами вибирався до Харкова, щоб купити продукти.

Я опинилася в Дніпрі. За кілька днів пройшла три клініки, але мені сказали, що допомогти не можуть.

Подивилися мене на всіх апаратах, кажуть: «Тут сітківка розірвана, і це дуже серйозна операція, ми таких не робимо».

Британська газета «The Mail on Sunday» однією з перших опублікувала моє фото. Мені було фізично й емоційно погано, але вийшло так, що я їм першим і єдиним на той момент дала інтерв’ю. Вони з того дня стали мені допомагати.

Вони знайшли клініку [в Польщі], орендували мені житло. До кордону мене довезли волонтери, а там уже чекали журналісти газети. Я дуже вдячна всім, хто був зі мною у нелегкі моменти, і тим, хто допомагає тим, що втекли від війни.

Три операції я перенесла в Польщі. Зберегли мені естетичність ока. Остання операція — в середині січня в Лондоні. Є можливість залишитися там жити. Але я не можу. Я хочу в Україну. Якщо мені хоча б частково повернуть зір, я хочу жити повноцінним життям, працювати, перебувати на своїй землі.

Я знайшла [в Польщі] волонтерський центр для дітей з України. Педагоги з Польщі малювали з дітьми. Я була посередницею, бо розмовляю українською мовою.

Американська художниця Женя Гершман написала мій портрет «Перше обличчя війни». Коли його продали на аукціоні за 100 тисяч доларів, вона зателефонувала, каже: «Я вам перекажу гроші, ви ж без житла, вам треба все починати з нуля».

Я сказала: «Ні, все на допомогу Україні». Женя звернулася до українського Червоного Хреста, було закуплено амуніцію для наших хлопців: бронежилети, каски. Я розуміла, що хоч чиєсь життя врятувала.

З цією художницею ми стали дуже близькими людьми. Вона написала ще один мій портрет, і зараз готова віддати його на аукціон.

Вона мені знайшла психолога з посттравматичних синдромів. Вона з Росії, Настя. Ми раз на тиждень зустрічаємося онлайн. Це одна з провідних спеціалісток у цій галузі, працює зі мною безкоштовно. Я вдячна за це.

Те, що я залишилася живою, — не дарма. На мої плечі лягає велика відповідальність. Раз мене вже знали як обличчя війни в Україні, то я є обличчям України у світі.

У листопаді у Варшаві проходив величезний аукціон картин українських художників. Крім виставки картин була фотовиставка. [Там був] Вольфганг Шван, який зробив моє фото. Те фото зіграло велику роль у його житті, він став всесвітньо відомим. Приємно було з ним поспілкуватися й зрозуміти, що наша зустріч тоді змінила моє і його життя на 180 градусів.

Коли закінчиться війна й він приїде в Україну, ми обов’язково сфотографуємося. Щоб обличчя війни стало обличчям миру.

У вересні я практично на місяць їздила в Україну, до доньки. Коли переїхала через кордон, [притулилася] руками до землі, кажу: «Господи, я тут!». Я б обов’язково залишилася, але в мене в оці стоїть силіконове масло. Його треба прибрати, інакше [буде] більмо на оці.

У мене мама росіянка, в мені тече російська кров.

По великому рахунку ми всі змішані. За що? Для чого? Для задоволення амбіцій одного царя?

По великому рахунку, мій дім — вся Україна. Я можу жити в будь-якому місті. Я себе почуватиму вдома, навіть якщо не повернуся у свою квартиру.

Зовні не тільки я, а ще дуже багато людей в Україні стали старшими на десять років. Це вираз обличчя, печать війни, в дуже багатьох. Сподіваюся, коли буде мир, ми ці десять років відкотимо назад, і посмішки повернуться, зморшки розгладяться.