Я затримався на чергуванні на 4,5 місяці

[На початку березня] вже почалися якісь руйнування, у лікарні почало сипатися скло. Спочатку ми максимально намагалися виписати тих, хто бодай якось міг перебувати вдома. Потім пацієнтів, яким потрібне було лікування, почали переводити з палат у коридори й ховати за стінами. Щодня ми спускали їх нижче — з четвертого поверху на третій, з третього на другий.

6 березня я заступив на чергування. В ніч із 6-го на 7-е були сильні обстріли. Уся лікарня була переведена в підвал. Ми самі спускали пацієнтів, великою проблемою було переміщувати лежачих. Ми накривали людей матрацами. Вважали, якщо людей накрити ними, вони врятують від поранень.

Підвал у нас був, ну як скрізь — такий куток для звалища, щось навалено. Ніхто ж не думав при будівництві, що будемо жити під час війни.

Вранці зміна не прийшла. Довелося мені залишатися. Врешті-решт я затримався на безперервне чергування на чотири з половиною місяці. Багато співробітників почали евакуюватися на безпечні території. Я ніколи нікого не засуджував і не засуджую. Я прийняв таке рішення — просто знав, що треба тягнути цю лямку.

Ми перенесли все в підвал, почали облаштовуватися: зробили кухню, для операційних невелике приміщення. Почали спускати туди обладнання, що могли врятувати. Врешті побачили, що виходять досить непогані умови. Але місця було мало. Ми нараховували десь 72–78 осіб із пацієнтами на той момент. На кожному ліжку сиділи один до одного по четверо людей.

Медиків ставало дедалі менше, врешті на 10–11 березня в нашому підвалі залишилися два лікарі: я й Олександр Якович. Це я про лікарів кажу, були ще медсестри, няньки, санітари.

Коли росіяни увійшли в нашу частину міста, природно, страх був і в нас. Сховатися нікуди, є лежачі пацієнти, поранені, люди з соматичними захворюваннями. Як відбудеться зустріч [з окупантами] — незрозуміло. Я всім нашим казав: «Будь ласка, не вступайте в конфлікт і не переживайте. Навіть якщо ви за ситуацією маєте рацію в чомусь — не треба, це люди зі зброєю».

Російські військові зайшли в лікарню, почали все перевіряти. Березень, холодно, ми пацієнтам по шість, сім, вісім ковдр видавали. Вони все піднімали. Шукали військовослужбовців. Різні були розмови, мовляв, «забудьте свою Україну». Але працювати давали, нікого не забрали. Розмістили свій госпіталь у будівлі [поруч із нами].

Минув якийсь час, ми з доктором домовилися, що йдемо провідати свої сім’ї, як там справи, кілька годин побудемо й повернемося.

До вечора повернувся тільки я. Доктор прийняв рішення евакуюватися. Згодом я дізнався, що в [його] дітей після обстрілів були проблеми. Кожен приймає свої рішення.

Я зустрівся зі своєю сім’єю й збирався назад до лікарні, мій син сказав: «Тату, я з тобою, хочу допомогти». Я йому казав, не треба, але все ж таки він пішов. Йому йшов дев’ятнадцятий рік.

Він там бачив і мізки, й поранення грудної клітки, черевної порожнини. Скажімо так, пройшов хорошу школу, але йому було важко. [Пізніше] вони з моєю дружиною виїхали з Ізюма.

З лікарів залишився я єдиний, медсестри теж — основна маса пішла. Важко, поранених дуже багато було.

Складно було працювати без реаніматолога й анестезіолога. У команді в нас було кілька дівчат-медсестер з анестезіології та реаніматології. Потроху справлялися.

Розчини холодні капати не можна, ми гріли їх у березні за температури +2, +3, до тіла просто притуляючи. Як на зло весна затяжна була. Все цього року не так, як зазвичай.

Ми четверо пологів прийняли. Хоча я й навчався в інституті — півтора чи два роки йде «Акушерство й гінекологія», — але ми ж із цим не працювали. У мене дві дівчини працюють з акушерсько-гінекологічного відділення. Ну й я почав згадувати, що вчив в інституті.

Був момент, коли мешканці міста почали все забирати з магазинів, ніхто не знав, що буде далі. Під мародерство пішли аптеки. Люди, які мародерять, не завжди розуміють, потрібне це [їм] чи ні.

До нас звертаються, а в нас того немає, того немає. Потім люди почали нам казати: «Ми в підвалі сидимо, у нас мішки з ліками. Вам принести?».

У нас приказка виникла: «Увечері мародери, вдень волонтери». Я не звинувачую людей, але сам собою речитатив напросився.

У другій половині квітня кілька лікарів повернулися. З дев’ятої до першої вони приходили — допомагали, але від чергувань відмовлялися, і я продовжував цілодобово працювати. Десь до 20 липня чергував безвилазно по ночах. А основна маса поранених надходила в другій половині дня, ближче до вечора. Чомусь так виходило.

У нас за весь цей час померли лише двоє людей. Пацієнтів було багато. У серпні зафіксували, що від початку окупації надійшли близько 400 цивільних поранених різного ступеня тяжкості. Але ще була величезна кількість соматичних пацієнтів — ніхто ж не скасовував інфарктів, інсультів, хронічних кризів, пневмоній, бронхітів.

Для мене найскладніше — коли ти не можеш допомогти. Це [зазвичай] важкі мінно-вибухові поранення, здебільшого з ураженням голови.

У травні чи червні мій товариш приніс дружину на руках. Я чудово знаю обох. Але там було пряме попадання в серце, я нічого не міг зробити.

Якщо ти людину особисто добре знаєш — дуже важко. У всіх, хто тут був, у всіх до єдиного були напади депресії, в кожного є своя особиста трагедія.

Допомагала підтримка одне одного. І ще додавали сил врятовані життя, коли потім казали: «Дякуємо, що ви є».

Одного дня прибігли мої сусіди: «У тебе там дім зруйновано». Я прийшов подивитися й почав сміятися — з боку кухні прилетіло, і, як мені сказали, о 19:00. А я в цей час, як правило, якраз на кухні перебуваю. Робота мене вкотре врятувала. Все це відбудується, а життя не повернеш.

З вікон нашої лікарні [зазвичай] було видно рух навколо того російського госпіталю — як поранених привозять, техніка їздить. 10 вересня о 6 ранку я вийшов і дивлюся: немає постів, охорони. І тиша скрізь.

Я комусь із співробітників кажу: «Давайте сходимо, глянемо — незрозуміло, що таке». Ми пішли, дивимося: розкидані речі, ноші, двері навстіж. У госпіталі нікого.

10-го взагалі цілий день і ніч була тиша. Як вакуум. Божественна тиша така стояла.

Наступного дня вже зайшли наші військові, вже повернулися свої. Одразу стало значно спокійніше.

Але кілька місяців були прожиті в пекельному напруженні. Я тільки зараз починаю розуміти, що видихаю.