Я бігла й блокувала номери колег

У мене родичі в Україні, друзі. Деякі зі мною перервали спілкування, хоча я їм нічого не зробила.

У квітні в мене стався нервовий зрив і спроба суїциду. Там одночасно в усіх сферах усе поїхало. Купа речей, які зачіпають близьких мені людей, і я не можу нічим допомогти.

Відчуття, що в Путіна лежить листок з моїми планами й він потихеньку ставить галочки, де мені напакостити. Щойно в мене з’являється ідея чи думка, починає ставати бізнес, знову щось трапляється.

У день, коли оголосили мобілізацію, інші співробітниці [на пошті]: «Ой, мобілізацію оголосили. Ой, як це, що це?». Це люди, які читають «Аргументи і факти» та «Московський комсомолець».

Я рознесла ці газети й читала заголовки — це повна дич. Люди дивляться Перший канал, дивляться Солов’йова й вірять йому. Я їм щось казала, але це безглуздо, у відповідь: «хай їдуть убивати націоналістів», «хай воюють з НАТО».

На пошті працюють люди, яким на все глибоко начхати. Вони у своїй зоні комфорту. Деякі там працюють по двадцять років.

Це озлоблені жінки, що працюють по 16–17 годин, бо людей не вистачає, всі звільняються. Один хлопець прийшов стажуватися, його на сьомий день співробітниця побила газетами.

Жінки, яким по 70 років, працюють і листоношами, і нічними операторами, і прибиральницями. У будівлі протікає дах, там то холодно, то спекотно. Може, це тільки в моєму відділенні такий треш коївся, не знаю.

Начальник — пофігіст, років 37–40. Йому глибоко начхати, що відбувається в нього в колективі. Єдине важливе для начальника — щоб його район виконав план.

Щоб виконати план, співробітникам доводиться самим купувати продукцію пошти. Бо її там ніхто не купує, дешевше дійти до магазину. Я одразу відмовилася цим займатися — ти в підсумку платиш більше, ніж отримуєш. Але через мою відмову впала можливість виходу на премію в усього відділу, мене почали шалено цькувати в колективі.

Коли оголосили мобілізацію, в мене почалася паніка. Мій чоловік підходить під категорію «А», він служив в інженерних військах, потім у морській піхоті, за військовим квитком він водій.

Я не могла нічого робити, не могла нормально працювати. Начальник казав: «Що з вами сталося?». А я: «Ви бачите, що в країні відбувається?». Але йому байдуже. У нього багатодітна сім’я, ну і від пошти в усіх співробітників є бронь.

[Взагалі] повістки почали з’являтися на пошті й до офіційного оголошення мобілізації.

І це не був час призову, це влітку почалося. Нібито ми запрошуємо людину до військкомату для уточнення даних. Але я їх залишала на пошті й ніколи не вручала.

[Після оголошення мобілізації] я прийшла на роботу, а там у кожного листоноші на столі папірець. Згідно з ним ми тепер маємо розносити повістки, які надходять нам із військкоматів.

Повісток було прямо багато, зокрема жінкам. Ще листоношам сказали: «Якщо ви не змогли вручити повістку, вам треба буде прийти потім ще раз у цю квартиру». Я не віднесла жодної.

Листоноші відреагували без особливої радості. Але жодних дебатів не було, казали: «А що нам робити? Нам сказали — будемо розносити». Там усі підтримують те, що робить Путін. Єдине, вони не підтримали, що пенсійний вік продовжили, але [зрештою]: «нічого, можна з цим жити».

Я їм казала: «Уже ув’язнених на війну відправляють, наша армія виглядає просто смішно». І одна жінка почала: «А що, зеки хіба не люди? У мене син сидить. Ось його візьмуть і відправлять». — «І що ви будете робити?». — «Нічого».

Думок пошукати повістку на чоловіка і, якщо знайду, викинути, не було. Він прописаний в іншому місці і це не моя ділянка. Але співробітниці пошти на своїх родичів шукали: знайшли повістку на сина однієї жінки. Не знаю, що вона зробила, але жінка така, проросійська. Тож син напевно поїхав.

Я рознесла пенсії, а потім мала якраз розносити повістки. Все сталося в моменті: я взяла сумку, зібрала речі, кажу: «Піду перекурю». Вийшла, подзвонила чоловікові, сказала: «Ось я зараз, мабуть, піду». Він каже: «Так, напиши звільнювальну, я тобі давно це кажу». — «Ні, я зараз просто піду, я більше не можу». — «Ти впевнена?». — «Та взагалі пофіг».

Я в прямому сенсі бігла. І одночасно заблокувала всі номери начальства й колег у вотсапі й телефоні.

Моя трудова книжка залишилася на пошті. Але загалом вона мені не потрібна, я працюю як самозайнята. Через кілька днів колеги змогли додзвонитися з незнайомого номера, але я скинула дзвінок і забанила номер. Я здивована: мені навіть якісь гроші [за відпрацьований місяць] прийшли.

Крім усього іншого я дуже боюся, що опуститься залізна завіса. Застрягти в Росії — це для мене означає, що в минулому житті я щось дуже хренове зробила.

Я до останнього постила щось антивоєнне, поки мені чоловік не сказав, що ми плануємо виїхати й краще перестати це поки робити. Ми планували виїхати з початку війни, але мобілізація дуже сильно обламала плани.

У мене частка в старій квартирі, що залишилася від родичів, ми планували цю частку продати й виїхати. А з мобілізацією люди почали виїжджати, ця квартира зараз нікому не потрібна.

У нас дитина, вона ходить у третій клас, і в них з’явилися «розмови про важливе». Я написала, що моя дитина не буде за сімейними обставинами приходити по понеділках до першого уроку.

Мені досить обов’язкової класної години під егідою «Я громадянин Росії». Я не хочу цієї пропаганди в дитячий мозок. Я синові пояснюю все про війну, він проти й дуже голосно це заявляє скрізь.

Ми йому сказали, що в школі про це говорити не треба. Бо частина батьків теж неадекватні.

Ми виїдемо в будь-якому разі. Я буду до цього всі зусилля докладати, як мінімум тому що не хочу, щоб моїй дитині все це навіювали.