Думка, що я працюю на вбивць, засіла в мені в голові

Я ніколи не цікавився політикою, але в 2019 році в мене завагітніла дружина, і я поставив собі питання: «Сашо, ти яку країну своїм дітям передаси?». Я зрозумів, що нічого про країну не знаю. По телевізору бачу, що все в нас прекрасно, ми попереду планети всієї, а дивлюся в житті: в суді справедливості немає, корупція, дипломи продаються, на вулиці бруд, бардак.

Останні чотири роки я працюю на заводі «Трубодеталь» у Челябінську. Займаюся зварюванням труб і стиків, варю їх на напівавтоматі. На виробництві змінний графік: якщо випадає на вихідний, все одно працюємо.

У січні 2021 року, [коли] протестували проти арешту Навального, начальник поставив нам робочий день на суботу — щоб ми не пішли на мітинг. Мені навіть заблокували перепустку, щоб я не зміг вийти із заводу. Я просто перестрибнув через турнікет і бігом [на мітинг]. Там мене затримали й закрили на 13 діб.

Відтоді я став відстоювати свої права на виробництві. З начальником почалися конфлікти. Мене позбавили премії — а це половина зарплати. Я оскаржував рішення: подав заяву до комісії з трудових спорів, але програв, бо в роботодавця шість представників плюс троє від профспілки, а я один проти них.

Потім мені фабрикували порушення. Пішов у туалет, повертаюся, а мені: «Пиши пояснювальну. Де ти був 5 хвилин?». Двічі мене звільняли, і обидва рази я через суд поновлювався. На протести все одно ходив — не їхня собача справа, де я, куди і як.

Щойно війна почалася, начальники прибігали до нас і пообіцяли, що все буде прекрасно. Сказали, що з’явиться купа тендерів [на виготовлення труб]. Ну і де вони всі? Та й узагалі: де обладнання будете купувати? Раніше ми його закупали в Німеччині, а потім вона ввела санкції. Начальство відповідає: «Ну в Китаї або свої технології будемо розробляти». Я питаю: «А що вам раніше заважало свої розробити?». Відповідають: «Нам було вигідніше закупати, ніж самим розвиватися». Тепер от і отримують за такий підхід — обладнання досі немає.

2 березня Навальний випустив звернення з тюрми й сказав: «Виходьте, протестуйте». Я пішов. Мене чекали вже біля під’їзду. На вулиці доганяє полковник якийсь і кричить: «Леванов, Леванов, зачекайте!». Показує мені фотографію: стоїть хлопець, обличчя не видно, і гадить комусь на машину. Кажу їм, що це не я, а вони у відповідь: «Ми перевіримо, розберемося, а зараз давайте до відділку».

У поліції мене били шокером, познущалися, в сміттєвий бак намагалися засунути головою. Я написав на них заяву до Слідчого комітету, але мені прийшла відмова. У мене [через участь у протестах] взагалі постійно проблеми. Одна закінчується, другу навішують. Штрафи вже є, справа за дискредитацію армії — теж. Але я не буду їх оплачувати, щоб гроші не йшли до бюджету.

Дружина бачила, що зі мною роблять і яким я з мусарні приходив побитий. Не скажу, що вона мене підтримує, але мою позицію знає. Вона, буває, каже: «У нас діти, не треба лізти на ріжон». Я їй відповідаю: «Я не хочу, щоб наші діти прожили таке життя, як я: безперспективне, безправне й без закону». Я не хочу, щоб вони жили в такій самій підлості.

Щоранку на нарадах [на заводі] я завжди говорив про війну, а колеги навіть слухати не хотіли. Бо їх справа не стосувалася. Казали: «Воюють же контрактники, вони знали, на що йдуть — це їхній вибір».

Коли почалася мобілізація, [з військкомату] прийшли на завод. Мене на роботі не було. Колеги сказали, що таких-то і таких-то забрали зі змін. Я їм кажу: «Ви що, блін, я ж вам казав, що не можна до військкомату ходити!». Був би я там, завадив би забрати їх. Або хоч якийсь кіпіш влаштував. А так вони тихо-мовчки взяли й поїхали.

«Як ви Льошку просрали? Ви що пацана [військкому] віддали, чому не боролися за нього?!» — питаю робітників. А вони: «Ось зараз батько його прийде — до нього й докопуйся». Почали на мене ричати. Я кажу: «Не я наказ про мобілізацію підписав, а ваш Путін — ось йому й пред’являйте. А мені нічого висловлювати. Я казав, що вас може чекати, а ви мені не вірили — ось, будь ласка, політика прийшла до вас у сім’ю. Не хотіли — а вона прийшла».

Я сам проходив строкову службу. Я командир танка Т-72Б, молодший сержант. Хоча міг взагалі не служити, бо я — п’ята дитина в сім’ї. Але тато вирішив, що я повинен, адже обидва брати пройшли армію. Батько сказав: «Ти що, інвалід, чи що? Давай, іди служи теж».

Враження від армії жахливі. Усі офіцери зверхні. Солдатів вважали за рабів, за худобу. Нас побивали й нічому не вчили. Занять фактично не проводили.

Начальство тільки радо людей на війну відправити. Роботи ж немає. Співробітники ходять повітря пинають. Сьогодні прийшли: з цього кута перетягуємо в той. Завтра інша зміна приходить: з того кута перетягують назад у цей. Мені сказали, що всього з підприємства 70 людей забрали. Усі молоді, до 35 років. Я дуже злий на начальство.

У мене більше не лежить душа до роботи. Я варю, а інтересу немає. Раніше знав, що роблю благу справу, тим паче хороших зварювальників усе менше й менше. Адже якщо з Путіним щось станеться, труби залишаться, принесуть користь. Але вони [начальники] хлопців убили, вони ж їх на смерть відправили. Думка, що я працюю на вбивць, засіла в мене в голові. І я звільнився.

Раніше часом я чув: «Ти гарний зварювальник, але нащо ти потрібен? Будеш мені розкладати колектив, революції влаштовувати». Зустрічав і таких роботодавців, з якими домовлявся про гонорар 300 рублів на годину, а коли вони дізнавалися, що я проти Путіна — платили 400. Тепер уже в мене до них буде питання: «Ви за війну? Якщо „за“, я у вас точно працювати не буду. А якщо проти, значить, будемо працювати». Є такі, я знайду.

Зараз у мене дружина виходить із декрету. Я в няньки подамся, буду з дітьми сидіти, вона буде працювати. Сподіваюся, її не мобілізують.