Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
У мене був день народження. Перший, який я захотіла провести вдома. Прокинулися. Денис подарував квіти, айфон, тортик, я задула свічки.
Ближче до другої години зателефонувала мама, потім — троюрідна сестра. Я вийшла на кухню, ми розмовляли по відеозв’язку. Поставила телефон на підвіконня й розмовляла з нею.
В якийсь момент виникла думка, що треба йти до кімнати. Якби пішла до кімнати, все б обійшлося.
Стався вибух. Я його не чула. Не чула, як летіла ракета, не було жодного звуку. Усі кажуть, що була тривога. Але, чесно, я її не пам’ятаю.
Телефон упав [з підвіконня] камерою вниз. Моя сестра нічого не бачила, вона просто почула якийсь шум.
За моїми відчуттями, мене відкинуло від вікна, і я впала. Чоловік розповідав, що я біля холодильника стояла, але не впала. Він одразу з кімнати вибіг на кухню до мене.
Я не усвідомлювала, що прилетіла ракета. Я відчувала, що в мене зламаний палець на руці. Це все, що я відчувала на той момент.
У ту мить я вже не бачила нічого. Тільки чула, що відбувається. Денис привів мене до коридору. На мені була тільки футболка й шорти. Він накинув на мене курточку, намагався взути. Дав рушник і сказав тримати обличчя руками. Я почала чіпати свій лоб і розумію, що шкіри немає. У мене почалася істерика. Денис сказав: «Нічого не чіпай, просто тримай рушник».
Почали спускатися сходами. Я не розумію, що мені заважає йти — треба через щось переступати, я спотикаюся об щось.
Кажу, що нічого не бачу, Денис каже: «Спокійно». Старався мене підтримувати, просив, щоб я щось розповідала, не втратила свідомість. Я сказала, що мовчатиму: тяжко і дихати, і розмовляти.
Ми вийшли з під’їзду, зупинилися біля лавки на площадці. Спочатку просто шум і крики були. А потім жінка чи дівчина кричить: «Мені боляче!». Мені стало дуже страшно.
Ми сіли в машину швидкої допомоги. Там мені намагалися обробляти [рани]. Я не думала, що все так серйозно. Не задавалася питанням, чому не бачу нічого.
Спочатку мене привезли на «Космічку» (Дніпропетровська обласна дитяча клінічна лікарня на Космічній вулиці — СП). У мене були рани на нозі, шиї й грудях. Я пам’ятаю, мені розрізають футболку, намагаються обробити рани. На шиї біля сонної артерії стирчав осколок. Зашивали [без наркозу], але я не відчувала болю.
[Того ж дня] повезли до лікарні Мечникова. Там ліве око видалили. Сказали, що було багато осколків, воно витекло, врятувати його не можна було.
[Після операції] до мене підійшов лікар і сказав: «Ми вам видалили око». У мене потекли сльози, почалася істерика. Лікар медсестрі сказав: «Дайте їй заспокійливе».
Коли я прийшла до тями, я сказала: «Не кажіть нічого бабусі». У бабусі серце, їй 70. З родичів близьких [у мене] тільки мама й бабуся, вони в Сєвєродонецьку, на окупованій території. Виїхати звідти дуже складно.
Моїй мамі повідомили, але через те, що зв’язок у Сєвєродонецьку зараз дуже поганий, вона мені не одразу зателефонувала. [Це було] 18-го січня чи 19-го.
Перша розмова — це просто емоції. Мама плаче, намагається мене підтримати.
Моя тітка жила в Дніпрі. Вона приїхала до мене в лікарню. Завідувач почав казати, що нас переправляють до Польщі на лікування. Я попросила, щоб тітка поїхала зі мною.
Ми приїхали до Львова в лікарню, зі мною був Денис і тітка. У Львові ми були два тижні. Польща відмінилася, і сказали, що є можливість поїхати до Австрії на лікування.
Денис мені зробив пропозицію. Сказав: «Я не хочу тебе втратити». Ми запитали в лікарів, чи можна мені виходити з лікарні. Вони сказали, я можу трохи погуляти, подихати свіжим повітрям. Ми поїхали до РАГСу й розписалися.
Ми купили дитяче шампанське, бо мені алкоголь не можна, цукерки. Друзі, батьки вітали нас по телефону. Було з одного боку радісно, з іншого — незрозуміло. Хотілося свята, багато людей, біла сукня. Каблучку я не змогла надіти, у мене якраз зламаний безіменний палець. Але все попереду, зараз він уже загоюється.
Мені було дуже непросто прийняти рішення про від’їзд. Денис не міг зі мною поїхати: чоловіків не випускають. Він казав: «Зараз потрібно відкласти все на другий план і займатися здоров’ям».
Коли за нами [з тіткою] приїхала швидка допомога у Львові, ми дуже довго стояли біля машини, обіймалися. Я сильно плакала. На той момент я вже бачила одним оком. Зір повернувся [ще] в Дніпрі.
29 січня ми приїхали до Австрії, 31 числа була тяжка операція. Вона тривала сім годин, мені видаляли осколок під правим оком. Під час другої операції мені видаляли два осколки в шиї й на плечі та виправляли палець.
Зараз лікування продовжується. У травні буде протезування ока. Після будуть робити пластику обличчя й тіла, щоб прибрати шрами. Приблизно до кінця липня я маю бути тут.
Після вибуху не було дня, коли б я не плакала. Постійно шкодую про те, що сталося. Перший час я себе звинувачувала, чому ми залишилися в цій квартирі.
До трагедії ми думали переїхати: квартира велика, нам [стільки] не потрібно. Але чомусь нас тримав цей будинок.
Денис повернувся до Дніпра. Був після вибуху в квартирі. Кухня повністю постраждала. Кімната, де [в момент вибуху] був Денис, майже ціла.
Я хочу повернутися в Україну. Думаю, що це буде вже не Дніпро. Якби не ця ситуація, я б продовжувала там працювати й жити. Зараз мені страшно туди їхати.
Мені багато хто каже, що я вдруге народилася. Мені вистачало й першого.
