— Давай чесно, що з очима? — Сину, у тебе їх немає

В одному з припасів спрацювала самоліквідація. Здетонував один, через що здетонували всі 84 боєприпаси, які перебували від мене на відстані витягнутої руки.

Різка темрява, дзвін у вухах, болю немає. В голові таке здивування. Поки перебував у свідомості, слова про допомогу сказав. Мої хлопці на той момент перебували від мене далеко, на безпечній відстані.

Мене поливали водою, я слабкість відчув і холод дуже сильний. Останнє, що встиг сказати: «Мені холодно», — і втратив свідомість. Після цього через 10 днів прийшов до тями в Києві.

Перші усвідомлені спогади: до мене хтось підходить, бере за руку. Руки батька я пам’ятаю дуже чітко, одразу зрозумів, що батько поруч. «Сину, це батько, я поруч, все добре». Я спробував піднятися, лікарі мене різко вклали.

З коханою те саме. Вона мене за руку тримала. Я розумів приблизно, де вона знаходиться. Пальцем тицьнув у себе, в неї — і пальцем показав на серце. І вона: «Ти мене кохаєш».

Я відчував, що в мене перебинтоване обличчя й голова повністю. Не можу відкрити рот. До такої міри обгоріли губи, що вони зрослися разом. Через вибухову хвилю було ураження легень, опіки слизової. Зараз не відчуваю запахів абсолютно.

Я досвідчений у розмінуванні, розумів, чим загрожують такі травми. Те, що ураження очей було, я розумів від початку. Але те, що очей у мене немає повністю, я не знав. Я ворушив ними. Там залишилися м’язи, і виходить, я відчуваю, як [ніби] очі ворушаться.

У мене була надія, що мене розбинтують, відкриють очі. Можливо, зараз їх не можна відкривати, бо там якісь пошкодження, або там потрібно зробити лазерну корекцію, і зір повернеться.

Але коли я прийшов у відносно стабільний стан, мене потроху почали готувати до того, що зору в мене не буде. Лікарі мені цього прямо не казали, уникали відповіді.

Я поставив питання батькові: «Ми з тобою один одному ніколи не брехали, давай чесно, що з очима?» — «Сину, в тебе їх немає, тобі їх видалили». — «Все, я зрозумів». І ми цю тему закрили, різко перевели розмову на іншу тему. Я, без хвастощів, сприйняв [цю новину] дуже мужньо. Без істерик, без панік.

В якийсь момент прийшло повне усвідомлення, що життя таким, як раніше, уже не буде ніколи. Яку б технологію ми не привезли, так, як раніше, уже не буде.

Перший час снилося: я сліпий, ходжу навпомацки. Зі сном проблеми величезні були. Довелося снодійні таблетки пити, день із ніччю я переплутав. У мене постійно [була] темрява, коли сонце встає, я не бачу — графік збився.

Хотілося забуритися головою в подушку й нікого не бачити, не чути.

Я вкрай рідко виходив на емоцію, коли перебував із коханою поряд. Увесь інший час — безладний потік думок: за мною тепер потрібен догляд і постійний нагляд, я ніколи тепер не стану повноцінним, таким, як раніше.

Я тепер тягар. Кохана, яка заслуговує жити повноцінним життям із повноцінним хлопцем, сім’ю будувати, тепер приректа себе на життя зі мною.

З цими думками не боровся, просто втомлювався від них і засинав. Поспав, прокинувся, ніби полегшало. І це щодня протягом не одного місяця.

Я навіть не уявляв, як виглядав з боку, які емоції відчувають кохана й батько. Я ставив себе на їхнє місце, і мені так моторошно на душі ставало.

Я [коханій] кажу: «Тобі не страшно дивитися на це все?» — «Ні, я навпаки чекаю, коли мені вже дозволять тебе поцілувати».

Я намагався не підпускати її до себе й не давати їй вибору, залишатися зі мною чи ні. Я не хотів, щоб вона себе цим обтяжувала. Я розумів, що їй відпустити мене буде важко, але не важче, ніж прожити зі мною решту життя.

Вона все одно поруч, все одно приходила. Потім зі мною поговорив один дуже близький чоловік і сказав: «Не будь егоїстом. Поважай думку й рішення близьких тобі людей».

До мене ці слова дуже добре дійшли. Я того ж дня поставив їй кілька запитань. Мене не цікавило, що вона відповість. Цікавило, з якою інтонацією вона це скаже.

Хотів почути повну впевненість. Ці нотки від коханої людини відчуваєш одразу. Все вийшло так, як я й хотів.

Я в лікарні запропонував їй стати моєю дружиною, і вона погодилася. Влітку ми розписатися плануємо.

Батько зі мною жив [у лікарні]. У нас два ліжка, він завжди поруч. І кохана. Відчинилася лікарня — вона в мене, зачинилася лікарня — вона тільки йде.

Мені з батьком ніколи не нудно. Навіть у цій ситуації жарти: я тепер можу перечистити тонну цибулі й не плакати. Або: зараз відключення світла такі — скоро буду вчити ходити навпомацки.

Була проблема з тим, щоб почати ходити. Атрофувалися м’язи й координацію втрачено. Потроху-потроху дрібними кроками, спираючись на батька й на лікаря, перші кроки робив. Відновився дуже швидко.

Звичка візуалізувати в мене не пройшла.

Я якось мозок перебудував, [тепер] у мене немає постійної темряви, автоматично все в картинках.

Ми зняли квартиру [в Києві], тут я з січня місяця. Я один раз помацав, ногами потупав, уявив, що де знаходиться, запам’ятав, сам собі намалював, що якого кольору й якої форми, і все. Далі все елементарно.

Я готую сам. Новорічне свято — я готував м’ясо по-французьки.

Пішов у спортзал. Перше тренування, я м’язово зрозумів, запам’ятав. Тренажер намацав — усе, далі можу сам.

Я зрозумів, що більше не зможу, як раніше, допомагати іншим. Я з цією емоцією не міг впоратися доти, доки ми не створили благодійну організацію (фонд «Побачимо перемогу» — СП). Потім, коли прийшла ідея, ми її буквально за клацання пальців реалізували.

Я пройшов 33 кола пекла з лікарнею, документами, юридичною допомогою, реабілітаціями. Мені все це довелося дізнаватися самому. Зараз хочу створити таку структуру, яка допомагатиме кожному, хто в подібній біді, не тільки військовому, а й цивільному.

9 серпня людина, яка прожила на той момент неповних 24 роки, загинула. Залишився жити самурай, у якого є шлях, і він його проходить гідно.