Я відчула, з мене щось тече. Дивлюся на кофту, а вона вся в крові

Я вранці ще вдома почула звук чогось летючого, свистячого. Вибігла на вулицю, кажу чоловікові: «Знову стріляють?» — «Уже три чи чотири ракети пролетіло». Але я поїхала [на роботу], мене чекали люди.

Приїхали на роботу, кажу: «Давайте швиденько питання закриємо й розходимося по домівках». Я сіла за комп’ютер у своєму кабінеті.

Навіть сирени не було, жодних звуків, я моргнула — і одразу все сталося. Відкриваю очі: кабінет просто зруйнований. Екран комп’ютера лежав. У мене сейф досить великий, він теж упав. Стіл брудний, завалений. Я на ньому шукала телефон, у мене думка: «Треба зателефонувати чоловікові».

Я вийшла в коридор і відчула: щось тече з мене. Глянула на свою кофту: вона вся в крові.

Закривавлених було двоє: я і чоловік. Був хлопець, на ньому посікло одяг, і жінку ще вибуховою хвилею відкинуло.

Ми вийшли, у нас такий дворик був чудовий, там усе, що було зелене, стало рудим, не знаю від чого. Ми перейшли через дорогу, а там уже під’їжджали швидкі й кричали: «Постраждалі, підходьте сюди!». Ми стали, де нам сказали.

Я стояла на своїх ногах, а люди лежали на землі закривавлені, їм надавали допомогу. Я не кричала, просто чекала, тим більше що кров у мене зупинялася рушником.

До мене підійшов медик-волонтер, почав якось відволікати мене, казати, що все буде добре. Потім сказав: «Ми ще з вами чаю вип’ємо із сирниками». Я йому кажу: «Ти обіцяєш?» — «Так, обіцяю».

Він почав бинтувати мені голову, потім обійняв мене. Я йому в бабусі гожуся, тому в нього були дуже теплі до мене почуття, знаєте.

[У лікарні] мене посадили в каталку, відкрили плече й написали номер: 20. Я запитала: «Чому ви на мені пишете? У мене є документи, і я знаю, хто я». Мені відповіли, що постраждалих багато, не можуть одразу оформити, хоча б знатимуть, скільки людей, щоб ніхто не випав.

Підійшла моя черга, зашили голову, на грудях рани. Лікар утішав мене, що старається робити дуже акуратні шви, бо в мене рани на обличчі. Чесно кажучи, мене це не дуже турбувало.

Коли він почав зрізати волосся на голові, я йому кажу: «Лікарю, що ви робите?» — «Я вам роблю сучасну зачіску». — «Я вас прошу, не захоплюйтесь, зважте на мій вік».

Наступного дня знову перев’язки. Я кажу: «Лікарю, дуже переживаю, щоб зачіска не зім’ялася». Він реготає.

Через кілька днів до мене в палату прийшла завідувачка відділення: «Вас розшукує військовий, який надавав вам допомогу, ви дозволите дати ваш номер телефону?». Я кажу: «Не просто дозволяю, я вас прошу, я дуже хочу його обійняти й подякувати».

Мене вивезли на каталочці, ми сіли на лавочку, і тут іде Сашко. Я не знала, що він Сашко, я тільки тоді дізналася його ім’я! Він Олександр, і я Олександра.

Він приніс мені такий букет квітів, Боже мій! Але справа не в квітах, навіть якби він прийшов з однією трояндочкою чи взагалі без квітів — я просто хотіла його обійняти. Я так йому вдячна за підтримку й за те, що він такий мужній. Йому всього 19 років!

Ще коли Сашко мене перебинтував [у день обстрілу], я сказала: «Дайте телефон, я пошлю фотографію». Хотіла відправити сестрі в Росію — вона не вірить, що вони на нас напали, вірить російській пропаганді. І ось цей момент [російські ЗМІ] вирвали з контексту, не показали руйнування навколо, виставили мене акторкою.

Для мене ця історія з сестрою — такий біль, вона триває не один рік. Вона народжена в Україні, але багато років живе в Росії, і це зовсім інша [тепер] людина. Ще коли Росія в Криму й на Донбасі починала все це, ми по скайпу спілкувалися. І я їй намагалася сказати: «Ну що ж Росія коїть?». Вона мені не вірила, казала: «У вас утискують російськомовних!».

У нас одні батьки, а виявилося, що телевізор їй рідніший. Я їй казала: «Послухай, ти живеш в іншій країні й мені розповідаєш, що коїться в нас. Чому б тобі не запитати в мене, адже я твоя сестра?».

Я подумала й вирішила не слати їй цю фотографію. Відправила її старшій дочці, ми спілкуємося, вона давно не в Росії. Вона мені зателефонувала, я кажу: «Мене поранило, так і так, ти не відправляй цю фотографію мамі». Я просто не вірю, що вони будуть співпереживати.

Сестра мені зателефонувала вже ближче до кінця тижня, хоча мене поранило в понеділок. Я так довго думала, що мені робити. Адже якби вона хотіла, зателефонувала б 10-го. Я не стала їй передзвонювати. Просто відправила фотографії, де я вже без бинтів, зі швами на голові, на обличчі. Написала: «Це подарунок твоєму улюбленому Путіну».

Потім додала фотографію офісу й написала: «Покажи своєму синочку». Він казав: «Ми бомбимо тільки стратегічні військові об’єкти». Це ж стратегічний військовий об’єкт — мій колишній кабінет. Вона мені відповіла, що я дуже зла.