Я їду в чужу країну і плачу

Почали надходити сигнали про те, що в багатьох населених пунктах, переважно сільських, масово забирають кримських татар. Виходить хитрий план — одною «операцією» проводиш етнічні чистки й знижуєш відсоток нелояльного населення.

Воювати в загарбницькій війні проти українських людей я не хочу. Я — патріот України. Тому після оголошення мобілізації я прийняв рішення виїжджати до Казахстану.

Я не хочу затримуватися там і хочу родину забрати. Я вже не готовий піддавати своїх дітей такій небезпеці — проживанню на одній землі з поганою [російською] державою. Якщо вона залишиться на моїй землі, я не хочу там бути і не хочу, щоб мої діти там були. Заради цього я готовий зі своєю любов’ю до Криму попрощатися. Загнали в такий кут, що іншого виходу вже немає.

Я навіть не знаю, як пояснити, що для кримського татарина означає Крим. Це навіть не дім, це місце, в яке приходиш і хочеш цілувати землю, тому що вона вкрита кров’ю і потом твоїх предків. Це земля, де зародилася твоя нація.

Мій дідусь по маминій лінії був депортований до Узбекистану разом з батьками в 1944 році у віці 6 років. Дідусь по татовій лінії служив у радянській армії і, повернувшись після війни, не знайшов у Криму свою родину, їх теж депортували. Він поїхав до Середньої Азії шукати [їх].

Кримські татари в Узбекистані вмирали цілими родинами. У людей не було сил навіть по-людськи ховати. Трупи не носили, а волочили за собою до пагорбка, викопували ямку, яка на ранок була розрита шакалами, і трупи були з’їдені.

Дідусь знайшов мою бабусю в Узбекистані, у них народилося п’ять хлопчиків. Вони пробували в’їхати в Крим, їх не пустили. Вони переїхали до Новоолексіївки, це 30 кілометрів до Криму, там жило багато кримських татар. Там мій батько зустрівся з моєю матір’ю. Вони одружилися, народилися ми.

Любов до батьківщини ніколи не покидала кримських татар, тому в 1989 році батько [з родиною] прийняв рішення пробувати в’їхати в Крим. Він був хорошим фахівцем і знайшов під Сімферополем радгосп, у якому була вакансія і лояльний щодо кримських татар директор. Батько показав, на що він здатний, і йому запропонували землю. Протягом тижня ми продали будинок у Новоолексіївці й переїхали до Криму, щоб збудувати новий.

Брат мого дідуся намагався тричі збудувати будинок у Криму. Тричі будинок зносили бульдозером, а його вивозили за межі Криму до Краснодарського краю.

Татароненависництво культивувалося на території Криму. Був випадок: дідусь покликав майстра до себе додому ремонтувати телевізор. Той розібрав його, а потім питає: «Правда, що кримські татари їдять людей?». Дідусь каже: «Так, ти зараз закінчиш, і я тебе з’їм». Поки дідусь відвернувся, майстер дав дьору. Ось що людям у голову вбивали.

За України ми були вільними людьми. Ми могли висловлювати свої думки, показувати свої погляди.

[Після анексії Криму] з’явився якийсь тваринний страх. Я порівнюю себе у 2014 році, я був вільна людина, і зараз — маленька шавка, яка сидить у будці. Це розриває зсередини. У тебе є всередині свобода, але ти її не можеш виразити, тому що вона закрита ґратами безумного страху перед жахливою системою ФСБ.

На той момент у мене вже були діти. Роботу я не міг знайти, бо без російського паспорта мене нікуди не брали. Я змушений був отримувати документи російські, щоб якось існувати на своїй землі.

Люди, які живуть за межами Криму, не розуміють, що це таке. Вони думають, що деякі кримські татари підтримують дії [Росії]. Це не так. Проживаючи на своїй землі, ми не є жодною мірою її посібниками.

Нам кажуть: «Чому ви не виїжджаєте з Криму?». Виїхати зі своєї землі — останнє, що могло статися з кожним із кримських татар. Тим більше за власною волею, на знак протесту. Ми так не могли.

Не змогли і в лютому. Не стояло прямої загрози для нашої нації. Проживши стільки років на одному місці, маючи старих батька й матір, трьох дітей, дружину, і не маючи фінансової можливості, складно піднятися й бігти. Ти маєш вже бути приперений до стінки [для цього] — як зрештою і вийшло з мобілізацією, коли вже стоїть питання життя і смерті.

Якби я був зараз в Україні, я пішов би в лави української армії. Захищати свою батьківщину — це обов’язок мусульманина і громадянина. Але як я вже поїду з цим [російським] паспортом і маленькими дітьми?

Я їду в чужу країну і плачу, тому що в мене залишилися вдома діти, батьки. Я безсилий. Я хочу в свій Крим. Але тільки коли там не буде Росії. Нічого більше не треба, ми благаємо всевишнього про це.