Я хочу боротися з російськими солдатами і трансфобами

Лесі із Запоріжжя 25 років, вона трансгендерна дівчина. З 14 років вона хотіла здійснити перехід, але наважилася на це лише 2 роки тому.

Я хотіла в армію. У мене завжди було багато друзів із Донецька, у моєї сім’ї колись був будиночок у Криму, я вірю в ідею свободи цих місць. У 2015 році я, ще з чоловічими документами, волонтером пішла служити в «Святу Марію» (перший християнський добровольчий батальйон ротного складу в структурі МВС України — СП).

У [кадрову] армію мене не хотіли брати. Посилалися на моє здоров’я і фізичну форму. У мене було довге волосся, повадки жіночі, я була плаксива. Думаю, всі вже тоді розуміли про мою фемінність і мене жаліли. Щоправда, я дозволу на жалість нікому не давала. Радили заспокоїтися й стати вчителькою. Я справді вступила на вчителя іноземних мов, якийсь час займалася викладанням.

Вагінопластику мені зробили 25 червня 2021 року. Оплатити операцію допоміг один благодійник — українець, який живе у Великій Британії. Перед операцією я нафарбувалася — стрілки, брови, вії. Намалювала носик і лисячі вусики на щоках, медикам сподобалося. Остання думка перед наркозом: «Мама буде хвилюватися».

Після вагінопластики довелося кілька тижнів пролежати в лікарні. Один раз знадобилася моя військова підготовка: вкололи препарат, що містить нікотинову кислоту, він мав допомогти розширити судини. Сталася сильна алергія, почався набряк, я почала задихатися. На фронті мене готували на парамедика й вчили ставити інтубаційну трубку, тож я стала хрипіти лікарю про трубку, він одразу все зрозумів.

Коли я відновилася після операції, ми з мамою пішли в РАЦС міняти документи на жіночі. Не з першого разу, але вдалося їх отримати.

Після операції було відчуття, що все правильно і ніби так завжди й було. Я шкодую, що не почала корекцію статі ще в 12 років. [Хоча] я встигла пожити в чоловічій соціалізації — така от «подвійна прописка». Звичайні дівчата саме за це дорікають транс-дівчатам, але мені тут нічого сказати.

У 2021 році я здійснила камінг-аут. Планувала його майже півтора року. Сама зателефонувала родичам і знайомим. Здебільшого всі вітали. Ті, з ким я познайомилася на службі у 2015 році, про це не знають, я перервала все спілкування. Я боюся дізнаватися про них, після 24 лютого напевно не всі залишилися живі.

До операції в мене навіть сексу жодного разу не було. А на момент камінг-ауту вже з’явився партнер. Він небінарна людина (людина, чиє гендерне самовизначення не є ані жіночим, ані чоловічим — СП). Невдовзі [після камінг-ауту] він зробив мені пропозицію. Я довгий час не хотіла погоджуватися — думала, що не гідна сім’ї та затишку.

Ми вирішили, що я братиму участь у вихованні його доньки — я була тільки за. Доньці шість років — для неї я просто дівчина, вона не знає, що я трансгендерна мама. Ми дружно живемо. Планували офіційно розписатися трохи пізніше, не в Україні, але почалася війна.

Ще перед 24 лютого через повідомлення про можливий початок війни я благала, щоб мені дозволили підписати контракт із ЗСУ. Але мені відмовляли в усіх бригадах. Коли війна прийшла вже в нашу країну, у військкоматі [як і раніше] казали: «Командир частини сказав жінок не брати».

Я написала заяву на приєднання до тероборони. Відповідальний за приймальним столом постійно натякав, щоб я заяву відкликала, мовляв, дівчино, ви завжди можете відмовитися, коли передумаєте. Бісило, що я з медичними навичками, а замість мене беруть хлопців без досвіду. Я все одно залишила свої дані й номер телефону.

Потім взяли на посаду санітарного інструктора роти. Наскільки мені відомо, це перший випадок в історії України, коли транс-дівчина зайняла офіцерську позицію в армії.

У 2015 році в мене були чоловічі документи й мене булили, називали бабою. Зараз я з жіночими документами — майже всі ставляться нормально, крім кількох людей. Комбат ставиться позитивно, комроти нейтрально.

З жорсткого — була бійка з начальником медичної служби. Через мій статус транс-людини теж, хоча взагалі я думаю, начмед просто садист. Але мої побратими за мене мало не відкрутили йому голову. Справжні друзі бувають тільки на війні. Це дуже цінно.

У звичайному житті, поза службою, було більше конфліктів. Один раз кілька чоловіків на вулиці оточили й почали погрожувати розправою, іншого разу якийсь мужик напав на касі в магазині, були просто погрози на вулиці. Якийсь хлопець увечері намагався спустити на мене свого собаку.

Повноцінно воювати я не можу, тільки як медик. Що довше транс-пацієнтка була на естрогенах, тим більше в неї судинних проблем. Під гормональними ліками м’язи деградують. Транс-дівчина слабша за інших дівчат свого віку. Мій зріст не зменшується, але м’язи вже не такі сильні. 16 серпня мені провели операцію з фемінізації обличчя, зараз я в лікарні, але до цього була на передовій.

Мій партнер зараз працює на Західній Україні волонтером. Мене про це постійно запитують у соцмережах: «Він там, а ти на війні». Так склалося. Від нього ж мені дістався позивний — він мене вдома називав оленятком, це переросло в позивний «Лань».

У мене бували думки виїхати в Європу — там можна отримати лікування. [В Україні] ще до війни гормональні ліки були дуже дорогими, в аптеках — тільки протизаплідні, що містять естрадіол, але їх вживання призводить до утворення тромбів. Це не рожеві окуляри, це прагматизм: тікати, бо там є ліки.

З початком війни я вирішила, що мушу залишитися. Тут може знадобитися мій досвід. А ще я хочу боротися з російськими солдатами й трансфобами.