Давай разом кричати, щоб нас почули

28 лютого я пішла на УЗД і дізналася, що вагітна. Гінекологиня показала мені на екранчику маленьку горошинку.

Ми дуже хотіли дитину. Я зателефонувала чоловікові — він заплакав. Ми того ж вечора придивлялися коляски, ліжечка.

2 березня ми з чоловіком спали. Не чули тривогу, хоча нам завжди добре чутно сирену навіть уночі. Перший вибух стався, і нас підкинуло на ліжку. Ми встали, щоб побігти до ванної. Зазвичай ховалися від обстрілів у ванній — у нашому будинку немає бомбосховища.

Коли вибігали з кімнати, пролунав другий вибух. Нас відкинуло вибуховою хвилею, ми навіть не зрозуміли, куди, і засипало бетонними плитами. Чоловік мене трохи підгорнув під себе, щоб захистити [мій] живіт, сказав: «Я не відчуваю руку».

Нам потім показали кадри будинку — виявилося, на місці ванної була прірва. Ми були біля цієї прірви. Врятувало те, що не добігли [до ванної].

Було дуже жарко. Над нами, з боків і зверху плити. У нас були більш-менш вільні праві руки. Ми намагалися підлізти до голови й прибрати дрібне каміння від рота, щоб хоч якось захопити повітря. Дихали бетонною крошкою.

Чоловік дихав дуже часто. Як з’ясувалося [пізніше], у нього вже тоді було пробите легеню, зламані ребра, розірвана селезінка.

Крім рук, ми не могли більше нічим ворухнути. Ноги були заблоковані плитами. Ми намагалися плиту зрушити, але нереально.

Чоловік весь час був при свідомості, я через нестачу повітря починала втрачати свідомість. Він постійно мене окликав: «Аню, давай разом кричати, щоб нас почули». Ми синхронно кричали.

Я кричала в плиту, була як риба, яка б’ється об акваріум. Мені здавалося, що мене ніхто не почує.

Чоловік постійно нагадував про дитину: «Аню, Аню, тільки щоб не пошкодити живіт». Намагався правою рукою дістати до мого живота. Мені здається, нас врятувало бажання зберегти це маленьке життя. [Ми казали], треба обов’язково народити нашу горошинку, нашу бусинку.

Потім я побачила світло ліхтаря. Потім — що рятувальник відгукується на наші крики про допомогу.

Він сказав: «Я вас чую, хлопці, зараз ми до вас підійдемо». Але вони не могли нас швидко дістати: над нами нависав п’ятий поверх, ми були заблоковані плитами. Якби їх зачепили, вони б обвалилися і на рятувальників, і на нас.

До нас рятувальник прорубав маленьку нірку. Зняв із себе обмундирування, яке його захищає, всі ці куртки, бронежилет. [Інакше] він не міг до нас пролізти.

Я нарешті побачила його обличчя, він мене взяв за руку: «Заспокойся, все добре». Я не могла його руку відпустити. Він каже: «Все, все, відпускай мене», — а я не можу, бо, ну, настільки страх, що він зараз піде й не повернеться.

Коли мене витягнули, з’явився різкий біль у тілі. Дуже сильно трусило. Осліплювали спалахи фотографів. Потім я побачила фельдшера швидкої допомоги, лікарів.

Моє перше запитання було: «Де мама?». Вона живе недалеко, чула ці два вибухи й почала нам телефонувати, а ми вже не відповідали. Одразу почала бігти до нашого будинку, спостерігала, як нас дістають.

Я була в такому стані, що абсолютно нічого не розуміла. Через те, що я вагітна, не можна було жодних знеболювальних.

Мене доставили до реанімації дев’ятої лікарні. Одразу попередили, що шанси [збереження] вагітності — 50 на 50.

Я маму питаю: «Де Юра?». Практично одразу вони зідзвонилися з його татом. Тато сказав, що Юру дістали й оперують, стан тяжкий, але стабільний. Його відправили до іншої лікарні.

Ми зв’язалися ближче до вечора 2 березня, коли він уже відійшов від наркозу. Я сказала, що я його безумно кохаю. А він мені — що я його ангел-охоронець.

Я намагалася питати: «Довго тебе діставали?».

Він сказав: «Я практично не пам’ятаю нічого з того вечора». Поки чоловік дуже слабкий. Постійно переживає за дитину й питає, чи зберегли ми свою бусинку.

У мене синдром тривалого здавлювання, закритий перелом носа, садна. У чоловіка [крім іншого] роздроблена кисть і відкритий перелом [руки] у двох місцях. Лікар каже, йому належить дуже тривала реабілітація. Потрібна пересадка шкіри на руку й протез на суглоб кисті.

Я постійно думаю про нього. Коли ми впали, я одразу почала кричати: «Юра, ти живий?». Не уявляю, що б зі мною сталося, якби я зрозуміла, що він мертвий. Я б, мабуть, навіть не намагалася звідти врятуватися.

Коли чоловік почав прокидатися від наркозу, постійно повторював: «Аня, Міра, Аня, Міра». Міра — це кличка нашої собачки, французький бульдог. 4 березня рятувальники дістали її з-під завалів.

З усієї квартири залишилася тільки одна маленька кімнатка. Найімовірніше, [жити ми будемо] в моєї мами.

Люди шукають притулок у своїх рідних, друзів. А місцева влада вмила руки й сказала: «У нас дуже багато біженців [з інших регіонів], і жити вам ніде». Я не знаю, чому ми настільки не потрібні цьому місту.

Влада виділила кілька мільйонів гривень на відновлення будинку (на цей та інші зруйновані будинки в місті). Але я не розумію, що там можна відновлювати. Там енергетика смерті, страждання й жахливого горя. Люди не повернуться в цю обстановку.

На даний момент мені головне — виносити здорову дитину й відновити чоловіка. У мене вже кінець шостого тижня [вагітності]. А далі ми вже будемо думати, як нам своє життя відновлювати.