Думають, ми сина навмисно вчимо бути глухим, щоб він відкосив

У пологовому будинку сказали: «Подумайте про відмову, він у вас ні ходити, ні писати, ні читати не буде». Ми для себе такого рішення не бачили — вирішили, що буде, то буде.

В Артема органічне ураження мозку. Що в нього в голові, нам незрозуміло. Він сидить, усе нормально, а потім різка зміна настрою. Як сказав наш лікар: «Раптом ледь не пальці засуне в розетку». З ним неможливо поговорити, він не може пояснити свій стан, іноді починає плакати.

Зовні видно, що людина з інвалідністю. Я на вулиці бачу ці погляди іноді. У плані обслуговування себе він — на 9–10 років. У плані розуміння — навіть менше. У нас ще є дев’ятирічний син. Ми розуміємо, що людина вже освіченіша, розумніша, ніж Артем.

Років у 17 в нього така агресія з’явилася, що стало нестерпно. Ми злякалися, відвезли його до лікарні. Три тижні він там полежав, це було настільки жахливо… Тато на заставку телефону його фотографію поставив. Я дивлюся вночі, а він не спить, розмовляє з фотографією. Ми сказали: «Поверніть нам його назад».

Зазвичай я з Артемом скрізь їжджу. Але на момент його 18-річчя в нас був другий син маленький, і до військкомату мій чоловік поїхав. Я тепер про це жалкую. Лор почав Артема питати: «А як це ти не чуєш? А може, ти чуєш? Давайте знімемо апарат», — і все в такому дусі.

Нам поставили категорію — «обмежено придатний». Ну як це так? Лор, як ніхто, повинен розуміти, що кохлеарну імплантацію на малий ступінь приглухуватості не роблять. Вони думають, ми народили дитину й від народження її вчимо бути глухою, щоб у майбутньому відкосити від армії.

Про мобілізацію ми дізналися по телевізору. За Артема ми були спокійні, я думала, «обмежено придатний» — це білий квиток, до армії не візьмуть. Більше за чоловіка боялася — йому 53 роки, він служив як рядовий.

Раптом 26 вересня о 9 годині ранку дзвінок у двері. Відчиняю, там сусід, показує на вхідні двері, а там з іншого боку скотчем приліплена повістка Артемові.

Я дуже злякалася, думала, в мене інфаркт з інсультом буде. Подзвонили знайомим, хтось казав: «Їдьте, розберуться», хтось: «Не їдьте, так не вручаються повістки». Я чоловікові кажу: «Давай ми Артема брати не будемо, поїдемо з тобою самі до військкомату». Ми спочатку не хотіли їхати, але я злякалася — не поїдемо, потім прийдуть і почнуть забирати, виривати з квартири.

Поїхали спочатку до ПНД (психоневрологічний диспансер — СП). Нам пощастило з лікарем. «Зараз вам напишу папір, не хвилюйтеся». Він сам колишній військовий, сказав: «Господи, ще не вистачало нам душевнохворих людей із рушницею ставити». Я його запитала, чи були ще такі випадки. Він сказав, були.

Ми з чоловіком приїхали до військкомату. Було моторошно, багато народу з речами, автобуси стоять, мене всю затрусило. Перед нами в черзі людина просто на милицях стояла, скоріше за все з ДЦП (дитячий церебральний параліч — СП).

Пройшли чергу до жінки, яка приймає документи, показали їй повістку. Вона сказала: «У нього категорія „В“, ми таких поки не беремо». Я кажу: «Ну ви нам на якій підставі тоді повістку надіслали?». Вона: «Мобілізацію різко оголосили, ми не встигали справи переглядати, всім підряд слали».

Я кажу: «Ви можете гарантувати, що його не призвуть ще раз?». Вона каже: «Зараз — ні, але якщо дійде до категорії „В“, звичайно, надішлемо йому ще одну повістку».

Я їй пояснюю, що в нас людина на обліку в ПНД, вона глуха. Вона каже: «Пройде комісію — будемо ще раз дивитися, придатний він чи ні».

Ми думаємо спробувати раніше пройти цю комісію. Щоб нам поміняли цю категорію у військовому квитку. У нас є знайомі, в яких також стоїть у глухих дітей категорія «В», і вони теж бояться. Комусь уже прийшли повістки, хтось боїться взагалі додому приїжджати.

Як можна таку людину відправити на війну? Артем навіть не розуміє, що таке зброя, він на курок може в будь-який момент по дурості й незнанню натиснути.

Що далі робити, я не знаю. Якщо чоловікові прийде повістка, як ми будемо існувати взагалі без нього? У нас буде пенсія Артема і все. Поїхати — ну куди ми з Артемом поїдемо? Я вже в ПНД сказала: «Скоро я прийду за довідками для себе, нервів уже ні на що не вистачає».

Скажу страшну річ: багато хто мріє, щоб їхні діти жили довше, а я хочу пережити свого сина. Бо я не знаю, як складеться його життя без нас.