Я завжди себе хазяйкою відчувала у своїй країні

Коли почалося [повномасштабне] вторгнення [в Україну], я одразу вийшла. Плакат у мене був: мумія війни, на плечах у неї ворони з кривавими дзьобами. Це на вірші Цвєтаєвої, але в неї це стосується Німеччини, а я до Росії віднесла ці слова: «Мумія війни, згориш, Росіє! Безумство, безумство чиниш».

Я стояла біля пам’ятника Катерині на Невському (пам’ятник імператриці Катерині II у сквері біля Невського проспекту — СП). До мене підходили й дякували. Плакали багато хто, запитували: «Як допомогти?». Але я нічого не могла сказати, крім того, що написала.

У 2002 році я просто не змогла мовчати, коли стався «Норд-Ост» (теракт у московському театральному центрі — СП). Москва спокійно спала, я не витримала й вийшла вперше. Просто від обурення, що побачила повну байдужість людей.

Написала на ватмані те, що хотіла сказати («Пане президенте, терміново міняйте курс!» — СП). Потім зрозуміла: я можу образотворчо виражати те, що хочу сказати, раз я художниця. З цього в мене все й почалося.

Через кілька років стався Беслан, потім Кемерово, діти горять (захоплення школи в Беслані та пожежа в торгово-розважальному центрі в Кемерово — СП). І при цьому нічого не змінюється у владі. Сидіти байдуже й на все це дивитися неможливо.

[У 2014 році] в мене були плакати «Людство», «Ні війні», «Ні ядерній енергії». Там було зображення-символ: Мати-Росія з чорним німбом, руки в неї лежать на труні, і написано «Вантаж 200». Внизу був напис: «Матері й дружини, зупиніть війну! Не допустіть подальшого вторгнення в Україну». Великий був плакат на тканині «Не вір у справедливість війни». Підходили люди, багато хто добре реагував.

Зараз уже менше можливостей робити, сил мало залишилося. Але [робити] необхідно: надія рятує людей.

Коли почалася мобілізація, я з плакатом стояла біля Дому книги, біля Казанського собору. Підходили батьки: «Я свого туди-то відправив, щоб його не забрали». «Молодці, — казала. — правильно».

Матерів не пам’ятаю. Це ставлення матерів дивовижне. Я свого часу діяла, щоб сина вберегти, щоб уникнути афганської війни (ймовірно, йдеться про Другу чеченську війну — СП). Його не взяли.

Люди підходять і кажуть: «Ви даєте надію. Пробачте, ми так само всі думаємо, але ми боїмося». Теж можна зрозуміти. Просто це для них же гірше. Мовчання й довело до такого.

Багато хто впізнає мене. Влітку до магазину не дають дійти: потрапляються люди, в яких в Україні родичі. Плачуть, їм хочеться розповісти про свої проблеми. Хотілося з кожним поговорити.

Нещодавно дівчина мені написала: хотіла зробити копію й виходити з моїми плакатами. Я кажу: «Якщо ви не наживатиметеся, а якось поширювати, це не аморально, а навпаки, добре буде. Але небезпечно для вас». Я пропонувала: робіть майки, шарфики на тему, раз із плакатами не можна вийти.

Плакатів сотні. Я відразу сказала, що не можу продавати плакати, бо інакше мені вірити не будуть. Живопис тільки я маю право свій продавати.

У мене на багатьох плакатах пацифістський знак намальований. Був такий: дві жінки різних національностей тримають на руках немовлят із сосками, і на сосці пацифістський знак. З молоком матері вбирається пацифізм.

Я завжди себе господинею відчувала у своїй країні. У мене вчителька була з живопису — люди, як вона, сталінські репресії пережили. В неї була улюблена фраза: «Не бійся, малюк, жвавіше! Чого боятися у своїй вітчизні?». Вона так говорила з приводу живопису. Я звикла нічого не боятися.

Я вже давно не була в поліції. Вони мене просто відвозять подалі від Невського [проспекту], іноді плакати забирають. Але є й такі: охороняють, коли стоїш, щоб хуліганських дій не було, бо в мене два плакати просто розбили хулігани.

У мене був плакат на слова [Олександра] Вертинського: «Хто послав їх на смерть нетремтячою рукою». Я написала: «Він послав їх на смерть», бо всім було ясно, чий був наказ.

Буквально на хвилинку його вдалося дістати, а потім міцний молодий чоловік почав відбирати й навіть пошкодив плакат. І я людям кажу: «Викличте поліцію, будь ласка, поліція хоча б зупинить це хуліганство». Викликали. Вони, загалом, зупинили. Плакат забрали, відтоді його не бачила.

Я ніколи не збиралася бути активною, щось у політиці робити. Я просто реагую як громадянка, як людина, яка не може спокійно це все сприймати. Як почала виходити, так і виходила, бо нічого не змінювалося. Як же мені не виходити?