Я за Україну, а вони — проти. Я не знаю, як це пояснити

2014 рік. Початок.

У 14-му нас «визволяли», війна була в моєму місті. У нас є такий район, Слав’янський курорт називається. Вони б’ють по місту, ніби [вони] — українці. А це якісь росіяни, переодягнені феесбешники.

Мінометний обстріл — і все (під час цього обстрілу загинула дружина «Балу» — СП). Ти не віриш, не розумієш… Ніякого стану. Того року синові було 15 років.

Я став військовим [після цього]. Підписав контракт і пішов служити. Я навіть не думав, як іти й захищати країну. Просто треба, і все. Я їздив скрізь, працював: Маріуполь, Сєвєродонецьк, Лисичанськ.

Син був із [моїми] мамою й сестрою, ми з ним уже товком не бачилися. Сестра його виховала, можна сказати. Я від’їжджав, приїжджав, надсилав гроші мамі.

Полон. Тортури електрошокером.

Мене взяли в полон [у 2017 році] в Геленджику. За легендою я був будівельником, виконробом на будівництві. (На той момент «Балу» працював у розвідці — СП). Приїхали феесбешники, поламали мені ребра й забрали. Я за 10 діб втратив 15 кілограмів.

В голову вдарили електрошокером. У мене досі у вухах удень і вночі дзвенить постійно. Вони між пальців вставляли обойму пістолета, наступали на чоловічі органи, наступали на колінний суглоб, у зворотний бік вигинали коліно. Хто хоче, приходить і б’є: «А, сука бандерівська!», — і давай мене ногами бити.

[Я був у полоні] вісім місяців, мене обміняли. Рік на реабілітації був. Це життя. Збоку зараз може здаватися, що жах, а на той час нормально було. Людина така істота — до всього пристосовується, до всього звикає.

Дядько і брат. Проросійські.

Брат [двоюрідний] з Краматорська, вони виїхали до Криму [з сім’єю]. Братик там навчався, моряком став. Піднявся, став майором Чорноморського флоту, служив на [крейсері] «Москва».

Він зробив вибір, не залишився в Україні. Я не знаю, чому, але він вважав, що в Росії нормально живуть. Мені не зрозуміти, чому так.

Приїжджав [в Україну] дядько — тато його. Ми ховали там іншого дядька в січні 2022 року. Він не знав про мене нічого: чим я займаюся, де я працюю.

Він підходить до мене, обіймає мене й каже: «Нічого, потерпіть, ми 22 лютого вас визволимо». Я такий: «Від кого ти мене визволиш? Мене від мене? Або від мого дому?»

Брат [писав]: «Забирай сина, приїжджайте до Криму, ми вас тут сховаємо». Я кажу: «Що ви несете? Який Крим? Мене ваші ледь не посадили на 20 років».

[Потім] він каже: «Ми йдемо. Ми вже в Києві». Я кажу: «Я теж у Києві, але я вас не бачу. Приїжджай». Не приїхав.

Він каже: «Ну що, будеш у мене стріляти, якщо побачиш?» Я кажу: «Якщо ти прийдеш із горілкою, то сядемо й вип’ємо. А якщо прийдеш із автоматом, то буду».

Брат відповідає: «А я б у тебе не став стріляти». Типу він же нормальний, а я фашист, убиваю своїх. Для мене вони так і залишилися всі родичами. Я для них ворог, не вони для мене.

Ми не переставали спілкуватися. Вони всі дзвонять і кажуть, що я помішаний, я фашист, воюю з власним народом. Я намагаюся їм пояснити, що мій народ не вбиває дітей, жінок, не руйнує будинки. Мій народ сидить у підвалах.

Я розумів, що я не зможу переконати, бо вони затяті патріоти Росії.

[Останній] розговор був не з приємних. Брат із дядьком пили пиво на кухні, [дзвонили мені]. Вони підвипилі сидять, плачуть: «Здавайтеся! Що, ви не розумієте, що ми ж зметемо вас?» Я кажу: «Ми вас чекаємо. Приходьте, зметайте».

Я знав, що він на цьому кораблі був [у день, коли крейсер «Москва» затопили]. З ними зв’язку немає. Зрозуміло, чому її немає. (Офіційно Міноборони РФ не визнає потоплення «Москви» українською ракетою і не розкриває повних втрат. При цьому частину службовців визнано загиблими, а частину — зниклими безвісти — СП).

Боляче, звісно, але вони прийшли вбивати нас. Ми вбили їх. Ну, сьогодні вам не пощастило. До цього скільки смертей цей корабель приніс.

Кум. Воював у «ДНР».

Кум на тому боці ж теж. Він захоплював горвідділ у Слов’янську [у 2014 році]. Коли почалася [повномасштабна] війна, він у Горлівці був, йому вибило око й відірвало ліву руку. Він убивав моїх побратимів, мої побратими вбивали його друзів.

За України в нього було дві квартири, будинок, машина. Зараз він живе в Горлівці, бомжує, грубо кажучи, бо там роботи немає.

Я не вважаю його ворогом. Я вважаю, що його обдурили, просто голову забили. Не знаю, що йому там пообіцяли. Я навіть росіян не засуджую, їм усім через телевізор у мозки залізли й сказали, що ми — ворог. Вони просто зазомбовані.

Якби побачив, то обійняв [би] його, поговорив. Але я розумію, що якщо ми з ним зустрінемося, то він почне в мене стріляти, а не обійматися.

Син. Служить.

Син був у Нацгвардії, підписав контракт [на початку повномасштабної війни]. Я йому казав: «Синку, я не хочу, щоб ти йшов». Він каже: «Тату, я розумію тебе, але мені однаково, що ти хочеш, що ти не хочеш». І все, пішов.

Він у Слов’янську був, Лиман визволяв, Ізюм визволяв, Балаклію. Теж побачив нормально за рік.

Якщо я проїжджаю біля його локацій, то я завжди до нього заїжджаю, завжди обіймаємося, п’ємо чайок і кавуньку. Я часто мотаюся, проїжджаю в тих краях.

Ми відпочивали з ним. Тепліші стали стосунки, кращі. Він думав, що я його кинув, коли я поїхав у 2015 році. Я йому потрібен був.

Зараз він розуміє, що я його не кинув. Частіше з ним стали зідзвонюватися, спілкуватися. Він вищий за мене на півголови, а я сам не маленький. Він — два десять зростом, такий здоровий богатир.

Щодня за нього хвилююся. Як кажуть, коли в бій ідеш, якщо за перші три дні не загинув — значить, не загинеш. Перші два дні пройшло — і вже заспокоєння.

Ми вже перемогли. Ми показали всьому світу, що російська армія нічого не варта. Але я розумію, що це все безслідно не мине. І те, що син зараз воює — це теж усе безслідно не закінчиться.

Ми всі — моральні каліки, душевнохворі. Зараз нас усі поважають, люблять, хвалять, а закінчиться війна — і що нам усім робити? Невідомо.

Після війни на реабілітацію буду сина віддавати. Та й сам теж пройду курс.