Хто був за війну, зараз ховає своїх дітей і чоловіків

Коли 25 вересня все це почалося, я не витримала, подумала, що маю там бути. У моєму найближчому оточенні чоловіків небагато, повісток ніхто не отримував. Але мені огидно те, що відбувається з 24 лютого, починаючи з того, що моя країна влаштовує геноцид українців і малих народів Росії, і закінчуючи тим, що нас ізолювали від усього світу і позбавили молоде покоління майбутнього. Я протестую не проти мобілізації, а проти війни.

Збір людей був стихійним. Не було жодних лідерів, ніхто нічого не координував. Була масова бійка з поліцією. Чоловіки обурювалися, коли жінок починали тіснити й бити, а жінки кричали на поліцейських: «Ви забираєте наших синів, вирушайте [на війну] самі».

Протест розігнали, а потім біля будівлі радянського РВВС (районного відділу внутрішніх справ — СП) зібралася купа людей вимагати, щоб відпустили затриманих. Але нікого одразу не випустили.

Якщо порівнювати з Москвою, протест розганяється не так жорстко. Ми з ментами намагалися вести діалог, дорікали, що вони нас намагалися відтіснити. Одну мою подругу схопили менти, і якийсь хлопець дав одному з них кулаком по обличчю. Мент випустив з рук подругу, вона втекла. Їй потім було дуже соромно, вона переживала, що хлопця затримали.

А потім з’явилися росгвардійці з автоматами навпереваги, і там уже жоден діалог вести не виходило. Я, коли цей автомат побачила, мало з глузду не з’їхала від страху. Вони не стріляли, це був механізм залякування. Ногами відштовхували і чоловіків, і жінок — взагалі не дивилися.

Кажуть, що, найімовірніше, це були не дагестанські росгвардійці. Тому що в нас так не наважилися б своїх же жінок [бити]. Поговорюють про Чечню, але це непідтверджена інформація.

На мітинг я до цього виходила лише один раз, коли посадили Навального. Тоді людей було небагато, і після цього в Махачкалі в плані протестів усе загальмувалося.

Це перший протест з початку війни. До цього я бачила тільки антивоєнні написи й графіті. На вікна одного урядового будинку наклеїли Z. І люди поруч із кожним вікном писали «ні війні». Знаю, що мамин начальник клеїв Z на машину, але після оголошення мобілізації відклеїв.

У нас не надто протестний регіон. І хоча в моєму оточенні майже всі від початку були проти війни, людям раніше було некомфортно й страшно поширюватися про свої погляди. А тепер вони побачили, що в них є однодумці.

Хтось каже, що радше сяде в тюрму, ніж поїде воювати. Багато хто бере участь у протестах. А ті, хто був за війну, зараз зайняті тим, щоб ховати своїх дітей і чоловіків.

У Москві чи Пітері відчули тільки зараз, яково це, коли чоловіків масово забирають. Тому там усіх так лякає слово «мобілізація». А в нас це давно вже триває, з 24 лютого дуже багатьох забрали.

У нас люди вже були розлючені, і коли оголосили мобілізацію, це стало останньою краплею. У Дагестані й так перше місце по трупах, і тепер хочуть взагалі всіх забрати. У багатьох моїх знайомих родичі вже отримали повістки.

У чоловіків у Дагестані така тупа ментальність: вони вважають, що виявляють боягузтво, якщо відмовляються воювати. Багато хто [їде] навіть не через гроші, а через те, що не хочуть здатися боягузами.

24 лютого брат одногрупниці, контрактник, потрапив на війну. У якийсь момент він приїхав у відпустку. Казав, що там кошмар повний, мародерство. Він категорично не хотів повертатися [на війну], планував швидко звільнитися, але якимось шантажем його заманили назад. Повернувся після поранення.

У нього зараз дуже тяжкий стан, явне ПТСР. Він проти війни, дуже боїться, що молодшого брата пошлють. Але ще боїться, що його сестра, моя одногрупниця, буде лізти в протести, і він їй не дозволяє. Хоча сам не проти брати участь.

Ніякої офіційної реакції влади [на вимоги протестувальників] не було. Все більше й більше зганяють Росгвардії і ментів у місто, учора взагалі машини спецназівські приїжджали.

Якщо чесно, я не очікувала, що наші люди можуть так активно протестувати. Після першого мітингу, коли зібралися здебільшого жінки, і їх почали побивати, люди стали обурюватися — молодих пацанів забирають, жінок б’ють, що це за влада, що за поліція? Ілюзія, що нас пронесе, розсіюється, очі в людей розплющуються.

Зараз про протести багато говорять. Навіть мамина співробітниця, про яку я б у житті не подумала, що вона може піти. На 30 вересня знову планується мітинг, і я дуже сподіваюся, що протест не здується.

Зараз у ньому більше беруть участь дорослі жінки. Увімкнулася головна мотивація: дітей можуть забрати, і для жінок це найстрашніше.