Я вже прощався з життям і не вірив, що виберуся

Початок.

Відправною точкою для від’їзду для мене стала смерть батька у 2014 році. До нього не змогла приїхати швидка: у нього стався інсульт, а він був у зоні бойових дій. Я виявив його, коли він уже 4 дні був мертвий. Потім були похорони, теж такі похмурі. Приїхали хлопці на машині, якою возять пластикові вікна. Ми на покривалі винесли його тіло, завантажили в цю машину, потім поїхали в морг.

Мама там залишилася. Вона до мене приїжджала в Київ 3 рази за всі ці роки. Я в мами після цього бував один раз 4 роки тому.

У грудні маму госпіталізували. Я приїхав через Росію. У мене український паспорт, і, коли в’їжджав, оглядали сильно: роздягали по пояс, шукали азовські мітки. А до мами мене не пустили взагалі. Бо ковід. Але померла вона не від ковіду, як виявилося. Там медицина жахлива просто. Вона померла від інсульту, а лікували як від ковіду. Там навіть тесту не було. Всі вирішили, що в неї ковід, лікували як від ковіду, не давали їй її медикаментів.

Вона хотіла, щоб її поховали поруч з батьком, а для цього треба було знайти свідоцтво про смерть батька, свідоцтво про смерть діда. Я збирав ці документи. Морги були переповнені, тіла ховали на території моргу. Іноді стояли такі намети, як у виносних ресторанах — Coca-Cola там чи пиво — і в них теж ховали, складали на лавках.

Я збирався виїхати після Нового року: хотів продати нерухомість, все ж таки в мене там 3 квартири й будинок. Уже мали купити мою квартиру. Я пішов до ЄРЦ, хотів вступити в спадок, бо там якщо не вступаєш, то його націоналізують. Власне, все це підзатяглося. А на початку лютого оголосили мобілізацію.

Могілізація.

Почали хапати на вулицях. Не вручати повістку й вести тебе у військкомат, а просто хапали й вивозили. Ти вийшов кудись — військова комендатура гребе або комісаріат. Або просто на машині їдеш, даішники тебе зупинили — й усе, хапають тебе.

З тими, кого хапали, [більше] не було зв’язку. Деяким родичам потім приходили похоронки. Деяким нічого не приходило. Казали, що вони зникли безвісти. По місту катались мобільні крематорії. Працівники Донецького металургійного заводу, хто залишався й у кого були відстрочки від мобілізації, у печах підприємства спалювали [тіла] теж. Щоб не виплачувати компенсацію. Немає тіла — немає справи. За тобою не закріплювали індивідуального номера, у тебе не було військового квитка чи ще чогось. Як узяли, так узяли. Надягли робу — й усе.

Уся інформація була з місцевих чатів у телеграмі. Всі, хто ховалися, зазвичай були на зв’язку. Навіть були чати, в яких була перекличка по пересуванню комендатури по місту. Там писали, чисто: там стоїть ДАІ з комендатурою, з автобуса збирають, там була облава на ринок і так далі. Чатів було багато, їх часто прикривали — і тих, хто їх організовував.

Я знаю одного хлопця, якому вдалося здатися в полон. Потім вони все це просікли, і цієї можливості вже не стало. Стали це курирувати — банально під дулом автомата. Снайпер за спиною їх не прикривав. Кадирівців пригнали. Кадирівці за спиною завжди були, вони там і не воювали.

Ще мобілізованих використовували для виявлення українських вогневих позицій. Тобто слали на забій. Якщо прилетіло, значить там є українська вогнева позиція. Або як живий щит. Із 600 осіб виживають 2 людини.

Там навіть самострели погано закінчувалися. Стрелив собі в ногу, а тебе добивали. У деяких є більш-менш успішні кейси. Це Свідки Єгови. Деяких їхніх братів брали, і вони відмовилися брати в руки зброю. Їх посадили, вони у в’язниці зараз миють сортири, коридори. Їх використовують для роботи.

Насамперед вигребли тих, хто офіційно працював, по підприємствах, по заводах, фабриках. Потім почали ходити по прописках. Потім почали просто простукувати. Дійшло до того, що вони ходили з газовою службою, МНС, кабельним, із чим завгодно.

Багато хто живе з матір’ю й думали, що якщо жінка відчинить, то не увійдуть. Але це не працювало, вони вламувалися й шукали. Я взагалі не реагував на стук. Я не використовував електрику, тільки для зарядки телефону, щоб у віконці світло не горіло. Бо під кінець першого місяця народ люто озлобився. У когось забрали чоловіка, у когось сина, у когось брата. Люди постукували. Ну 37-й прям.

Це взагалі щось на кшталт стокгольмського синдрому. Вони сидять, їм страшно до усрачки, але, коли ти з ними переписуєшся, вони кажуть «наші». Коли обговорюють новини з фронту, вони кажуть «наші», маючи на увазі росіян, «ДНР»-івських ополченців, терористів. Це складно пояснити.

Заходили в двори й били по машинах, щоб спрацювала сигналізація, хтось виглянув у вікно або ще якось спалився. Допитували сусідів, дізнавалися. Вони цивільні машини часто віджимають на військові потреби. Ну GTA просто така. Тачки вони беруть найкращі. І квартири собі вибирають найкращі. Вони їх націоналізують і дають своїм людям.

Коли почалися перебої з водою, це пояснили тим, що з Маріуполем було водопостачання пов’язане. Воду почали давати раз на 2–4 доби, до верхніх поверхів вона не доходила. У двір почали привозити технічну воду. Народ почав виходити, набирати воду — теж хапали.

Два місяці й два тижні.

Я був у товариша, до нього прийшли два коменданти, молодші за нас. Вони почали бикувати, почали речі зі столу скидати, і вийшла бійка. Ми відбилися й звалили з тієї квартири. Я вирішив, що не треба бути за місцем проживання, зняв [іншу] квартиру. У квартирі я просидів 2 місяці й десь 2 тижні. 8 днів тому я [ще] був там (Інтерв’ю було записано 27 квітня, герой попросив не описувати подробиці бійки — І.К.).

Я зачистив фотографії в усіх соцмережах, видалив фейсбук, поставив якісь ліві картинки, на всякий випадок прикріпив собі букву Z як оберіг у всіх новинних чатах. У Telegram дивився новини, не вступаючи в групи, не лайкаючи пости й не беручи участі в дискусіях. Постійно стирав історію. Потім почав використовувати месенджер Jami.

Я ганчір’я в коридорі накидав, щоб не скрипіло й можна було тихо підкрадатися до вічка. Один раз я завалив двері всім, що знайшов: драбину поставив, якісь труби, карнизи тощо. Ще мотузок порозтягував, типу розтяжки. Щоб виглядало, ніби розтяжка. У це легко можна було повірити, бо зброї там повно. І вогнестріл, і вибухівка.

Два місяці я не користувався електрикою, майже не підходив до вікна, загородив його великим листом фанери, майже до стелі. Така щілинка була скла й у двір на кухні вікно, я його не закривав, бо зовсім підозріло. Квартир порожніх багато, багато хто виїхав, і я хотів, щоб ця квартира теж виглядала як порожня.

Я іноді, чуючи якусь активність, навіть сортир не спускав. Параноїло жутко. Я навіть забобонним став у тому плані, якщо є там колечко від пилу, де стояла чашка, я, попористувавшись нею, крутив її на тому місці.

Їжу мені приносили раз на два тижні. Потім їжі стало менше, бо дефіцит почався. Я їв булгур, квасолю зі смаженою цибулею, кускус, рис. Їжу готував на газу. У мене плита звичайна. Потім хліб пік.

Мені підкинули ізраїльського психолога. Але вона настільки була далека від реалій, що доводилося якісь такі банальні речі пояснювати. Вона могла запитати: «Ти в магазин ходив, що ти сьогодні їв? А як ти одяг переш?». Тут не те що пральну машинку, мені туалет бувало страшно спустити. Вона не могла уявити, як це — немає банківської системи. Чому я не можу на потяг сісти.

Дуже не хотілося там помирати, бо в мене й батько там помер, і мати. Усю мою сім’ю цей регіон переварив. За час сидіння там я вже якось прощався з життям і не вірив, що вибереуся. Я навіть думав із рюкзаком вирушити пішими переходами. Потім розумієш, що, по-перше, це степ. Там бінокль не потрібен. По-друге, дуже багато мінних полів.

Якщо до Бучі, до Ірпеня прикуті погляди громадськості, то на це ніхто не дивиться, а там відбуваються речі страшніші. Навіть із мобілізацією, в народі її називають «могілізацією». Дуже багато людей спалюють. Бувають розборки між найманцями, коли в дворах чутні автоматні черги, щось там ділять. Коли люди стукають і доносять. Просто страшно опинитися на вулиці.

Втеча.

Втеча готувалася довго. Всі темнили. Все в чатиках, або на дзвінках, або ще якось. Часто були вкиди. Наприклад, оголошення: «Допомога чоловікам призовного віку у виїзді». Це обман, їх брали потім. Іноді з’являлися фейкові укази, що Пушилін скасував мобілізацію, а потім з’являлося спростування. І хтось на це теж вівся, виходив…

Зараз там залишилася велика кількість людей, які не їдуть, бо це дуже страшно. Ставка — життя. Я сам з усіма позв’язувався й сказав, що передумав. Але сам поїхав.

Я їхав на свій страх і ризик. Хлопці, які цим займаються, люто похмурі. Тобто від них можна й отримати. У послуги контрабандистів входить обхід кордону «ДНР» і підвезення до кордону РФ. Тебе завозять на нейтралку. Можливо, тебе навіть провозять через КПП «ДНР», але ти цього не бачиш, ти накритий брезентом. На кордоні РФ уже тебе пресують, але це вже не має значення. Все, що відбувається в «ДНР», залишається в «ДНР».

Коштує від 100 000 рублів. Я так розумію, в них є певна інформація щодо того, чия сьогодні зміна тощо. Саме за ці знання ти й платиш. За 200 000 тобі можуть більше гарантій дати. Можуть уже групу інвалідності зробити й на іншому боці зустріти. За 100 000 тільки до кордону з РФ, далі ти своїм ходом.

У мене є друг, його батьки мені допомогли. Довезли мене до зупинки громадського транспорту в багажнику. Ми з його мамою сіли в громадський міжміський автобус. А її чоловік їхав попереду й у телефонному режимі доповідав ситуацію на дорозі. Якщо що, ми виходили, чекали наступного. Якщо ситуація змінювалася, їхали далі. За 2,5 години проїхали кілометрів 18. Потім мене тримали в підсобці магазинчика в знайомих. Ну а далі нас відвезли в місце збору. Це була закинута металобаза. Купа хлопців зі зброєю.

Це прям стрьомно. Я молився місцями навіть. Я агностик, але як там у Лєтова: «Не буває атеїстів в окопах під вогнем». Просто стільки ступенів, стадій було в цього всього. Я не знав, на якій усе погорить: на дорозі до місця зустрічі, на самому перевезенні, на кордоні, чи вони мене просто кинуть — візьмуть гроші й здадуть. Хто зі мною їхав, двох не пустили на кордоні — не знаю, що не сподобалося. Я не знаю, що з ними сталося.

Росія і Грузія.

Я навіть у Росії стремався. Нас вивозили в поле. Залізниця, поле, ніч. Там стояли якісь чоловіки. Звичайні таксисти. 6000–8000 до Ростова. І ми з хлопцем напополам взяли такого перевізника. Уже в Ростові зайшов на вокзал, там у мене ще раз перевірили документи.

На кордоні з Грузією теж засідка вийшла. Я сидів там 4 години. Забрали телефони, забрали паспорти. По черзі почали викликати на допит і розпитувати: навіщо, куди, чи планували після цього в Україну, чому виїхали з «ДНР», скільки днів перебували в Росії, чи є знайомі в Україні, чи є серед них військові тощо. Потім принесли роздруківки з мого телефону, просили їх підписати. Мене й ще одного українця відпустили, а двох казахів залишили. Казахи там взагалі з самого ранку сиділи.

Я тут уже 4-й день і все ще не вірю. Ось даю тобі інтерв’ю, і мене трохи параноїть. Стільки формується страхів, фобій. Мало що, якісь ФСБшники. Бо коли там сидиш і постійно ця перекличка, хтось перестає виходити на зв’язок, потім ти дізнаєшся від родичів, що його забрали. І все. Люди зникають просто.

Квартиру я нічого не продав. Я виїхав звідти з меншою кількістю грошей, ніж приїхав. І слава Богу, що в мене ці гроші були, інакше б я не вирвався, капець. Те, що я витратив на те, щоб виїхати звідти — це найкраща моя інвестиція в житті взагалі.