Мені 84 роки, втрачати мені нічого

Я 1 березня на найвиднішому місці в центрі Боровська намалював картину «Зупинити війну». На ній були дві пробиті кулями каски й стрічки кольорів російського та українського прапорів. Через три дні картину зафарбували.

Коли я підійшов відновити роботу — одразу під’їхала поліція. Вони там чергували спеціально. Мене відвезли у відділення. Я сказав, що не підтримую війну і висловлюю в картинах громадянську позицію. Ніяких заходів тоді не вжили, але видали мені застереження, щоб я не псував фасади.

25 березня я намалював дівчинку під бомбами, і тоді справа дійшла до суду. Якщо перша картина була поривом у відповідь на шок, то ця — усвідомленою реакцією на війну.

У квітні мені присудили штраф за дискредитацію армії — 35 000. Особливо журитися нічого, я думаю, результат моєї справи був наперед вирішений. У постанові не вказали термін оплати, я вирішив чекати нагадування, але минуло вже півроку. Врешті-решт я так його й не заплатив.

Щойно стало відомо рішення суду, люди почали приходити до мене додому з пропозицією оплатити штраф. Мені надсилали гроші звідусіль, не тільки з Боровська, і назбиралася величезна сума, розміром у 5–7 штрафів.

На ці пожертви я видав три альбоми своїх робіт. Я постарався з’ясувати, хто мені переказував гроші, й передав їм книжки безкоштовно. Ще відправив альбоми в музей історії ГУЛАГу, в місцеву школу й бібліотеку. Решта продаються в магазинах міста.

Я на цьому не зупинився. На підпірній стінці кафедрального собору написав великими літерами «Z — божевілля». Зафарбували. Я написав там само: «Z — ганьба». Теж зафарбували. Востаннє я написав: «Z — баста».

У відповідь на часткову мобілізацію я намалював кладовище. Над ним — кілька журавлів і слова Расула Гамзатова: «А в тім строю є проміжок малий, можливо, це місце для мене». Тобто місце для призовника.

Потім у мене був цілий цикл — я малював портрет кумира й наводив його антивоєнний рядок. Так з’явилися Висоцький, Цой, Галич, Євтушенко, Шевчук і Кім. Усіх, крім Цоя, зафарбували.

Я взяв сюжет плаката радянських часів, який символізував дружбу України та Росії — стоять дві дівчини, взявшись за руки. І назвав картину «Ностальгія». У відповідь на масовані бомбардування України я намалював картину «Небо без ракет». Це єдині дві антивоєнні роботи, які залишилися недоторканими.

Після цих робіт мене знову викликали в поліцію. До кабінету зайшов майор ФСБ. Ми разом із ним писали пояснювальну. Я сказав, що війна — надзвичайно підла затія, ганьба на всю країну. Сказав, що той, хто все це влаштував — злочинець, і це визнано вже в усьому світі.

Майор відреагував дуже спокійно, жодних емоцій не показував. Я в нього запитав, що далі, він сказав, що порушувати справу — це не в їхній компетенції, а пояснювальну вони передають начальнику поліції. Мене відвезли додому, і все. Розмовляти з ним було не страшно, я до таких бесід уже звик.

Поліція ставиться до мене наче з повагою. Вони телефонують і питають: «Ну, ви прийдете або…?». Я кажу: «Давайте „або“». Тоді вони приїжджають за мною, відвозять у відділення, потім додому. Враховують мій вік.

Мого діда й дядька розстріляли, батька посадили в 1937-му на 10 років. Коли він повернувся з Колими, йому не можна було жити в радіусі 100 кілометрів від великих міст. Тоді він купив півбудиночка в Боровську (знаходиться за 115 кілометрів від Москви), і ось зараз у ньому живу я.

Я зробив кілька настінних меморіалів із портретами репресованих у Боровському районі, але влада їх знищила. Книгу пам’яті репресованих мені не дають видати, експозицію в краєзнавчому музеї зробити теж не дозволяють. Калузька влада відмовилася давати мені доступ до архівів МВС і УФСБ (Управління ФСБ по Калузькій області).

На мене неодноразово заводили адміністративні справи у відповідь на картини на тему репресій. За статтею про хуліганство. Тобто нібито я просто зіпсував стіну, а ніякої політики там немає.

Я не боюся. Мені 84 роки, втрачати мені нема чого. Роботу я не втрачу, близькі від мене не відвернуться. За рідних мені загалом спокійно, вони люди дорослі, самостійні. Ну й потім, якщо я буду боятися й мовчати, значить, я стану співучасником злочинів.

Я пишу картини на стінах, тому що не бачу іншого способу висловити свою позицію. За моїми можливостями — це найефективніший спосіб. У газеті мені не дадуть нічого надрукувати, як оратор я не дуже, вийти на одиночний пікет із плакатом — ну це хіба справа?

Місця для картин я вибираю такі, де їх може побачити найбільша кількість людей. Мені важливо, щоб люди замислилися, дивлячись на них. З боку мешканців Боровська я не відчуваю поганого ставлення. Можливо, хтось і проти моїх малюнків, але вони мовчать, проходять повз.

Припиняти я не збираюся. Найостанніша моя картина — про репресії. Я написав «1937» і нижче: «Триває».