Дивлюся під ноги, а там труп розірваний лежить, я через нього переступаю і біжу

Довідка: Тані 29 років, вона з Чернігова. Коли вона допомагала в школі як волонтерка, у будівлю влучив снаряд. Таня залишилася живою, але отримала численні поранення. Її фото і відео після бомбардування, що активно розійшлися мережею, російська пропаганда визнала фейками. Ось її розповідь.

Я пішла волонтерити до 21-ї школи, це був пункт гуманітарної допомоги, туди звозили багато чого. Туди приходили жінки й діти, думали, що таке укриття буде дуже надійним — це школа, хто взагалі додумається по ній стріляти? Я допомагала сортувати речі, чистила картоплю, щось готувала.

З березня вчергове зазвучала сирена. Ми вже звикли і продовжили сортувати речі з однією жінкою, вона в той момент сортувала рушники на підвіконні, а я — джинси, брала з вікна й клала у загальну купу. Я взяла штани, повернулася спиною, трохи нахилилася, і в цю мить стається вибух. Тобто мене врятувало те, що я просто повернулася. Та жінка загинула.

Вдома я зняла в інстаграмі відео: «Перешліть це своїм російським друзям, щоб вони правду побачили». Чому я взагалі це зняла? У нас є далека родичка з Росії, вона казала: «Та вас ніхто не чіпатиме, лише якісь військові об’єкти приберуть і все, заспокойтеся». Мама цій родичці надіслала потім мою фотку в крові, на що та відповіла: «Ксюша (це мою маму так звуть), тобі не соромно, що це за театр?». Загалом, це людина, яку ми особисто знаємо, яка до нас приїжджала. Ми знаємо цих людей, і вони сказали: «Ну ви ж хотіли в Європу? То тепер збирайте полуниці у своїй Європі».

Я побігла. Блін, у мене досі ця картина — дивлюся під ноги, а там розірваний труп лежить, я через нього переступаю і біжу. Це момент, який мене часто флешбечить. І мені це снилося. Але здається, що це сталося взагалі не зі мною. Усі мої шрами — це ніби я десь посковзнулася й упала. Я прибігла додому, мама мене побачила, у неї тремтять руки — в мене все обличчя залите кров’ю. Я ще маму заспокоювала.

Я два дні після цього нічого не їла, не пила, не спала, думала, що ми всі помремо. Мама разом зі мною плакала. Дізнавшись про те, як покалічились інші люди, я старалася сильно не розкисати, розуміла, що мені пощастило. Була жінка, у якої там були чоловік, син — їх завалило, вона одна залишилася. І багато дітей там загинуло. Того ж дня в нас підірвали 18-ту школу, вона навпроти нашої, 21-ї, розташована. Там теж ховалися діти й були люди, тобто жодних військових там не було. Просто підірвали дві школи і все.

У мене темрява в очах, звук неймовірно гучний, запах бетону такий… Потім я розплющила очі, усвідомила, що сталося. Одразу в мене була думка, що я вижила, в мене на місці очі, ноги-руки, я ціла. Розірвана рана на лобі, палець, поранення на обличчі, удар в око і по всьому тілу осколки. Я одразу записала відео друзям, такий кругляшок у телеграмі, мовляв, я вижила.

Я пам’ятаю матір, яка шукала свою дитину. Вона казала, що вона десь у підвалі. Там страшні завали. Хто був у їдальні, хто готував їжу, на них припав основний удар. Хто був на другому поверсі, всі загинули. Коли я підняла очі, то побачила, що взагалі немає даху, просто другого поверху не існує, його просто знесло. Я не знаю, як я залишилася живою, чесно кажучи.

Після того як я зняла відео в інстаграмі, мені почали такі гидоти писати — що акторка без гриму, купа всяких погроз, гніву. Російські люди були дуже агресивні до мене. І, як би це смішно не було, писали: «Де ти, тварюка, була 8 років?» — ось прямо так. Це якась дівчина написала, перукарка з Москви. Матами писала: «Де ти, сука, була?! Де ти була, мразота?!» Я навіть нічого не відповіла, думала, ну, звідки ти знаєш, що в нас тут взагалі було?

А в Росії є якась група в телеграмі, називається «Война фейк» чи якось так (мається на увазі канал «Война с фейками» — І. К.). Мені сказали друзі, що мене там «викривають», — пишуть, як можна на відео після обстрілу так спокійно себе вести. Ці люди, мабуть, розбираються у вибухах і в тому, як люди поводяться після них.

Через якийсь час мені прийшло повідомлення, що мою сторінку заблоковано. Мені пояснили, що це приходить, коли на сторінку скаржаться. Мало того, що мене мало не вбили, так ще й заблокували мою сторінку.

Я з перших днів після обстрілу думала виїхати, але мені було дуже страшно навіть виходити з дому. Я готувалася вмерти, розуміла, що нас можуть розбомбити. Я себе налаштовувала так: Таню, ось таке життя — дивись, ти можеш померти ось так ось — будь до цього готова. І, чесно кажучи, мене це навіть заспокоїло, тому що я розуміла, що це не залежить від мене.

Мій хлопець наполіг на тому, щоб ми з мамою тікали. Почався обстріл, з будинку почало скло вилітати, мій хлопець крикнув: «Лягайте на підлогу!» — ми всі лягли, нас було чоловік п’ять. Добу потім з підвалу не виходили. Пролітав літак, і мій хлопець мені каже: «Я тебе люблю», — обіймає мене, і я розумію, що він зі мною прощається. Через звук літака.

Уперше в нас не вийшло виїхати. Наші провідники обіцяли, що можна буде, а потім сказали, що нізащо не можна. Через два дні вдалося. Було страшно, здавалося, що нас розбомблять. Ми з хлопцем доїхали до Львова, потім до Кракова. Живемо в сусідів родичів мого хлопця, вони дуже добре нас прийняли. Кажуть, щоб залишалися, скільки потрібно. Вони хороші люди, жодного разу ми їх до цього не бачили.

Мені досі страшно навіть тут перебувати. Мені здається, що на Польщу нападуть. Наразі в мене дуже погано бачить ліве око, але в Польщі мені дуже добре допомогли, мазі прописали. Обличчя в мене розсічене, щока; на обличчі в мене осколкові рани, вони начебто загоюються потроху. По тілу в мене теж дрібні осколкові рани від скла.

Я до Чернігова не хочу повертатися і не знаю, коли повернуся. Хоча я його сильно люблю. Зараз усі рвуться до Чернігова, типу там уже тихо, а я в жодному разі туди не хочу. Після того, що я там пережила, я там просто не зможу ходити, взагалі існувати в цьому місті.