Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
Мені дзвонить жінка й каже, що в неї донька разом із бабусею залишилися в Руській Лозовій. Це недалеко від Харкова. І просить, щоб я вивезла їх звідти. Територія окупована повністю. У такі моменти треба припиняти надію. Ти не можеш її дати, не можеш вивезти людей звідти. Вона [до війни] виїхала відпочити до батьків у Польщу й не змогла повернутися. Донька з бабусею — в Руській Лозовій. Вона мені дзвонить у сльозах, голос тремтить — щоб я вивезла їх звідти. Я кажу: «Я не можу цього зробити». І потім, коли [село] вже звільняють, у мене є адреса, я кажу [військовим]: «Будь ласка, подивіться цей будинок». Вони сказали, що будинок підірвали разом із мешканцями. У підвал була кинута граната, і там виявлені тіла.
Мене за це совість не повинна їсти, бо я знаю, що не змогла б нічого зробити. Якби я відправила туди своїх волонтерів або поїхала сама з кимось, я б просто загинула разом із ними.
Дзвонить хлопець, каже: «Настю, в мене мама не відповідає тиждень. Я вже всіх підняв. Не можу її знайти». А там [у Вовчанську] окупована територія. Потім передзвонює, каже: «Настю, їй вдалося вибратися. Їй ніде переночувати, вона приїде протягом години. Вона в повному шоці, стресі, ще й із собакою». З величезною вівчаркою людина виїжджала на машині. У неї досвід водіння — пара місяців. Приїжджає жінка. Лінзи здоровенні. Руки тремтять. Собаку нудило майже всю дорогу. Коли вона виїхала з дому, їй зустрілися росіяни. Відібрали все: воду, їжу, документи, навіть їжу для собаки. Бензин, каністру — все. І відпустили. Кажуть: «Можете їхати тільки на російську територію. Там вас приймуть, там все буде зашибісь». У неї син у Празі, і вона розуміє, що [тоді] до сина більше ніколи не потрапить. За нею їхала машина з якимись українськими чоловіками. Вони (росіяни — Ю.К.) переключилися на них, і вона встигла проскочити. Доїхала до українського блокпосту. Її там нагодували, напоїли, дали корму для собаки, бензин. Я її поселила в себе вдома, іншого місця не було. Потім вона ще за півтора дня дісталася до Чехії — просто шалена.
Я майже з першого дня війни працювала, ми пахали як волонтери, возили гуманітарну допомогу. Ми вийшли на начальників західної частини Укрзалізниці, потім на заступника мера Харкова, потім на мера. Спочатку була я й ще один хлопець. Я пам’ятаю, ми [удвох] вантажили величезні мішки з крупою, які по 70, по 50 кілограмів. Я через тиждень просто зірвала собі поперек до краю. Холод, голод, ти не їси по 3-4 дні й думаєш, як би [перехопити] якусь баночку кукурудзи. Я досі не можу наїстися, їм і їм із думкою, що зараз можу поїсти, а завтра, можливо, в мене їжі не буде.
У нас була команда в Хмельницькому, там бабусі й дідусі ліпили вареники. Вони величезними бідонами, відрами передавали вареники, млинці. Хтось індичатину, хтось курей передасть. Мені передали 20 живих курей. Дзвонить провідниця й каже: «Настю, вони мене задовбали. Вони кудкудакають на весь вагон».
В основному метою було — заповнити склади Харкова на випадок блокади. Крім складів у тебе є бабусі й дідусі, люди з інвалідністю. Я приймала такі душераздирливі, страшні дзвінки. Люди не їли, в них немає ліків, у когось епілепсія, діабет. Аптеки всі закриті, бо обстрілюють щохвилини.
На початку з Харкова йшли абсолютно забиті потяги. Ми розвантажували гуманітарку й завантажували людей. Тисячі й тисячі. У нас здоровенний вокзал. Він був забитий людьми, собаками, котами й усім іншим. Це було кошмарно, бо не всіх брали. Спочатку жінки й [маленькі] діти. Виходило так, що розлучалися сім’ї. Брат із сестрою не міг поїхати. Ти саджаєш маму з дитиною на потяг, а її син залишається на пероні. Люди залишали валізи, всі свої речі, навіть документи, щоб посадити свого собаку.
Ми навчилися розрізняти, коли летить міна, коли «Град», ракета. Я їздила на велосипеді в райони, в які постійно прильоти були. [Одного разу] я їхала, й почали бити «Гради». «Гради» — вони шурхотять. Я чую, що воно наростає, й бачу, що починає сипати переді мною. Я розумію, що треба тікати. А тоді ще дощ ішов. Я перекидаю велосипед на інший бік і на повороті послизаюся й лечу разом із цим велосипедом. Лежу й думаю: «Так, добре. Зараз дошурхотить, і я поїду». Сил взагалі не було.
За цю війну я втратила дуже хороших знайомих і друзів, 4 людини. З одним із них ми жили поруч, я вигулювала з ним собаку. Дуже багато друзів, які зараз на лінії фронту, на «нулі».
У мене мама спочатку була дуже проросійська. Вона дивилася дуже багато пропаганди. У 2014 році вона все це виправдовувала. А я завжди була за Україну. Я жила деякий час за кордоном і розумію, що Україна — це офігенно. Це просто дуже класна країна, в яку хочеться повертатися. 24 числа в моєї мами одразу був розрив шаблону. Вона абсолютно змінила свої погляди.
У мене є багато російських друзів. Справжніх друзів, які підтримують протягом усієї війни, намагаються донатити гроші. Я знаю, чим це загрожує, що за це можуть посадити. У мене друзі виходили на мітинги в Єкатеринбурзі, в Пітері, в Красноярську. Я їм безмежно вдячна.
Коли твої друзі, родичі розкидані по всій Україні й по всьому світу, ти залишаєшся один. Це психологічно дуже важко. І мені щиро шкода хлопців, які опинилися поза своїм домом. Вони повертаються, бо просто хочуть додому. Зустрітися з усіма хочеться. Посидіти, поговорити або просто помовчати навіть. Закохатися хочеться капець. На війні тобі постійно здається, що ти можеш щось не встигнути. Зараз люди живуть як хочуть і роблять що хочуть. Це реально класно.
