Цих людей бомбила моя ж країна, тепер у них каліцтва

Після початку війни я допомагав пораненим у госпіталі. Я не знав, виїжджати чи залишатися. Виїхати через Європу я не міг: візи не було, усю готівку я віддав ЗСУ. Я не військова людина, в мене й зір поганий, але я хотів робити щось корисне. Пішов до госпіталю. Там можна приносити користь, какашки прибирати, сечу виносити.

Я одразу повідомив головному координатору, що я росіянин, я не розмовляю. Він сказав: «Нічого страшного, в мене самого родичі в Росії».

До цього я вже був два тижні волонтером у госпіталі в М’янмі, у мене був невеликий досвід догляду за хворими. Але перше відвідування лікарні в Україні було для мене шоком. У М’янмі було набагато легше, там я розумів, що ми боремося зі звичайними хворобами. Це зрозуміло. А як можна реагувати на те, що людей бомбила моя ж країна, і тепер вони лежать із жахливими каліцтвами?

Там я вперше побачив людину в контузії. Він лежав із розколотою головою, зашитою скобами, й миттєво забував усе. Казав: «Штани мені віддай, я пішов додому». Я кажу: «Не можна додому». І так кілька годин. Сидиш просто і його зупиняєш, заспокоюєш.

Я займався виключно тяжкопораненими. Людьми з травмами голови, з трахеостомами, без свідомості. Їх потрібно було протирати, зливати сечоприймачі, годувати.

Хотілося б, щоб цього досвіду в мене не було. Щоб я не знав, як чистити трахеостому, взагалі не хочу знати, що таке трахеостома. Я дизайнер, я хотів робити сайти, додатки, подорожувати. Я хотів би допомагати людям і тваринам, але аж ніяк не сидіти й дивитися, як люди помирають від того, що громадяни моєї країни запускають ракети.

Конфлікт через моє громадянство в мене був лише одного разу. Волонтери-українці, які мене знали, жартували з мене: «А ну-ка кажи: „паляниця, Укрзалізниця“». Для нас це була звичайна річ, нічого такого. Але в одну зі змін прийшов новий волонтер, зрозумів, що я з Росії, й пішов комусь дзвонити.

Через годину прийшли військові з автоматами й кажуть: «У вас тут шпигуна спіймали». Я одразу зрозумів, що це про мене. «Зачекайте, сечу зіллю», — кажу. Я приніс їм свою [українську] посвідку на проживання, сказав, що, звісно, я проти вторгнення й тому прийшов сюди допомагати. Я громадянин Росії, але я громадянство не обирав. Як я можу бути шпигуном, якщо мене самого почали бомбити 24 лютого?

Мене попросили піти, поки йде розгляд. Увечері того ж дня координатори волонтерів обдзвонили всіх, з ким я працював, і всі за мене поручилися. Мене попросили повернутися назад наступного дня, а того, хто назвав мене шпигуном, відсторонили. Росіянина залишили, а українця відсторонили.

До війни я спокійно проїхав пів-України, розмовляв російською. У мене купа друзів-українців в Одесі, Харкові, Києві, Запоріжжі. В Україні є закон, що обслуговування має вестися тільки українською мовою, але всі спокійно переходили на російську, якщо знали мову.

Я не можу називати себе українцем, але й росіянином теж не хочу. Я виріс у Сибіру, а батько в мене українець. Потім я виїхав з Росії й два роки живу в Грузії. Я говорю російською, англійською, знаю трохи грузинську та українську. Я не вірю в братськість народів, я прекрасно розумію, що росіяни й українці — абсолютно різні люди.

Одним із приводів для виправдання війни було те, що вони захищають російський народ. Але я багато разів прокидався від бомбардування. Мені пощастило, що в нас нічого не влучило. А комусь не пощастило.

Наші кажуть, бомблять тільки військові об’єкти. Якщо ти чуєш, як летять ракети над твоїм будинком, ти не думаєш, у військовий об’єкт вона летить чи ні. Коли о 6 ранку 24 лютого нас почали бомбити, я написав матері й дружині повідомлення, що їх кохаю. Зараз згадую й сльози навертаються.

У мене досі ПТСР. 16 травня я виїхав до Грузії, тут мене чекала дружина. Грузини дуже люблять феєрверки, а я від кожного підстрибую, в мене серце мало не зупиняється.

Одного разу ми вже засинали й прямо під вікном бабахнув феєрверк. Перша думка — нас бомблять, ракета влучила в сусідній будинок. Я вчепився в дружину, почав судомно думати, що треба ховатися. Коли прийшов до тями, зрозумів, що я вже виїхав, тут безпечно. А там-то все це не закінчується й люди досі прокидаються від бомбардувань.

Щоразу я читаю новини й думаю: хоч би це не хтось із моїх родичів. Звісно, насамперед я переживаю за них. Але я не хочу читати про загибель будь-яких мирних людей і військових теж. На них ніхто не мав нападати. Це вина нашої держави, нашого диктатора і нас як суспільства.

Ми з дружиною живемо війною, хоч і в іншій країні. Збираємо продукти, гуманітарку, в інстаграмі намагаємося збирати гроші, передаємо в Emigration for Action, які купують медикаменти для біженців. Ходимо на емігрантські мітинги.

У нас немає жодних планів, ми чекаємо на перемогу. Зі словом «планування» тепер узагалі все дуже складно виходить. Ніхто ж не планував у війні пожити.

Хотілося б, щоб Путін потрапив за ґрати й до Гааги, у мене до нього надто багато питань. Суд над ним буде найкращим серіалом, я б подивився всі засідання, всі розслідування. Але, боюся, цього не буде.