Я не розумів, що знайду: труп чи живого

Я зателефонував Надії: «Ти вдома?» — вона: «Ні, я на роботі». — «Ростик вдома?» — «Так».

Ростик у нас [у клубі] тренувався з п’яти років. Мати Ростика Надія — реаніматолог у дитячій реанімації. Вона одна виховує дитину. Ми її залучали на змагання як лікарку.

Я знав, де вони живуть: неодноразово підвозили [їх] додому й забирали на змагання. Побіг туди.

Перше, що я побачив [біля будинку] — жіноче тіло. Молода жінка була вся засипана блядською крошкою з панелей. Це ж будинок панельний. Над нею були люди.

Був суцільний гул: кожен кликав свого знайомого, члена сім’ї. Сто людей одночасно кричать різні імена.

У мене було єдине завдання: визначитися, що з Ростиком. На першому поверсі [будинку] амбулаторія знаходиться, залишився козирок. Я бачив, що залізу на козирок, з козирка по антивандальній решітці — на третій поверх, а далі за обставинами.

Коли заліз, побачив, що в квартирі стояла жінка з дитиною. Решітку неможливо було відчинити ні ззовні, ні зсередини: вона суцільна. Я почав її смикати, залізли ще хлопці. Ми втрьох вирвали цю решітку.

Я запитав, чи є ще хтось удома, жінка мимкала щось. У неї [був] шок. Я дитину передав хлопцям, потім маму.

Ми з хлопцями з решітки зробили драбину. Нам ще якусь фігню підкинули — якось уперли, зафіксували, і вже по цій решітці я заліз на третій поверх.

Я не розумів, що знайду: труп чи живу людину. Вибіг у коридор, з боку кухні був Ростик. Він був у верхньому одязі, збирався до репетитора, коли пролунав вибух. Кухонні ніші впали одна на одну й утворили такий трикутничок. Це врятувало дитину від завалу.

Він мене одразу впізнав. У мене мати перли, мабуть, більше, ніж будь-які інші епітети. Не до обіймашок було, не до привітань.

Я його спустив хлопцям униз, тримаючи за курточку, за комір. Ми пішли в безпечне місце, бо почалося обвалення міжповерхових перекриттів.

Далі [у мене] не було можливості шукати [постраждалих]. Скажу чесно, [і бажання] не було, хоч як це не звучить жорстоко. Якби не шоковий стан, навряд чи я [взагалі] поліз би туди. Я забрав малого й пішов.

Поки ми вели його в безпечне місце, Ростик багато розмовляв, у нього не закривався рот. Белькотів, що взяв із собою рюкзак, [підручник] української мови, павербанк, і дуже прикро, що [вдома] залишився планшет, кіт Біляш, собака Кола. Повторював це як мантру.

Хвилин через 15 прийшла [його] мати. Вона була в шоці. Обійняла його: «Ти мій найкращий син, ти мужичок».

Ми з [колегою] пішли додому, взяли пляшечку бурбончика, навернули й навіть одне з одним не розмовляли. Ми не розуміли, що сталося.

О 11 годині [вечора] я вирішив відкрити інстаграм і офігів від того, скільки в мене запитів, лайків і всього іншого. Почали розганяти інформацію про те, що я герой. Таким я себе вважати не хочу: один я б там нічого не зробив.

Там багато людей робили [все], щоб мінімізувати [кількість] жертв. Мужики по п’ять, по десять чоловік голими руками машини піднімали й виносили, щоб могла проїхати швидка допомога.

Досі не розумію цього удару. Житловий будинок, навколо дитячі садки, дві школи й магазин рибальських снастей… Це піздець якийсь.