Труни були закриті. Було три цілих тіла, а решта — фрагменти

Як годинник зупинився, так і для мене теж усе зупинилося. Живеш спогадами. Найближчі-найближчі-найближчі мені люди — їх немає зі мною і не буде ніколи.

Півтора року ти чекаєш, що хтось тобі зателефонує. Раніше чув від мами: «Синочку, як справи?». Брат дзвонив: «Що ти там, братуха?». Дочка дзвонила: «Папуля!». Племінники дзвонили: «Дядю Віталику!». Я вже більше року цього не чую.

Більше року я не міг перепоховати сім’ю. Експертизи ДНК [після деокупації] довго тривали. З Харківської області дуже багато ексгумованих тіл, люди просто не справлялися в моргах.

Мені не хотілося ні жити, ні їсти. Мені абсолютно нічого не хотілося. Трохи я відволікався, [коли] був у теробороні [Києва]. Відволікало ненадовго, все одно думки всі були там.

Я казав собі: я доб’юся, я заберу тіла, я передам землі. У мене сил не було, але я знав, що я доведу це до кінця. До того, як я їх поховав, мені мало не щоночі дочка снилася, брат снився.

Тільки ця думка була — передати землі. Тому що більше року я просто не можу передати [рідних] землі — ну як? До поховання мені тяжко було навіть говорити.

Коли [дочки] Лізи не стало, я зідзвонювався з її нареченим. Вони довго зустрічалися, він ще до [початку повномасштабного вторгнення] війни виїхав у Швецію на заробітки. [Він] каже: «У нас 15 травня мало бути весілля». Я кажу: «Яке весілля?»

Я дізнаюся, що вони подали заяву таємно й хотіли зробити сюрприз для мене. Весілля мало бути по закінченні коледжу. Він мав 15 квітня приїхати.

Я першій дружині сказав, що вони хотіли зробити сюрприз у травні, вона каже: «І вона не дожила до цього моменту?». Вона просила: «Я тебе благаю, купи [їй] сукню обов’язково». Кажу: «Я це й сам хотів зробити».

Я не пояснював у салонах, для чого, я сказав, що в мене дочка заміж [виходить] і мені потрібна сукня гарна. Я взяв найдорожчу, найпишнішу й найгарнішу. Не вийшло наяву, хай це буде там.

Я ритуальні послуги замовляв і попросив, щоб поклали сукню. Я хотів навіть попросити, щоб при мені це зробили. Але в останню хвилину я подумав: якби відкрили труну й показали мені… було б ще болючіше.

Поховав я їх на початку травня або наприкінці квітня [2023 року]. Я виплакав усі сльози. Я мало не свідомість не втрачав, коли відспівували їх. Труни були закриті. Було три цілих тіла, а решта — фрагменти.

Поховавши їх, стало трохи легше. Ну як «легше»? Тільки подумаєш про це, одразу я себе накручую, як було добре. Одразу спливають яскраві моменти з того минулого життя.

Ці обійми, ці поцілунки… а тепер кого обіймати, кого? Ні від кого не почуєш «папулечка». Дочка приїжджала до мене, я приїжджав до неї. У планах — закінчити коледж і забрати її до Києва. Багато чого не здійснилося. Я хотів, звісно, онуків. Рід, [його] продовження зупинилося.

Я пам’ятаю гойдання на руках її, щойно вона народилася. Як вона хотіла велосипед, завжди: «тату, пограйся зі мною!», часто на море їздили. Я дивився дитячий альбом, вона вітрянкою захворіла — вона в трусиках така й уся в зелених крапочках. Я згадую цей момент, як я сам крапочки малював зеленкою.

Коли був в Ізюмі, позабирав альбоми, та й у телефоні багато фотографій. Мені так болісно їх дивитися. По роботі, скажімо, мені треба [щось у телефоні подивитися], а тут її фотографії. Одразу завмирає серце.

Дослівно пам’ятаю її останні дзвінки: «Татку, ти для мене найулюбленіший, ти знаєш?». Ці 19 років у мене як кіноплівка за п’ять хвилин швидко прокручуються.

Дочка для мене була сенсом життя. Я для неї все, старався потихеньку ставив її на ноги. А тепер для кого, для чого?

Напередодні загибелі вона дзвонила, казала: «Тату, в мене найкраща подружка з мамою їде до Польщі». Я кажу: «Ні, ти не поїдеш. Мені буде спокійніше, якщо ти будеш із бабусею». Я чув, що відбувалося в Бучі, коли розстрілювали колони з дітьми.

Я не пробачу собі цього ніколи. Я мало не щогодини про це думаю. Цей біль зі мною весь час. Я міг зберегти дочці життя, відпустивши її.

Якось відволікся на годину, потім знову. Потім знову відволікся, потім воно все одно знову приходить. Воно постійно приходить тобі в пам’ять. Я намагаюся не думати, але як тут не думати?

У мене немає посмішки. Скажімо, знайома компанія — у них усе добре, всі живі-здорові, є чому радіти. Я інший. Мені ніби навіть щось смішне розкажуть, але воно мені навіть незрозуміле.

Я пішов до церкви й поспілкувався з батюшкою. Він мені сказав: «Боженька залишив вас на цій землі, ви маєте тепер заради них жити. Якщо ви не хочете жити, хто для них буде жити?»

Одна бесіда, друга, і мені якось ставало легше. Зараз я живу в пам’ять про них. Він мене переконав жити для того, щоб вони там раділи тому, що є хтось, хто про них думає, подбає.

Мені батюшка сказав: «Усі ми будемо там, і ми всі там зустрінемося». Ці слова мене втішають — рано чи пізно, все одно я їх зустріну.

Є в мене сім’я, з якою я зараз у Києві, у дружини син від першого шлюбу. Він мені як рідний, але не рідний, не твоя рідна кровиночка. Якби не вони, я б уже не жив, чесно кажу.

Згадуємо, як Ліза приїжджала, мама, брат. Як ми на дачу виїжджали, на рибалку — всі ці моменти, гарні спогади. Буває, вечеряємо, можемо пом’янути. Дай Боже, щоб там їм було краще, ніж тут.

Вони бачать, я замкнутий, намагаються підтримати, [щоб] менше я думав про погане. Скажімо, я кажу: «Ну, знову». Вони починають: «Все-все-все!» — дають мені зрозуміти, [що] все нормально.

У мене робота зараз така, пов’язана все з дітьми — тематичне фото, випускні альбоми, мобільний планетарій по школах, по садочках. Вони втомилися від бомбардувань, від цих тривог, сирен. Діти радіють чомусь, хоч якось — це трохи мене витягувало.

Було пару випадків, [коли] розповідаєш дітям, робиш оголошення й бачиш копію племінниці. У мене аж завмирав дух, пропадав дар мовлення.

Я розповідав-розповідав, [потім] дивлюся на цю дівчинку, і я не можу нічого. Мені ж учителька каже: «Ви продовжуйте-продовжуйте». А я не можу навіть просто півслова сказати.

Я постійно на машині їжджу, буває, хочеться пройтися пішки. У мене такі звички стали: ідеш і дивишся по сторонах, я намагаюся серед натовпу побачити їх: дочку, маму, всіх.

Ось зараз я сиджу з вами, розмовляю в машині — дивлюся, іде тато з дівчинкою років 13–14. Задоволені, сміються, вона його обіймає. Дивишся й одразу уявляєш себе з Лізою. Але тільки уявляєш, не наяву це все…

Жити мені доведеться з цим до кінця життя. Ніяк ти цього не забудеш. Може, з роками трохи воно вщухне, але… ні, ні, не вщухне.