Аби тільки не впіймали, аби тільки не здали

Мама була рада, що Мелітополь окуповано. Думка моєї мами побудована на російській пропаганді: вісім років, Америка, НАТО, нацисти… Я пересварився з нею багато разів.

До 2014 року мама нічого не говорила проти України. Навіть натяку не було, що вона була чимось незадоволена. У нас є родичі зі східної частини України, вони після 2014-го сказали, що в усьому винні Україна та ЗСУ. Мама повністю й беззастережно стала вірити родичам, російській пропаганді та Путіну більше, ніж мені.

Я ставив запитання, на які вона не могла нормально відповісти. Запитав: а якби Китай напав на Росію, почав би робити все те, що робить Росія з Україною — називати росіян «нацистами», окуповувати території — як би вона себе поводила при цьому? Вона не знайшлася, що відповісти, але все одно продовжує залишатися при своїй думці.

Я хотів виїхати, але совість не дозволила залишити її одну. Я говорив із нею на тему від’їзду, сперечався багато, вона не хотіла мене відпускати й не хотіла нікуди їхати.

Врешті-решт я застряг тут. Попри мою позицію, вона все одно любить мене й переживає за мене. Тепер розмовляю з нею тільки на побутові теми.

Я почуваюся, як у в’язниці. Друзів у місті залишилося дуже мало, десь 10 осіб. У місті взагалі мало людей, дуже багато хто виїхав і продовжує виїжджати.

Я думав, що окупанти можуть стежити за листуванням, тому спілкувався з [друзями, що виїхали] приховано. Старався не описувати своє ставлення до окупантів та окупації, просто спілкувався про те, чи в порядку вони, живі, здорові.

Жити під окупацією особисто для мене — це постійно думати: «Аби не спіймали», «Аби не здали». Я виходжу на вулицю дуже рідко, щоб не стикатися з окупантами. Коли виходжу, стараюся максимально не привертати уваги.

На вулицях міста окупанти дуже багатьох перевіряють, особливо водіїв авто (як правило, шукають колишніх військових і поліцейських, також дивляться фотографії в телефонах, листування, соцмережі — СП).

Це як сидіти в заручниках у терористів. Тобі вказують, що робити й як жити, тиснуть морально. Ти бачиш, як людей кудись відводять, потім бачиш, що людина повертається побита й змучена, а деякі й не повертаються.

Ти розумієш, що черга може дійти й до тебе. А що буде далі — ти й сам не знаєш. Я постійно сиджу вдома, і все, що можу — це працювати. Працюю онлайн на двох роботах.

Я дотримуюся правил безпеки, заходжу через VPN. Доводиться постійно їх міняти, деякі дуже часто блокують. Потім я зрозумів, що окупанти за мною не стежать через телеграм, заспокоївся. Якби стежили, я б точно опинився в підвалі комендатури.

Якось я йшов у приватному секторі. На деяких воротах були видні сліди від куль, одні ворота були пом’яті як папір. Я не знаю, що сталося, але впевнений, що так людей забирали на підвал.

У телеграмі є канал по зниклих людях у місті, за українську позицію. Минулого року я там побачив фото зі своїм другом. Спочатку «орки» забрали його батька. Друг прийшов до них, питав, де його батько — «орки» й його забрали, тримали в полоні довго.

Через якийсь час його і батька звільнили. Не знаю, в якому він був стані, що з ним зараз і де він, з ним немає зв’язку. Щиро сподіваюся, що він виїхав із сім’єю й із ним все гаразд.

Від місяця до місяця ситуація змінювалася повільно на гірше. Спочатку заборонили український зв’язок, почали вводити російські сімки. Далі почали віджимати підприємства, закрили українські банки, заборонили гривні, почали вводити рублі.

Мелітополь був яскравим і сучасним. Гордість нашого міста — черешня, її знають у всьому світі. Багато чого було пов’язано з черешнею: морозиво, напої, торти, десерти, фонтан був пофарбований під колір черешні. Пам’ятаю, був парад костюмів під черешню головною вулицею в центрі міста.

І влада, і люди всіма силами старалися робити так, щоб місто не було сірим і нудним. Було багато кав’ярень, ресторанів, барбершопів, торговельних центрів — бізнес процвітав. У парку Горького оновили фонтан. Багато людей стали там часто гуляти, і я теж. Тепер я зовсім не виходжу гуляти.

Раніше я часто ходив у кінотеатр «Побєда». Зараз там переважно крутять російські прем’єри.

[У січні] на центральній площі колаборанти знесли пам’ятник Тарасу Шевченку. Увечері, коли почалася комендантська година й ніхто не бачить. На місце пам’ятника поставлять якусь стелу «воїнської слави».

Заїжджала співачка Чичеріна. На в’їзді в Мелітополь прикріпила табличку «Росія тут назавжди». Згодом партизани цю табличку пом’яли.

Стали приїжджати люди з Росії, переробляти магазини під себе. Ліки — дорожчі, ніж аквадискотека у Путіна. Препарат від аритмії в Україні коштує десь 1100 гривень, а в окупації — 4000. Пластинка вітаміну С коштує в аптеці 160 рублів, це 128 гривень. При Україні він коштував 10 гривень.

Більшість протестантських церков віджали. У нас була Мелітопольська Християнська Церква, на площі [перед нею] колаборанти зрубали великий хрест, він був, як двоповерховий будинок.

Саму церкву росіяни переробили під себе. Тепер там просто тусується молодь, яка за Росію.

Торговельні центри перетворилися на штаби «Єдиної Росії». Колишнє ПТУ перетворилося на військову комендатуру з високим парканом, колючим дротом і камерами на ньому.

Вивіски кав’ярні «Львівські круасани» більше немає, а кав’ярня чомусь працює. В окупації доволі багато заборон, що стосуються чогось українського. Вони думають, що все українське — це «нацистська символіка». Наприклад, українські книжки вони вважають «нацистськими», і їх треба прибрати.

У нас у центрі міста є бібліотека. Минулого року туди прийшов колаборант, почав вилучати українські підручники з історії, казав, що це «нацистська» література.

ЗСУ знають свою справу й обов’язково звільнять Мелітополь. Коли Херсон звільнили, я читав новини й усміхався. У мене всередині було відчуття маленької перемоги.

Я не раз думав про те, що після звільнення Мелітополь обстрілюватимуть так само, як Херсон. Але я готовий до цього — краще під обстрілами, ніж сидіти в заручниках у терористів.

І не тільки я, багато хто чекає Україну в Мелітополі. Найтемніша ніч завжди перед світанком.

Усе, чого зараз хочеться — просто свободи. Звільнитися від цього лайна.