Я обертаюся, щоб піти, і відчуваю, мене хтось обіймає

Я лікарка. Для нас людина — це людина, без ґендеру, віку чи релігії. Саме тому ми поза політикою. За кілька днів до поїздки спеціально закрила всі коментарі. Я розуміла, що просто відкрию воронку в пекло. Знаходилися люди навіть серед моїх близьких знайомих, які починали писати якісь засуджувальні речі.

ПТР — це величезний спортивний центр, дві будівлі. Одна розрахована на 600 людей, а друга — за 15 хвилин їзди, менша. Я могла вранці відпрацювати в одному, увечері — в іншому.

Зараз, коли мене багато хто питає про щось із тієї поїздки, єдине, що я можу сказати — це те, що я складаюся з історій цих людей. А бабуся — це просто з усіх цих історій, з усіх цих людей, це прям моя, я б сказала, кульмінація.

Це був мій перший день роботи в другому ПТР. Я підходжу до бабусі, ставлю запитання, вона сидить як затиснута дитина й шепоче: «Я тебе не чую». Сидить у шапці, у трьох светрах, у зимових черевиках. Єдине, що вона мені повторювала, що в підвалі було дуже холодно. Вона два місяці просиділа в підвалі. Принесла їй їжі, вона їсть, зубки є, усе добре. Пішла робити справи, бігаю. Тут у коридорі бачу її — в шапці, в пальті, з двома сумками, кудись активно прямує. Я така: «Так, стоп». Вона вже повз прохідну до вулиці бадьоро йде. Потім я дізналася, що їй 83. Для 83 вона взагалі дуже бадьора бабуся.

Я мчу за нею, і тут починається моя активна фаза участі в її житті й її — у моєму. Поговоривши з нею на вулиці 10 хвилин, розумію, що вона не усвідомлює, де перебуває, що відбувається. Каже, що їй потрібно встигнути на потяг до Санкт-Петербурга, потрібно поїхати в Ленінградську область до свого рідного брата. Сидимо з нею на вулиці, вона каже, що не повернеться в ПТР, бо боїться пропустити автобус, який повезе її до потяга.

[Зрештою] цілий день я буду її ловити. Я буду її повертати в ПТР, вона буде збирати речі й іти. О першій дня буде обід, я буду роздавати їжу, повертаю голову й бачу, як вона тупцює до прохідної. Я кидаю все, мчу за нею, і знову півгодини ми сидимо з нею, обговорюємо. Я намагаюся їй пояснити, що нам потрібно трохи почекати, мені треба зрозуміти: куди, де, який брат, мені потрібні контакти, я просто так не можу її відпустити. В якийсь момент мій відчай дійде до того, що я просто піду на прохідну й скажу, що якщо ще раз побачу бабусю на вулиці, я рознесу всю прохідну.

Наступного дня я приїхала вранці, вона сидить на ліжку в одному светрі. Увесь час я її просила роздягтися, вона й не думала. Сидить, розчісує мокре волосся. Розумію, що її хтось роздягнув, умовив помитися. Я підбігаю до неї, кажу: «Ну що, моя дорога, я бачу, хтось помився?» На що вона сидить такою ображеною дитиною й каже: «Змусили». Я починаю хихикати та сміятися й кажу: «А хто змусив?» — і тут сусідка по ліжку каже мені, що приїхала її подруга з Маріуполя.

Я її за мить знайшла й сказала: «Боже мій, розкажіть про цю людину. Я мучуся з нею вже два дні». Вона така: «Ні-ні, вона після інсульту, це нормально». Я почала уточнювати про брата. Вона сказала, що правда, брат є. Але все одно — я не можу її відправити, поки не зв’яжуся з людьми. Сідаю до своєї бабусі й починаю з нею шерстити книжку [в її телефоні]. Прогортали ми до літери «Р», і коли я вимовляю ім’я «Ріта», вона трохи пожвавішала й починає бурмотіти собі під ніс. Зрештою, теж кліщами, дізнаюся, що Ріта — це дружина Бориса.

Я дзвоню за цим номером телефону. Трубку бере якась милісінька бабуся. Але те, що я чую — я б сказала, не те, що я хотіла б чути. Я кажу: «Добридень, я волонтерка. У нас тут ваша така-то, евакуйована з Маріуполя, зараз у Таганрозі, ми хочемо її відправити до вас, вона до вас активно рветься. Чи готові ви її прийняти?» На що я чую: «Ну, так… готові. Ну, куди ж їй?» Я питаю, чи зможуть вони її зустріти з потяга. У відповідь: «Ну, так… зможемо. Ми, звісно, інваліди, але так, думаю, що зможемо».

У цю мить я розумію, що не хочу її туди відправляти — її там не чекають. Я кладу трубку. Я не розумію, що мені робити, бо відправляти її з усіма на розподіл [по наступних ПТР] я не можу, за нею нікому буде стежити й доглядати. Залишати її в [прикордонному] ПТР теж не можна. У мене починається жахливе нерозуміння ситуації. Я в якийсь момент хотіла зателефонувати своїй мамі в Псков і сказати: «Мамо, я везу бабусю».

Дзвонить якийсь номер. У трубці чую плач, тремтячий голос чоловіка. Намагаюся його заспокоїти, зрозуміти, що відбувається. Чоловік каже, що він племінник моєї бабусі. Я почула ту реакцію, яка має бути, коли ти два місяці не спілкувався з людиною в регіоні, де йде така люта війна, і ти нарешті дізнався, що вона жива й здорова. Він каже, що він племінник, вони її чекають, він готовий приїхати до Таганрога, щоб її забрати. Він потім мені пояснив, що побачив у неї (Ріти, своєї мами — І. К.) мій номер телефону й подзвонив. Я зрозуміла, що такій людині я готова довірити бабусю. Купую їй квиток на потяг до Петербурга. Кажу, що його завдання — на вокзалі зустріти. Кажу, що я хвилююся за її дорогу 10 годин, тому я хотіла б заплатити якусь грошину провіднику, щоб він за нею доглянув, і хочу пообіцяти йому, що по приїзді йому заплатять ще грошину, просто щоб мотивувати людину щось робити.

Настає день, коли мені треба відвезти її на потяг. Я з ранку заїхала до неї й сказала, що о третій дня приїду, і ми поїдемо на електричку. Шалене нерозуміння з її боку, скільки вона мені винна грошей за це. Вона почала всім роздавати гривні, платити за все, що там було. Я їй кажу: «Моя хороша, нічого не потрібно, будь ласка. Сховайте гроші кудись подалі».

Я кажу їй це все, від’їжджаю до великого ПТР. І тут у коридорі мене за руку хапає жінка: «Дівчино, можете мені, будь ласка, допомогти?» Я така: «Пф, я тут для цього взагалі». І вона каже, що їй потрібно допомогти купити квитки. Я кажу: «Залюбки. Куди?» Вона каже, що їй потрібні квитки до Санкт-Петербурга, їй треба потрапити до Тихвіна, там її чоловік. І відбувається неймовірна річ. Я заходжу на сайт РЗ, бачу одне місце, що залишилося, в купе, яке знаходиться над місцем моєї бабусі. У мене просто сльози. Вона нічого не розуміє. Я кажу: «Ви сьогодні готові їхати?» Вона каже: «Так». Я купую квиток, кажу: «Наталю, у мене до вас буде дуже велике прохання. Ви їхатимете з моєю бабусею, будь ласка, доглядайте за нею. Її будуть зустрічати родичі, передайте її родичам».

Загалом, саджаю їх в електричку, і в момент, коли розвертаюся, щоб іти, я відчуваю, що мене хтось обіймає. Я обертаюся, дивлюся — вона встала й мене обіймає. Я просто тихенько її обійняла, тихенько погладила по спині. І все, я виходжу з електрички, і мене просто розносить, я навіть не можу йти, просто ридаю. Я почала плакати, коли вона мене обійняла, й розумію, що хочу швидше піти, не хочу, щоб вона це бачила.

Я все розписала й попросила родичів допомогти Наталі з сумками, пересадити її на електричку до Тихвіна, бо людина вперше на цьому вокзалі. Зрештою вони приїхали о 6 ранку, я дзвоню Наталі, вона мені каже, що вони взяли її з собою на машині, довезли до Волхова й там уже посадили на електричку, яка їде до Тихвіна. Вони вирішили, що їй буде зручніше з ними проїхати на машині. Наталя дісталася до Тихвіна, все добре. Увесь наступний день мені будуть телефонувати всі їхні родичі по черзі. Тобто спочатку я спілкувалася з цим племінником, потім мені дзвонитиме його брат, дякувати, потім мені зателефонує дружина брата…

Люди обирають самі, [куди їхати]. Дуже багато хто їде до родичів. Хтось за кордон, хтось по Росії, є люди, які хочуть повернутися в Україну. Це абсолютно їхнє право, просто тут потрібно розуміти логістику. Ти їм пояснюєш.

Є одна історія сім’ї, чоловік, дружина і сестра чоловіка. Я купувала їм квитки до Сімферополя, вони їхали до родичів. Чоловік мені каже: «Ну ось, Дашуль, уявляєш, будинок стояв і згорів вщент. І знаєш що? А двері від туалету залишилися стояти! Ось він згорів, а двері стоять. Хороша фарба, вогнетривка виявилася. Ти пам’ятаєш її назву?»… Вони сидять, і я така — а можна мені, будь ласка, провалитися кудись прямо зараз.