Я подзвонила, кажу: «Мам, у мене немає ноги»

Я з Дружківки, це поруч із Краматорськом. Батьки мене відпустили, щоб я поїхала до друзів у Дніпро — у нас у місті було чути постріли, [часто] прилітало. 8 квітня я планувала виїхати, домовилася, щоб мене на блаблакарі забрали з вокзалу в Краматорську. О 8 ранку я приїхала, і о 10:30 був вибух.

Спочатку був перший вибух, я сиділа на лавці [на платформі] й трохи відскочила вбік і впала на землю. Я лежу в крові, всі люди в паніці втікають. Потім був другий [вибух]. Я розумію, що якщо від другого вибуху ще щось прилетить у наш бік, у мене, то в мене взагалі немає шансів вижити, бо я дуже багато втратила крові. Але я не втрачала свідомість.

Спочатку я крикнула: «Допоможіть», а потім зрозуміла, що всі втікають і дуже мала ймовірність, що до мене хтось підійде. Але потім до мене підбігли рятувальники, сказали, що важка дівчина, перетягнули мені ногу, занесли до вокзалу. Я намагалася не втрачати свідомість, бо такий шоковий стан, ніби це відбувається не зі мною. Але минув якийсь час, і я вже була в швидкій.

Мені всі дзвонили, писали — сім’я, родичі — а я не могла взяти слухавку. Я була в такому стані, в мене руки погано функціонували. Але, коли я була в швидкій, у мене якось вийшло взяти слухавку, чоловік моєї сестри мені дзвонив. Я йому сказала, що я жива і мене везуть до лікарні.

Лікарі намагалися врятувати ногу, з правої брали вену й намагалися врятувати ліву. Після операції я впала в кому. Десь о 16:00 закінчили операцію, і до вечора я була в комі. Мама моя питала у лікарів, чи буду я ходити. Вони сказали: моліться, щоб вижила. Я прийшла до тями, і мене відправили до Дніпра, де зробили другу операцію.

Я пам’ятаю шматочки операції, лікар був у шоці, намагався зібрати мою ногу. Сказали, що нібито є шанс, що ногу врятують. Мене поклали відпочити, до вечора медбрат помітив, що мені стає гірше.

Вони провели третю операцію, я думала, це планова, але вже вранці я прокинулася без ноги. Вночі мені повністю ампутували ногу. Мами не було, нікого взагалі поруч не було того дня. Всі вже знали родичі, що в мене немає ноги, а мама не знала — вона їхала до мене в Дніпро.

Я їй подзвонила, кажу: «Мам, у мене немає ноги». Вона каже: «Все буде добре, поставимо протез, головне, що вижила». Перший час я не уявляла, що я буду робити. Я, з ногою, їду до друзів у Дніпро, а тут через день прокидаюся, і в мене немає ноги. Я просто не знала, як далі діяти. Але поступово завдяки підтримці близьких я відновлювалася.

9 травня я вже була в Німеччині. У нас друзі в Німеччині, в місті Ессен. Коли це все зі мною сталося, вони викладали про мене інформацію. І одна дівчина, Міра, як це побачила, захотіла мені допомогти й написала. Вона домовилася, щоб мене поклали до клініки, допомогла нам знайти квартиру, вона бере активну участь зараз у моєму житті.

У Німеччині мені провели ще 4 операції. У мене буде два протези. Спочатку пробний, на якому я буду вчитися ходити, а потім уже інший [постійний].

Я вже дуже багато чого можу робити без допомоги. Треба поступово якихось своїх цілей досягати, ходити на милицях, виходити на вулицю — всякі такі різні штучки. Треба намагатися приймати підтримку. Коли людина хоче підтримати тебе, допомогти, не варто закриватися й думати, що у своїй мушлі тобі буде легше.

Після того як людина опиняється на волосинку від смерті, тобі вже все одно, ти робиш те, від чого отримуєш задоволення, кайфуєш. Мені подобається знімати відео в тікток, подобається знімати себе.

Треба більше спілкуватися, повертатися в соціум, треба залишатися собою. Я буду займатися тим, чим раніше (Анастасія займалася SMM — СП), я повернуся до того життя, яке раніше було. Можливо, трішки доведеться зачекати.