Сестра каже: «Так це ж вас ваші бомблять»

Мої родичі, тепер уже колишні, живуть у Курську. У нас були дуже гарні стосунки. Але війна та їхня зомбована свідомість призвели до того, що їх для мене більше не існує.

Коли мій син загинув, я їм зателефонувала, плакала. Тітка моя сказала: «Ну а що? Наших теж багато загинуло». Вона не сприйняла, що її онук загинув від російського снаряда.

Він був у «Кракені». Це військовий підрозділ, що належить до Головного управління розвідки [Міністерства оборони України]. Спочатку [був] в автобаті водієм, а потім перейшов до штурмової роти. Це ті хлопці, які першими йдуть у бій.

Я з Андрієм поговорила 5 вересня по телефону. Він сказав: «Мам, ти не переживай. Ми зараз не на бойових виїздах». Він перед кожним виїздом заїжджав, я його благословляла.

8 числа мені телефонує Андріїв тато: «Ти вдома? Вийди в двір». Сказав, що Андрій загинув. Я дуже кричала, впала на землю. «Звідки ти знаєш?» — «Я був у морзі, бачив тіло».

[12 вересня] ми приїхали на кладовище, багато військових було, може 100 осіб. У якийсь момент почали летіти ракети. Хтось вигукнув: «Лягати!», і ми всі впали на землю.

Я в той момент сказала: «Синочку, я зараз до тебе приєднаюся». Але все затихло.

Потім мій знайомий, який у поліції працює, сказав, що дві ракети прилетіли на територію кладовища й не розірвалися. Напевно, це Андрійко з хлопцями нас захистили. Якби ракети розірвалися, всі, хто був на похоронах, загинули б.

Мій син ще в 2014 році, коли 18 років йому було, поїхав [добровольцем] у Піски, Донецьку область. Без мого відома. Приїхав дуже подорослішалий, пишався.

Я розуміла, що якщо [повномасштабна] війна почнеться, моя дитина візьме зброю й піде на захист нашої держави. Так і сталося.

А мій двоюрідний брат, бізнесмен Роман Альохін, — спонсор російської армії. Постійно якісь у нього збори [грошей на війну]. У нього телеграм-канал «Курський правдоруб». Вважає, що говорить правду.

Він мені надіслав інформацію про американські біолабораторії на території Харківської онкологічної лікарні (Харківський обласний центр онкології — СП). Там радянської побудови будівля, ремонт не робився мільйони років. Як я не пояснювала, що це все неправда, ніхто не чув.

Я не можу цього прийняти. Це не той прошарок населення, якому легко щось навіяти, це люди, що думають. У сестри ансамбль [козачої] пісні «Верея». А в брата своє виробництво ортопедичних протезів.

У нас літають літаки, будинок весь хитає, а сестра каже: «Так це ж ваші вас бомблять». При цьому її чоловік сказав: «Я щиро прошу в усіх українців пробачення за все, що робить Росія».

[До війни] до мене звернулася клієнтка [з Росії], щоб отримати допомогу [адвоката] на території України. Ми продовжуємо з нею [працювати].

Для адвоката не існує відмінностей кольору шкіри, мовних моментів, віросповідань. Якщо ми можемо щось зробити, щоб захистити в рамках національного законодавства, ми це будемо робити.

Коли в мене горе трапилося із сином, вона мене дуже підтримувала. Вони з чоловіком не піддалися на пропаганду.

[Але] людей, які вчинили воєнні злочини на території України, я не буду захищати. Якщо людина прийняла рішення співпрацювати з окупаційною владою, допомагати теж не буду. Тут адвокат безсилий, бо клієнт сам вчиняє умисне протиправне діяння.

Як адвокат я вважаю, що покарання має бути передбачене нормами міжнародного законодавства. Але як мати, яка втратила єдиного сина, [я вважаю], щоб жителі тієї країни зрозуміли, що ми відчуваємо, вони мають прожити те, що прожили ми.

Незрозуміло, чи зрозуміють вони. Засоби масової інформації показують, що дружини, матері [там] переймаються виплатами. Більшість так сприймають загибель членів своїх родин.

Коли Андрійка не стало, життя втратило сенс. Спочатку мені просто хотілося їхати до нього на кладовище, лягти на могилу й не вставати.

Я опору знайшла в підтримці його підрозділу. Організувала збір грошей, ми зібрали 280 тисяч гривень (близько 7000 доларів). Купила їм дві машини, тепловізор, теплі шкарпетки, металевих тарілок, кухлів, ложок, три приціли з нічним баченням.

Це Новий рік для мене був тортурою. Коли мені надсилали привітання, я навіть відповісти не могла. Ми завжди їздили з сином вибирати ялинку, потім ми її вдвох 8 березня викидали, традиція в нас була.

Попереду перший мій день народження без сина. Я розумію, що знову буде те саме: мені будуть телефонувати, вітати, а свята вже пішли з мого життя.