Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
24 лютого — мій день народження. Я прокинулася, і в мені просто зріла злість, що буквально ніхто не пам’ятав про мій день і всі говорили про війну.
З 2017 року я працюю в Німеччині з біженцями. Організовувала курси інтеграції для біженців із Сирії.
Коли почали приїжджати перші біженці з України, мене дуже злило, що потрібно все кинути й займатися тільки українцями. Наприклад, у нас були консультаційні години, і українці дозволяли собі підвинути [в черзі жінок із Сирії] й пройти вперед зі словами: «Ми з України».
Вони критикували [Німеччину], казали: «У вас немає електронного обігу документів, у вас немає того й того, в Україні краще». Я одного разу психанула й сказала: «Так, але ви тут жодного дня не відпрацювали, не заплатили податків, ви не маєте права критикувати мою країну». Думала: «Якщо там такі люди — не те, що вони це заслужили, але зрозуміло, чому в них таке відбувається».
Я вирішила піти з роботи, бо мене все це не влаштовувало. Зрозуміла, що не можу витримувати цей стрес. Люди не знають, що я розумію [російську] мову. Я не можу сидіти в офісі й слухати, як мене лають і обманюють.
Зараз я розумію, рефлексуючи, що це були люди дуже сильно травмовані. Люди з Бучі, з Ізюма — коли я потім читала це в новинах, я думала: «Господи, зрозуміло, чому вони так себе поводять».
[Ще], оскільки в мене російське ім’я, Катерина, мені доводилося постійно за нього виправдовуватися. Коли почали вводити санкції, мені писали всі банки, всі установи, що я маю приїхати й пред’явити документи, довести, що я більше не громадянка Російської Федерації.
Незадовго до війни ми купили будинок [у Німеччині] й почали ремонт. Коли почалася війна, ціни злетіли до небес. Наприклад, скловату виробляли в Росії, везли через Україну. Віконне виробництво було в Україні. Потім зникла олія, [деякі] медикаменти.
Я злилася, думала: «Хай усі поступляться Путіну, аби закінчилася ця війна».
Переломний момент був, коли ми в травні 2022 року поїхали з сім’єю до зоопарку у Франкфурт-на-Майні. У Франкфурті дуже велика клініка, яка приймає поранених солдатів з України. І там були бійці [у футболках] «Азову». Вони були настільки молоді, навіть молодші за мене й мого чоловіка, і настільки покалічені.
Я їх коли побачила, почала плакати, і вони зрозуміли, що я плачу, тому що їх бачу. В одного не було обличчя, в іншого не було ні рук, ні ніг, але вони були все одно такі позитивні й добрі. Вони почали мене заспокоювати. І саме цей момент: як люди, які настільки сильно постраждали, ставляться до тебе з добром… Я почала з ними розмовляти, дуже вибачалася.
У ту мить я зрозуміла, що хочу, щоб закінчилася ця війна, але щоб перемогла Україна. Щоб уряд [Німеччини] більше не поступався Путіну.
Я стала думати, як я можу допомогти цим людям. Вирішила знову викладати німецьку. І почала пізнавати українців з абсолютно іншого боку. Стала отримувати позитивний зворотний зв’язок від них. Хоча вони теж не знали, що я знаю російську.
Зараз я викладаю, переважно, українцям. За пожертви. Ми збираємо гроші на дрони в Україну, на підтримку ЗСУ. Мій чоловік розповів про це в себе на роботі, і його підприємство теж виступило спонсором.
У мене абсолютно німецьке оточення, і на початку війни всі: «Давайте поступимося Путіну, головне, щоб ми могли купити олію й знову дешевше заправляти автомобілі». Багато з наших знайомих казали: «Чому ми маємо жертвувати гроші? Ми не хочемо підтримувати війну». Але в мене змінився світогляд. Я кажу: «Ми не підтримуємо війну, ми підтримуємо мир».
Німеччина звикла приймати біженців. Коли була війна з Сирією, у нас були точно такі ж новини [як з України], просто була інша країна. Тому було ставлення: «А що зміниться від того, які біженці до нас приїдуть?»
У Німеччині набирає обертів партія «Альтернатива для Німеччини». [Їхня позиція]: нібито зараз таке відбувається, тому що президент [України] — комік. Націоналістичні й провоєнні ідеї набирають обертів.
Знайомі [німці], які раніше були солдатами, відтоді, як почалася війна в Україні, кожні два тижні їздять на навчання. У мене чоловік теж їздить. Але не варто забувати, що без НАТО ніхто нічого не може зробити.
Стали показувати по телевізору, що робити, якщо раптом почнеться війна. Недалеко [від нашого міста] військова база, досі жовтий рівень тривоги. У нас має бути запас прісної води на 3 тижні. Була навчальна сирена, щоб ми знали, де знаходяться укриття.
