Прийшла від Мар’яни СМС: «Тату, ми на Азовсталі»

Спочатку ми ховалися в палаці культури «Будівельник», поки не розбомбили його. Нас перевезли у виконком, ближче до Азовсталі. Там теж ми перебували, доки не приїхали росіяни й не розстріляли з танків, із БТРів цей виконком. Після цього ми по підвалах сусідніх будинків ховалися.

У нас не було води, ми по черзі через день бігали до Азовсталі. Там хлібозавод, біля нього були ємності з водою.

Десь 25 березня доньки пішли в черговий раз по воду туди. І не повернулися. Ми з дружиною почали шукати — їх немає й немає. Я обігав усе навколо. Бігали, шукали по всіх будинках, по всіх підвалах, у всіх питали.

Там якраз таке відкрите місце, є площа для обстрілу. Там жах що коїлося, стільки трупів було. Таке враження, ніби чекали, коли люди зберуться по воду, й обстрілювали.

Ми днів три-чотири, мабуть, їх шукали, я вже навіть товком не пам’ятаю, може, більше. Істерика була, дружина теж була в істериці, це жах, не передати це все.

І так неможливо було спати, а тут взагалі. Так хоч іноді вночі затишшя, годинку-дві можна було подрімати трошки. А від цього сон взагалі зник.

Потім вдалося підзарядити телефон, і прийшла від Мар’яни СМС: «Тату, ми на Азовсталі». Це був захват — слава Богу, діти живі. У нас з’явилася надія, що їх вивезуть звідти [через зелені коридори для цивільних].

З’ясувалося, коли дівчатка пішли по воду, почався сильний обстріл. Вони розбігалися, була метушня, і мої доньки втекли на Азовсталь.

У нас із дружиною не виходило до них потрапити. Обстріли сильні були й часті. Почала їздити техніка: Z-ки, БТРи, танки, БМП.

На Азовсталі в них уже був зв’язок. Коли в нас «Київстар» працював, наприклад, на якийсь будинок залізеш — прийде СМС від доньок. Приблизно раз на добу, раз на двоє діб.

Розповідали, що все добре, все є, їсти є. Що вони в безпеці, під захистом. А те, що відбувалося [зовні], нам не треба було розповідати, ми були майже поруч, усе бачили й чули.

Азовсталь обстрілювали дуже сильно. Кожна бомба — як по серцю, я все це відчував. Не тільки в мене, у дружини те саме.

Ми чекали, коли їх вивезуть. Були дані, що ООН і Червоний Хрест мали вивезти їх з Азовсталі до Запоріжжя.

1 травня їх вивезли гуманітарним коридором. Ми не знали про це, зв’язку вже не було. [Потім] з’явився трохи інтернет, і ми в новинах побачили, як їх виводять з Азовсталі, вони там на фотографії були.

Їх вивезли в бік «ДНР», село Безіменне. Ми зрозуміли по фотографіях наметів і російських солдатів із білими пов’язками, що це фільтраційний центр «ДНР».

Ми сподівалися, що їх вивезуть до Запоріжжя, на українську сторону, але аж ніяк не в «ДНР». Виходить, що ООН і Червоний Хрест або обманули, або їх змусили вивезти [людей] туди (частину людей тоді справді вивезли до Запоріжжя, але решту відправили в «ДНР» — СП).

Наступного дня зателефонували представники «ДНР», із фільтраційного центру цього. Сказали, щоб ми приїхали, забрали молодшу доньку. Дали добу.

Їй 16 років, сказали, якщо ми її не заберемо, вона поїде в дитячий будинок у невідомому напрямку. Я почав ставити їм запитання, що там як із дітьми, ніхто нічого не пояснив.

Ми [на машині] полетіли туди, наступного дня приїхали. Молодша донечка розповіла, що вони пройшли фільтрацію, їх розселили по наметах, а о 9 годині вечора військові прийшли й забрали Мар’яну, відвезли в Донецьк.

Не дали навіть «до побачення» сказати, нічого. Молодша донечка билася, намагалася щось зробити. Сестер просто взяли й розірвали.

Молодшій нічого товком не було відомо. Потім нам уже казали: зачекайте тижденько, привезуть її назад. Ми залишилися в цьому таборі. Ходили до всіх, набридали — без толку.

Нам відповідали: «Нічого не знаємо, її привезуть назад». Все, у них була одна відповідь. Ми говорили і з полковниками, і з підполковниками, і з капітанами. До всіх підходили, в усіх питали.

Там багато людей було таких, як ми. Декому казали, що тільки через місяць випустять або через два.

За розмовами ми зрозуміли, що чекати там на місці немає сенсу. Вирішили виїхати звідти й домагатися, стукати в інші двері.

Через 10 днів ми виїхали й почали дзвонити, писати скрізь, куди тільки можемо. Зверталися до об’єднаного центру з полонених у Києві, писали листи президенту, в СБУ, в українське МВС (Мар’яна служить у поліції — СП), у Міжнародний і російський Червоний Хрест, в ООН, у Женеву — скрізь наші листи є. Робимо це й по сьогоднішній день. Пишемо, дзвонимо, просимо.

Ми дізналися, що Мар’яна з Донецька потрапила до Оленівки. Дівчата [які сиділи з нею] виходять із полону й дзвонять нам.

Вони не можуть відповісти багато про неї, але їхні повідомлення [нас] підтримують. Кажуть, що вона і там умудряється людям допомагати. Знаючи її, я не сумніваюся: вона там останнє віддасть.

Знаємо, що на сьогоднішній день наша донька там занедужала. Дівчата сказали, лежала й скаржилася на болі в спині.

Від неї ніколи не почуєш такого, видно, сильно прищемило, раз вона комусь сказала, що в неї болить. Найімовірніше, щось сталося в полоні, вдома такого в неї не було.

Ми думаємо, її забрали через те, що вона працювала в поліції. Вона тільки приступила до роботи, після навчання пропрацювала кілька місяців.

Вона борець за справедливість, з дитинства в неї так. Після шостого-сьомого класу, здається, у неї пробудилося бажання піти працювати в структури, допомагати людям.

Я відчуваю гордість, що в мене така дитина. І відчуватиму гордість за неї завжди.

На роботі вона стикалася з неблагополучними людьми, вона завжди намагалася говорити з ними.

Насамперед це моя дитина. Важко це все. Це позначається і на спілкуванні [в сім’ї], і на здоров’ї, і на всьому — і на дружині, і на молодшій дочці.

Ми намагаємося це якось перебороти, підтримуємо одне одного — нічого не допомагає. Ночами ніхто не спить. Усі переживають, чекають обміну. Коли її звільнять.