Якби я запізнилася на два дні, її б не було

Мамі 84 роки. Я дуже хотіла, щоб батьки переїхали до мене, ще до 2014 року просила — навідріз відмовлялися. У них триповерховий будинок, батько казав: «Я тут буду, [тут] усі поховані мої, земля тут наша, що я забув у Тбілісі».

Тато помер у вересні минулого року, і мама залишилася сама. Я хотіла приїхати на похорони батька, але українська сторона не дала мені електронний пропуск (дозвіл на в’їзд на окуповану територію — СП). Я просила онука, який там живе, стежити за мамою, вона вже ходить важко й слабенька. Надсилала їм гроші.

Зазвичай я дзвонила онукові, він казав: «Усе добре, нагодував бабусю». Іноді надсилав фото. А потім почалася війна, і він увесь час: «Зв’язку немає». Телефоном ми востаннє говорили з мамою у жовтні чи листопаді минулого року. Я кілька разів просила родичів, однокласників перевірити, як там мама. Коли вони приходили, він (онук — СП) казав, що все добре, мама спить або лежить.

Я півроку збиралася з духом і копила гроші, щоб забрати її. Після чергових новин про обстріли зрозуміла, що або зараз, або ніколи. У мене пацієнти в Москві, я лікую людей і в Росії, і в Грузії — і я вирішила їхати до Москви, а потім до Горлівки через російські КПП.

З Москви я дісталася до Ростова-на-Дону блаблакаром, там мені всі кажуть: «Ви божевільна? До Горлівки нічого не їде, два дні обстрілюють». Дали контакти волонтерів, які нібито допомагають вивозити родичів. Дівчина-волонтер запросила 10 тисяч рублів за проїзд [від російського кордону] до Макіївки (місто-супутник Донецька — СП). Мене й ще трьох людей [взяла], тобто 40 тисяч вона заробила.

Кому війна, кому — мати рідна. Один водій автобуса мені сказав, що йому передають точки, де стріляють. Це як? Зеленський дзвонить? Чи Путін? Люди роблять гроші на тому, що інші не можуть врятувати рідних.

Привезли мене в Макіївку, звідти до Горлівки раніше був автобус. Зараз нічого не ходить: бої, міни, перехресний вогонь. Залишилися одні пенсіонери й мародери.

Від Макіївки до Єнакієвого [40 км] мене довезли ще на одній машині за 7 тисяч рублів. Сперечатися я вже не стала. В Єнакієвому за проїзд до Горлівки (ще 18 км — СП) інший водій зажадав 20 тисяч і сказав, треба взяти ще людей, щоб окупити поїздку. Їхали 2,5 години — дорога перерита танками, БТРами. Було чути, як здалеку стріляють.

Проїхали дві години, і тут почали стріляти десь поруч, водій каже: «Вилазьте з машини». А ми стоїмо в полі з соняшниками. Мені довелося Донбас увімкнути, схопила його за плече, кажу: «Я тебе вб’ю, гада, тут. Я сіла, заплатила, я буду їхати». Він поїхав далі, висадив мене в Горлівці й погнав на шаленій швидкості. Насправді я боялася. На секунду подумала: а може й правда назад?

У Горлівці пішла до місцевого РВВС. Там блокпости, все закладено мішками. Заходжу: так і так, я за мамою. Чоловік у формі відповідає: «Тут обстріл, за якою мамою? У тебе діти є? Ти шо, дурна? Мамі скільки? Вона своє віджила».

Я на нього: «Слухай, ти, козле!», — я вже в такому стані, що мені байдуже, що казати. Умовила їх довезти мене до будинку, сама б я не дісталася. Все перерито. У якийсь момент застрягли, чоловіки машину ледь-ледь протовкнули, я головою вдарилася об дах, кров тече.

Уже біля будинку хлопець із поліції питає: «А якщо вона вже померла?». І тут ці чоловіки згадали, що вчора якраз викликали дільничного на нашу адресу, бо мама кричала. Коли прийшли, нічого вже не чули, двері виламувати не стали, вирішили — померла.

Коли під’їхали до будинку, з українського боку почали наступ, чоловік каже: «Нам треба тікати». Я кажу: «Без мами не піду, я стільки їхала». Зламали замок хвіртки, заходимо до двору, там лежить труп нашої собаки, яка померла від голоду.

Підходимо до будинку, і я чую: «Доню! Люди, допоможіть, їсти хочу, вмираю!». Зламали двері. Заходжу, і в мене просто серце завмирає. Як вона вижила, не знаю.

Вона була замкнена в напівпідвальному приміщенні з віконцем під стелею. Сморід страшний, мама ледь жива. Туалету немає, води немає. У неї там лежала буханка хліба, яку вона без зубів якось видовбувала. Водичку пила, підносячи руки до вікна, в долоньки набираючи.

Я підійшла до мами, хотіла сама її взяти, мені кажуть: «Ти що, розсиплеться». Взяли акуратно й понесли всі разом. Один хлопець сказав: «Якби зараз був [тут] її онук, я б його просто на війну списав, я б увесь магазин у нього розстріляв, бидло».

У будинку нічого немає, забрали все: меблі, техніку, газову плиту, навіть ковані решітки з ганку. А маму закрили — хто дізнається? Війна йде, померла десь ще одна бабця.

Якраз коли йшли з мамою на руках, почався обстріл. Якби мені чоловік голову не пригнув, у мене б влучило. А я нічого не розумію, не відчуваю, мені взагалі тоді було байдуже.

Привезли маму до знайомих, хотіла її помити, а води немає, водоканал підірвали. Ледь-ледь набрали щось. Нагодували її. Вранці, думаю, напишу на нього (онука — СП) заяву. Хай, падлюка, в тюрмі згниє. Ніч подумала, маму побачила живу, вже відмили, відгодували трішки, і не стала писати заяву, не змогла.

Господь сам знає, що з ним буде, він моя кров. Начебто він прекрасно живе там у Горлівці, будинок купив, одружуватися збирається.

Наступного ранку поїхали з мамою назад. У мами український паспорт, але тільки внутрішній. Я подзвонила до посольства України в Грузії, мені сказали: «Їдьте через Верхній Ларс, вас пропустять» (КПП на кордоні Росії та Грузії — СП). Усім казала, що мама — біженка.

Зовсім чужі люди допомагали нам, пропускали без черги, допомагали возити на візку. Ніхто не питав — росіянка, українка, грузинка, єврейка, не оглядав сумки, не дивився телефони. Тільки ось ці бомбили на машинах обдирали гроші, їм було байдуже, що війна й у людей горе.

Я витратила всі гроші, на привезення мами в мене пішло 2500 доларів. Подруги допомогли мені купити крісло, ходунки, ліки. Я не можу оформити їй пенсію, у неї немає закордонного паспорта. Мені допоможуть зробити його швидше, бо я лікувала весь попередній консульський склад (співробітників Українського консульства в Грузії — СП). А що робити тим, у кого немає таких зв’язків?

Мама як дитина тепер у мене, іноді не впізнає, заговорюється. Ми її змушуємо ходити, жити, я її туди-сюди ганяю. Вночі лежить і кожні 15 хвилин: «Люди, Господи, допоможіть, вмираю з голоду, вмираю, допоможіть». Тиша. Раз, два, три, чотири, п’ять: «Допоможіть, люди добрі, вмираю з голоду. Господи, Ісусе Христе, врятуй мене».