Відчуття, що я 12 років жила з аб’юзером

«Вибачте, я від’їжджаю», — написала я своєму художньому керівнику. Я зрозуміла, що якщо візьму кілька днів завершити справи з квартирою, документами і так далі, це буде нечесно. Я мала поїхати одразу і ні секундою пізніше. Тут не може бути компромісу.

Я якось зуміла зняти гроші з картки. У банку співробітник на мене дивиться й питає: «З вами щось сталося?». Я кажу: «Зі мною сталася війна». Не знаю як, але він мені зняв усю суму, попри обмеження. Ми ще поміняли ці рублі на долари, це було дивом, через кілька годин це зробити було вже неможливо.

З Москви я полетіла до ОАЕ, звідти — до Польщі. Знайшла великий волонтерський центр у Варшаві. Там офісне приміщення переобладнали під їдальню… Ліжка, ванні. Туди привозили наших людей. Я перекладала, грала з дітьми, проводжала до автобуса. Пробула там три тижні й у двадцятих числах березня повернулася в Україну. Я їхала, дивилася на поля, блокпости, їжаки, таблички «заміновано», і розуміла, що зробила найправильніший вчинок у житті. Україна для мене як кохана людина — коли їй хріново, треба бути поруч.

Сім’я мого хлопця й він сам були в окупації в селі Копилів (Київська область — СП).

Він надіслав мені відео, як дорогою кілька годин іде колона російської техніки. Після цього він зник, у них не було зв’язку й світла кілька днів. Вони сиділи в підвалі. Потім на сусідській фермі виявилася сонячна батарея. Потім вони вбили барана, поділили з сусідами й щось приготували на вогнищі. Потім до паркану прилетів снаряд. Потім їм дивом вдалося виїхати.

Антон каже, що страшно було першого дня, а потім вони нічого не відчували. Тільки коли побачили українські прапори, зрозуміли, що вижили. Його мама повернулася до Копилова наступного ж дня після того, як звідти вийшли російські війська. Вона поїхала саджати город і перевірити, чи живі кози. Кози вижили, а одна народила козенят.

На другий день після визволення Бучі Антона попросили відвезти туди гарячі обіди. Він одразу ж після деокупації почав волонтерити. Я напросилася поїхати з ним. Ми в’їхали, все було в уламках, танках, техніці. Прибрані були тільки тіла. Були люди, які ховалися в підвалах. Коли вони нас бачили, просили одразу ж подзвонити, сказати родичам, що живі. У Бучі я бачила відірвану руку на узбіччі. Там була дівчинка-підліток, яка вийшла на підборах і накрашена, трохи брудна, у сажі — води ж немає. Але вона вся красива, бо преса приїжджає.

У Бучі я знімала на телефон і викладала в інстаграм. Люди стали мені писати, що я невдячна сволота, мовляв, Росія тобі стільки дала. Це мої глядачі, які приходили до мене в театр, дарували квіти й казали: «Ах, ти наше сонечко українське». Тепер у мене мало підписників: я видалила всіх, у кого бачила значок Z на сторінці.

Зараз я плету сітки-кікімори для наших снайперів. Туди приходять мами з дітьми, хто постарше — теж плетуть, хто молодше — малюють малюнки з побажаннями для наших хлопців. У кожну кікімору, в кишеньку, вкладають малюнок. Усі за цим стежать, це як благословення. Я заплітаю ці вузлики й кожен промолюю. Якщо я роблю рукав, думаю про цю руку: «Господи, будь ласка, щоб ця ручка була ціла!» Коли військові дають зворотний зв’язок, мовляв, відмінна кікімора вийшла, я радію, хоч би це й звучало дико.

Коли я повернулася, мені соромно було розповідати про себе. У Польщі я зустріла жінку, яка втекла від війни. Вона почала питати про мене, а я не змогла сказати, що жила й працювала в Росії. Промовчала. Але приховувати вічно не вийде, тому я починаю потихеньку розповідати новим знайомим про себе. Іноді чую: «Боже, що ти тут робиш? Їдь у свою Росію!». Я розумію людей, їхні реакції зрозумілі.

У мене проукраїнська сім’я, вони завжди такими були. Коли у 2010 році я вступила до Москви на акторський, батько був у шоці. Мені було 20 років, я не сприймала його слова. Я не цікавилася політикою, вірила, що мистецтво рятує й об’єднує. Це ж треба було так облажатися.

У мене відчуття, що я 12 років жила з аб’юзером. Прокинулася вранці, а він убив усю мою сім’ю. Ось так я сприймаю зараз війну в Україні, розв’язану Росією. Я, коли додому повернулася, перше, що батькові сказала: «Тату, ти був у всьому правий». Але я не жалкую. Це досвід. Найбезцінніше, що є в житті.