Мамо, хто такий дядя Вова і чому він президент усього світу?

КА: Алло? Алло? Алло? Алло?

ЄС: Алло?

КА: Алло?

ЄС: Ага, а то я не чула чомусь вас.

КА: Так-так, вітаю, Катерино, дякую, що знайшли час зі мною поговорити.

ЄС: Здравствуйте.

КА: По-перше, розумію, що це як би, ну, такий собі привід для радості, але в умовах війни — яка ж велика радість, що ви з сім'єю зараз знову разом. Немає слів, щоб виразити, як, що це велика-велика радість, правда дуже рада за вас.

ЄС: Спасибо большое.

КА: Давайте перш ніж я почну якісь питання ставити, може, у вас до мене є якісь питання, які я можу закрити перш ніж ми почнемо розмовляти?

ЄС: А, та начебто немає ніяких.

КА: Ага. Добре. Дивіться, давайте тоді я зараз розповім про рамку нашої розмови. Я, звичайно, буду питати про ваш досвід полону, наскільки ви можете це розповідати: як вам було, як ви через це пройшли, як ви повернулись додому. І ми зосередимось, в основному, на тому, що відбувалось після вашого полону, як ви повертали дитину від окупантів, як ваш чоловік зміг повернутися додому, як цей процес взагалі відбувався. Тобто ми поговоримо про ваш полон, але в більшій частині ми зосередимось на тому, як ви рятували двох найближчих людей, щойно самі пройшовши полон. Давайте тоді почнемо з самого початку, можете трішки розповісти свою передісторію, як ви потрапили в полон, де ви в цей момент були, що відбувалося?

ЄС: Я заместник госпіталя... Блін, ну, я там буду на український язык переходити, нічого страшного?

КА: Ну, як би якщо мені буде щось незрозуміло, я буду перепитувати, гаразд?

ЄС: Ага. Я працюю на посаді з 21 року. Ну тільки прийшла. Я взагалі в армії давно — з 2013 року, як вступила до академії. Це ж у нас рахується військовий стаж. По контракту пішла в 2016 році. Перша частина моя була — це артилерійська 55-а з Запоріжжя, в місті знаходиться. Потім пішла в декрет, потім після декрету вийшла, перевелася в Маріуполь поближче вже [до дому], Ігор в армію пішов в 2018 році. Ну, виходить під час того, як я була в декреті.

КА: Ігор — ваш чоловік?

ЄС: Да. І, виходить, коли закінчився контракт в 21 році, я прийшла на посаду «офіцер командування» — зараз [так] називається. Так як у нас штат маленький був, воно так називалось, а зараз, ну, воно в принципі там і ролі такої не грає, але коли штат розширили, то почало називатися воно назад «заступник командира військової частини з морально-психологічного забезпечення». Виходить, заместник госпіталя по виховній роботі, ну, або я там не знаю, як по-руськи — з морально-психологічного забезпечення, от так от. Заместник госпіталя по морально-психологічному забезпеченню, от так.

Ну, як, служили, і в один прекрасний день... Ви ж дивились ці ролики, як цей Путін виступав — перед цим повномасштабним вторгненням відео його було, коли він підписав ці папери, що він визнав Луганську народну республіку і Донецьку народну республіку в складі Росії [прим. ред.: анексія Донецької та Луганської областей відбулися пізніше, на початку вторгнення Путін лише визнав незалежність цих територій]. І вже тоді зрозуміли, що буде щось серйозне. Але все одно надії були до останнього... Навіть ви знаєте, я в Оленівці була, мені здавалось, що от-от, і зараз, наші заберуть все назад, тому що лінія фронту весь час мінялась. Ну, ми були в інформаційному вакуумі, так як у нас не було ні зв'язку, нічого. Інтернету не було, світла, газу, води...

КА: Це ви були в Маріуполі, правильно?

ЄС: Так-так, в Маріуполі. Все інфраструктурне забезпечення закінчилось десь 2 березня [2022 року], тому що останній раз я з дочкою розмовляла 2 березня по відео. І все, потім вже не було нічого. Ігор тільки дозвонювався до бабусі, тому що у неї був кнопочний телефон. Він їздив, там такий був центр «Київстар», він ловив там в центрі міста над [магазином] «Тисячею дрібниць», а потім вже і там вежу знесли. Потім знову в «Київстарі» щось попідключали, воно все одно, в загальному, як-то ловило. 15 березня перший раз нас обстріляли серйозно, незважаючи на те, що командир наш воїнської частини... Ми звернулися до волонтерів, так як у нас не було підручних засобів, щоб зробити білий прапор з червоним хрестом. В умовах війни так позначають, що там пораненим надають допомогу — необов'язково військовим. Це ж не військово-стратегічний об'єкт, ну, військові медики, вони ж, згідно з женевською конвенцією, вони ж не комбатанти. Ми ж думали, що нас і в полон не візьмуть, розумієте, зараз розберуться, подивляться, хто ми, спитають, які у нас посади, і все, і відпустять. Ми навіть чули, що були домовленості, вони там свої якісь умови по раціях говорили. Це вже коли нас там обстрілювали — [домовлялись] що чоловіків будуть забирати, а от жінок і поранених вони, ну, не будуть в полон брати, розумієте. Ну, ми до останнього сподівались на те, що у них є гуманність, солідарність, честь, гідність. Це вже ми потім зрозуміли, що нічого немає. У нас десь приблизно за дві години могли привезти від 17 до 24 поранених. І їм надавалась допомога, і це були цивільні люди, це були діти. Дітей рятували, от, тому що, ой, дзвонить [телефон], можна я вам передзвоню? Зараз, три секунди.