Мене доведеться якось цікаво тащити

ЄЯ: Євген Ярошенко

АП: Анна Павлова

АП: Давайте познайомимося. Скажіть, будь ласка, як вас звати, звідки ви і де ви зараз живете.

ЄЯ: На даному етапі я зараз знаходжуся в місті Лабрун, це Саксонія, Німеччина. Мене звати Ярошенко Євген, мені 41 рік.

АП: А з якого ви міста України?

ЄЯ: Це селище, один із великих селищ України – ПГТ Ковшарівка, Харківська область. Це конгломерат такий, як це зараз називається территоріальна громада, місто Куп'янськ. Це зараз на слуху.

АП: Так, ми якраз нещодавно робили інтерв'ю з жителем, який залишився, незважаючи на евакуацію, в місті, буквально на минулому тижні випустили. Вірно чи я розумію, що ви виїхали з України після початку повномасштабної війни?

ЄЯ: Так. Тижні за півтора до того, як звільнили Ковшарівку. Це було 21 вересня.

АП: 21 вересня минулого року, 2022?

ЄЯ: Так.

АП: Розкажіть, будь ласка, більш детально вашу історію. Наскільки я розумію, вам довелося евакуюватися не одному, а з вашим літнім родичем.

ЄЯ: Так, це мій дідусь. Ситуація наступна: Куп'янськ окупували буквально в перші дні війни, до 26-го [лютого] уже в Куп'янську стояли війська. А Ковшарівка, вона така: через річку, з другого боку річки Оскіл знаходиться. Селище, по факту, окупації як такої не відчувало, тому що ні військ, нічого не було, все навколо нас йшло, вздовж Ковшарівки. У Куп'янську серйозно все було, а в Ковшарівці не особливо.

Передісторія: ми живемо з дідусем, у мене батьки померли дев'ять років тому, і я забрав до себе дідуся. Я сам колясочник, на колясці пересуваюся. Батьки допомогли квартиру зробити. У той момент, коли я в одній квартирі жив з батьками, їх не стало. Я продав квартиру, ми робили ремонт у новій, я туди переїхав. І ось виходить, ми так ось з дідом жили. Я взагалі сам адвентист сьомого дня, до церкви ходив у протестантську. І після смерті батьків мені община допомогла.

І виходить, що ми виїхали з якої причини? Селище почало драти, [тому що] ми стали, скажімо так, посередині лінії фронту, десь між. Усе між нами літало. З одного боку на високому березі скеля, на правому. Там стояли наші вже. Буквально за тиждень до від'їзду наші звільнили частину правобережного Куп'янського району. І Сеньково, і аж до Куп'янська вже підходили. І коли підійшли, ми стали, скажімо так, лінією фронту. Досить-таки проблематично стало, тому як я людина залежна від інших. Община допомагала, друг допомагав мені, ще один друг, він літній, йому 60, під 70, він зі мною сюди виїхав. Він нам допоміг виїхати.

За тиждень до нашого від'їзду, до 21-го [вересня], у Ковшарівці спочатку світла не стало, потім перебили газопровід. Ми залишилися без газу, тобто взагалі все сумно стало. Посидів там майже тиждень, і ми прийняли рішення глобально, що ми виїжджаємо. Оскільки виїжджати особливо некуди, тільки один напрямок доступний, ми виїжджали через Луганську область у Воронеж. Нас там прийняла наша адвентистська община. Ось якось так.

АП: Тобто спочатку ви виїхали у Воронеж, а після цього вже перебралися до Німеччини, вірно я розумію?

ЄЯ: Так, у цьому допомогла організація «Рубікус», наскільки я зрозумів, волонтери. Там така цікава історія. Зрозуміло, сидіти в Росії під окупацією – це не те що б принципова [позиція]. «Я на території ворога сидіти не буду» – такого не було, але був такий момент, що я з цим не згоден, я там особливо сидіти не хотів. Мої друзі пропонували пару варіантів, я хотів підключити церкву, але з церквою досить було проблематично. Наша організація вивезти до Прибалтики могла, припустимо. У Прибалтиці все організувати було проблематично, оскільки тиждень-півтора ми всього знаходилися у Воронежі. І докомунікувати не вийшло. Мій друг мені прислав адресу організації, яка допомагає біженцям виїжджати до Англії. Я туди заповнив анкету і заявку – тиша була.

І момент такий стався: моя подруга з Куп'янська, у неї таке ж захворювання, як у мене, тобто м'язова дистрофія, вона виїхала трохи пізніше, ніж ми. Ну, там ось Ковшарівка і поруч з ним невелике таке село Новоосинове, ось вона звідти. Тобто ми буквально поруч жили. І коли у них уже теж краї почалися, тобто конкретно обстріли, прилітало в село, вони зібралися і теж [поїхали]. Вона з батьками – тато-мама, – вони взяли собаку, коляску і виїхали теж до Росії.

Ми збираємося виїжджати, а можливостей як таких немає: одні відмовили, другі це, по лінії церкви теж питань було досить багато. І вона дзвонить, каже: «Женя, ось є така організація, я пишу, вони мені не відповідають. Можеш спробувати. Я і туди, і туди писала».

У загальному, таким ось моментом, ми вже близько двох тижнів там були. І виходить так, що я написав, і мені відповіли і сказали: «Так, давайте документи, ми розглянемо цей варіант». Я документи відіслав. Спочатку питання були: до Німеччини нам пропонували [поїхати], до Фінляндії. Порадився з друзями, вони кажуть: «Фінляндія не зовсім варіант для тебе, їдь, пробуй до Німеччини». І дівчата [волонтери] ніби як знайшли місце тут. Це організація, яка обслуговує старичків. Це як будинок престарілих свого роду. Я сюди потрапив.

АП: Тобто вірно чи я розумію, це якась організація або соціальний центр?

ЄЯ: Так, це у них називається флеге [прим. ред.: нім. Pflege – догляд]. Організація, вона велика по Німеччині, це ASB. І господар цього закладу, у нього будинок, у нас тут декілька кімнат. У нас тут шість чоловік. Всі українці з різних частин [України]: з Дніпра, з Каховки є чоловік, з нашої області теж чоловік. Тобто нас тут шість чоловіків: мій дідусь, я і ще чотири людини.

Він нас без жодних нюансів [розмістив]. Нюанси такі: тут у Німеччині, коли приїжджаєш, доводиться оформлятися, це довго. Тобі поки дадуть статус якийсь, поки оформлять інвалідність, ти живеш на якихсь перевалочних пунктах. Волонтери, які мене супроводжували, говорили, що в Німеччині, в старому аеропорту, був табір біженців розбитий, ще по деяких місцях [можуть розселяти].

Моя подруга, кстаті, яка дала ось цей контакт волонтерів, вона пізніше виїхала. Я її сконтачив теж, вона два листи відправляла, їй не відповідали. Потім відповіли, їм допомогли прям на машині виїхати. Вона в цей хайм [прим. ред.: нім. Heim – будинок, у даному випадку – гуртожиток для біженців] приїжджала, але оскільки тут не дозволяють працювати батькам, доглядати за пацієнтами, тому як вважають, що людина буде викладатися тільки для свого родича. Вони хотіли залишитися, щоб мама доглядала за нею. Але не вийшло, вони виїхали. Вони в сусідній землі, наскільки я зрозумів. Вони окремо живуть, їм допомогли зняти квартиру, оформитися. Вони на даному етапі живуть разом.

АП: Скажіть, будь ласка, чи можете ви докладніше розповісти, як був влаштований ваш виїзд? Тому що виїжджати з таким літнім чоловіком, враховуючи, що у вас теж є деякі обмеження, досить складно. Як усе це було влаштовано?

ЄЯ: Найцікавіше, що дідусеві 98, і він більш мобільний, ніж я, тому що він сам ходить. Він сам встав, сам пішов. Хоча це теж проблеми були. Це був кіпіш [прим. ред.: метушня, галас]. Ну, по-перше, виїхати — це дорого. Ми склалися, в районі 2,5 тисячі коштувало виїхати, проїхати буквально 200 з чимось кілометрів, це з Ковшарівки через Сватове, Старобільськ, і там на Мелове. Мелове — це межа Луганської області з Росією. Це з нашого боку Мелове, а у них там це Черткове, прикордонний пункт.

Кіпіш був досить-таки серйозний, тому що ми два дні, навіть три дні намагалися щось робити. Вдома холодно, на першому поверсі квартира, котел не працює, нічого не працює. Сиро, води немає, треба десь щось готувати. Благо сусіди допомагали, готували на багатті. Вони ідуть у ліс, рубають дрова – коротше, нам допомагали то окріп [зробити], то щось зварити, зжарити, ну, ось такого плану. Ми так протрималися тиждень. Почали збиратися, пішли домовлятися з приводу машини, а там в порядку живої черги, натовпи народи виїжджають, це все складно. Раз спробували, не вийшло, потім ось так ось три дні підряд – на третій день вийшло.

Особливо не домовлялися. Мене ж треба піднімати. Піднімати мав людина прийти, а це рано. Машина приїхала. Наші сестри [з церкви з нами] виїжджали, всього компанія нас була вісім людей. Пів на шосту ранку кіпіш, приїжджає водій, каже: «Давайте вантажитися». А мене нікому підняти. Він допоміг нам, коротше, мене шкреб [прим. ред.: розм. потягнув, підняв], на коляску, засунули в машину, сусіди допомогли.

Сусіди допомогли, засунули, потім дідуся посадили теж у машину. Він поки без кіпішу, все нормально було. Ну, в плані не нервував, скажімо так. Ніби все забрали. Я вдома позабував усе, що хотів, і курточку забув, і те забув, ну, такий ось кіпіш був. Потім ми по Ковшарівці проїхалися ще, зібрали наших, так скажімо, сестер. І десь близько початку восьмої ми вже були готові виїхати. Виїхали. Вони [ті, хто вивозить людей,] їздять зазвичай не одні, вони збиваються в колону і йдуть колоною. А поки ми зібралися, колона відстала. Виїхали десь хвилин 20 восьмої, проїхалися трохи. Ковшарівка, поруч з нею Курилівка, там церква була. Якраз біля церкви у нас у водія спустило колесо. І вони вирішували питання хвилин 15-10, як же ж далі робити, як бути. Ну, вони вирішили так: вони підкачають, якщо, припустимо, підспустить колесо, тоді ще накачають. Ну, так і поїхали. Підкачали, коротше, виїхали ми через Курилівку, вздовж залізної дороги.

Кстаті, відчуття війни, перше відчуття, ось там ось [було]. Курилівку проїхали, виїхали в напрямку, там Піщане. Там десь щось як шарахнуло. Я перший раз бачив, щоб люди так щиро хрестилися. У нас водій конкретно хрестився: видно, що аж злякався. У селищі прилітало, було, збивали кілька разів над нами ці, Хаймарси, і мінометы працювали російські конкретно. Але такого відчуття у мене особисто не було. Коли почали рухатися [з Ковшарівки], таки так, страшно було. Проїхали, виїхали на трасу потім Куп'янськ-Сватове. І там перший раз бачив результати війни. Там була розбита колона російська, танк з баштою відірваною поруч лежав, КамАЗ і ще щось там, пару одиниць техніки, все воно згоріло. Видать, наші атакували. Труднощів в іншому по дорозі не було. Єдине, що дідусь у нас: «Куди ми їдемо? Куди ми їдемо?». Ось, а так взагалі ні. У Сватовому нас перевірили, був блок-пост. Вони подивилися права, паспорти звірили, і все. Нам водій сказав, що типа потрібно не казати, куди ви їдете, з якою метою.

АП: Як вам вдалося дідуся уговорити на виїзд?

ЄЯ: Варіантів немає – казати, не казати [з дідусем]. Справа в тому, що яка ситуація? До цього я лижі навострив для того, щоб їхати, тому що ситуація зрозуміла була і зрозуміло, що залишатися там особливо сенсу немає, тим більше для мене. Критичний момент наближався до вересня. Тоді там усе вже стало ясно.

До того моменту я пропонував друзям [виїхати], але у нас як такої можливості не було. Чому — тому що все упиралося в мене і в дідуся. З Куп'янська можна було виїхати на територію України тільки через міст – я забув, як міст називається. Це в районі Чугуївської громади переправа. Там дамба, через цю дамбу переправлялися. Але ми скільки водіїв запитували – вони не беруться. Мій друг каже: "Куди ми з дідом?" Варіантів особливо немає. Ну, зрозуміло, треба було їхати. А потім уже, в останній момент – ну що? Дідові розповідати, що там війна? Він і зараз, спустя сім місяців, спитав: «А де це ми є?», — у нього питання виникло. Хоча коли ми приїхали, він казав: «Це ми в Польщі?». Дідусь нічого так. Нічого йому не пояснювали. Він половину дороги аж до Старобільська нічого так, нормально було. Потім трохи ми поістерили, тому що «Куди ми їдемо», ось це ось. У нас невелика істерика була, а потім до кордону доїхали, там важче було. Там треба було пройти пішки один кілометр. Ми [йшли] з пригодами. Дідусь там свідомість втрачав. Жарко і йти багато, а він останній час особливо далеко нікуди не ходив. Він у мене з дому вийде, на лавочці посидить, голубів покормить – у нас [був] такий режим. А в останній час він ковід переніс, і воно все так накладалося. З лютого-місяця у нас [був] темний режим у квартирі. Вночі все позакривали, всі жалюзі закрили, я світло відключаю, щоб він не включив, тому як світломаскування, мало що. Хоча будинок так стоїть, що особливо нічого ніде ніяк, але все одно. Я йому світильник включав.

Останній час дідусь особливо не активничав. А тут, звичайно, довелося походити. Ну, там люди допомогли, жінка. Він пройшов десь метрів 400, йому погано стало. Він приліг і як би відключився.

АП: Ого, він втратив свідомість?

ЄЯ: Я не бачив, але швидше за все так. Ну, його підхопили, привезли на сам прикордонний пункт. Він ніби так нічого, живенько був. З нами ще бабуся їхала. Сестри з церкви, двоє з них у мене працювали посмінно, по тижню. Вони їсти готували, прибирали.

АП: По господарству допомагали.

ЄЯ: Так-так-так. І ми цією компанією виїхали: тітя Валя, яка за мною доглядала, потім Віка, її мама, її тітя і дочка.

АП: Тобто ви йшли всі разом, цей весь переїзд і перехід був спільний?

ЄЯ: Так-так. На кордоні Віка на себе всі ці [організаторські питання взяла]. Ще Сергійович з нами був і дві жінки: тітя Ліда і бабуся Женя. Теж 70 з копійками [років]. І ось це все з кіпішем [відбувалося], тому що луганчани — досить-таки народ різношерстий. Віка збирає документи, каже: «Піду дізнаюся на кордоні, як там, що там». На російський [кордон пішла]. Збирає документи, виходить через прикордонний пункт ЛНРівський, іде дізнається, їй кажуть, що так, проходьте, в порядку живої черги пропускаємо, туди-сюди. Вона повертається, і там хтось з офіцерів пожартував: «А, ти тут шпигуєш», — стрес конкретний був.

АП: Це він їй сказав таке?

ЄЯ: Ну, так. Там яка ситуація була? Вона, Віка, бере телефон свій і бере випадково чужий – то чи тітин Валин, я не пам'ятаю, коротше. Вона туди проходить, домовляється, повертається назад, і їй на цей телефон хтось дзвонить. А ці офіцери відразу телефон вимкнули, і ось [почали казати], що ти типа навідниця, і т.д. і т.п. Вона там конкретно перестресувала.

АП: Я правильно розумію, що ви не виїхали на територію України, тому що там були якісь складнощі з переїздом, з переходом?

ЄЯ: Скажімо так: по-перше, нікому було організуватися, тому що мій друг, – я тільки на нього сподівався, – у нього можливості такої не було. І плюс до того, нас би не вивезли просто так, тому що через переправу, через дамбу досить-таки проблематично [виїхати]. Там точно так само, як і на кордоні з Росією, з Мелового в Черткове пройти [треба] – це більше кілометра виходить. Тут якщо кілометр, то там набагато більше.

АП: Пішки треба йти, так?

ЄЯ: Так-так-так, і це треба організовувати. Зрозуміло, що організуватися в той момент, коли ні зв'язку, нічого немає – це все досить-таки проблематично. Цей варіант [з виїздом через Росію] уже назрів, тому що, ну, все. Сидіти в селищі, де всі роз'їжджаються, нікого немає, нам з дідом уже без варіантів було. Тому ось таке було прийняте рішення. Нічого не питаючи [у діда, вирішили виїхати].

АП: Як ви дідові пояснювали, що відбувається, коли почалася війна, коли ви змушені були сидіти без світла? Як він на це все реагував?

ЄЯ: Та ви знаєте, якось усе пройшло досить-таки гладко, тому що дідусь, скажімо так, він і тут, і не тут. Він речі деякі розуміє, але куди дідусеві розповідати, що там війна? Він уже одну війну пережив. Дідові сказали – світла немає, все. Була проблема така: вночі світло ж вимкнене, а він губився. Зазвичай ситуація така: світло є, він іде кудись, а я лежу на ліжку, сам встати не можу. У мене, якщо що, пульт є, я [йому] світло включив. Ну, він і сам включав. А коли світла не було, це була проблема. У нас, виходить, в кінці весни, квітень-травень, не було 2,5 тижні світла. Там була проблема, тому що він вночі губиться. Це питання частково вирішилося. Дві ночі було важкі: він загубився десь там, потім [каже]: «Включіть світло, включіть світло». Зазвичай я ж когось кличу, а коли телефонного зв'язку не стало, ти ж не покличеш. О 10 я ліг, і все, і ми до ранку вдвох. Ну, [таких ситуацій] було не дуже багато, так дідусь сорієнтувався, скажімо так. Молодець в цьому плані. Не було такого, що він загубився по квартирі, впав або щось таке. Все нормально в цьому плані пройшло. Ми жили в тому ж ритмі, як і жили, по великому рахунку.

Єдине, продукти – це була проблема. У мене певні запаси були. Місяця півтора-два протягли нормально. Потім наші почали допомагати – Віка, тітя Валя – щось з городу [принесуть], поки ми пенсію не отримали. Це ж теж епопея, тому що картка є, [але] картка перед цим заблокувалася. У нас під відсотки знімали гроші, треба було їхати або в Сватове, або в Старобільськ. Туди їдеш, там платиш відсоток, по-моєму, 36 тисяч, десь близько 30 тисяч, я вже не пам'ятаю [прим. ред.: тут, швидше за все, герой має на увазі, що така сума у нього була на рахунку]. Десь в районі 30 тисяч у мене за півроку накопичилося пенсії. Я отримав на руки 24 тисячі, 6 тисяч віддав посередникові, який це робив, тобто знімав. Але тоді вже полегше стало, це було вже десь кінець травня — початок літа, червень-місяць, по-моєму. Так що ось, щодо дідуся – важко сказати, ніхто нікого не уговорював. Є таке слово «треба». Я розумію, що його залишити не можу, тому як… Своїх треба тягти, тому якось так.

АП: Ви сказали, що він пережив війну. Він брав участь у Другій світовій або він був…

ЄЯ: Так.

АП: Тобто він був в армії?

ЄЯ: Так, він відслужив, він воював на Четвертому Українському фронті, почав війну в 44-му, кавалерія. Він до Одеру дійшов, закінчив війну під Одером. Дідусь у нас живе під час другої його війни.

АП: Але якщо я вірно зрозуміла, ви йому не казали, що іде війна.

ЄЯ: Так, а навіщо? Він, скажімо так, в собі – дитина на 4 роки, 3,5-4, [тільки] дідусь. У нас там свої проблеми були. Виходить, дев'ять років тому трагедія: дід, коротше, пішов на ринок, у нього інсульт був. Він вийшов на вулицю, дійшов до певного місця, став і стоїть. Ось усе, просто стоїть, як укопаний, і все, приїхали. Сусіди викликали швидку, швидка приїхала, вони його в лікарню не забрали, просто будинок його прокапали. І в цей момент, коли дід одужував, у мене мама помирає і тато. І так у нас вийшло, що я його забрав.

АП: Який-то нещасний випадок стався?

ЄЯ: У мене у батька суїцид був. А мама там, ну, серце не витримало, виходить, через тиждень буквально...

АП: І ви забрали дідуся до себе?

ЄЯ: Ну так. Дідуся забрав, тому як а куди? У нас така трагедія була – переживали, щоб дідусь не дізнався, що у нас батька немає, туди-сюди, оба-на. Подзвонили сказали. Дід у свідомості ж як би, туди-сюди, але після інсульту такий, цікавий був. Він у свідомості, туди-сюди, і що там це… «Все нормально, — кажу, — діде, все, це так, — кажу, — мама поїхала гіпс знімати, туди-сюди». Він так: «А коли батько приїде», — кажу: «Потім». Ну, туди-сюди, потім уже в останній момент сказали [що батько помер]. Ну, він уже тоді такий, він ніби і так, а ніби і ні. [Я] на похорон його возив. Він тоді ще в свідомості був в плані того, що розумів адекватно речі. А потім по трохи, по трохи, дідусь то одне, то інше [забуде, не зрозуміє]. Виходить, десь у 2017 році у нього помирає брат. Там теж щось незрозуміле було, там теж суїцид був. Що це було, я не в курсі. Я туди не їздив, тому як я з родичами по його лінії особливо не спілкуюся. Ось він помирає, [дід] їде [на похорони брата], приїжджає, кажу: «Діде, що там було?». А дід такий – він ніби і там, і тут. Каже: «Та не знаю, ось щось типа помер і все». Щось там говорили, а дідові вже все одно було, виходить.

АП: Але при цьому він після інсульту фізично якось виправився, тобто він міг ходити?

ЄЯ: Інсульт був такого роду – там швидше за все було задіяно щось з пам'яттю. Він після цього ходив. Я ж уваги не звертав, коли забрав, [потім] дивлюся, а він і язиком не все може. Ну, він говорив нормально так ось, адекватно більш-менш. Але час же приходить… Ці п'ять років я з ним і в шахи грав, і в доміно, – це наше улюблене заняття, – і футбол він у мене дивився. Потім по трохи, по трохи… Знаєте, фільм був якийсь, коли дитина, скажімо так, народилася старою, а потім до кінця життя молодшала і молодшала.

АП: Бенджамін Баттон.

ЄЯ: Так-так-так, ось ця та серія, де… Ось діда спостерігаєш, ось він такий же, він у дитинство десь кудись. Спочатку телевізор став нецікавий, в шахи ми потім перестали грати. Там у нього напад був такий незрозумілий якийсь. І після цього я же його не смикаю, нервову систему не напружую, стараюся обмежити від усяких там стресів і іншого. Ну, і так ось жили.

АП: У вас дуже теплі стосунки. Ви завжди були з ним так близькі?

ЄЯ: Так. Виходить, це мамин тато. Я ж улюблений онук, тому завжди так, завжди дуже навіть.

АП: Розкажіть докладно, будь ласка. Ви сказали, ви улюблений онук – якісь, може, у вас є історії, з ним пов'язані, з дитинства? Він вас виховував?

ЄЯ: Я до третього класу ходив. Ходив у школу, після третього класу прийшов у п'ятий клас, до Нового року походив і перестав. Я дуже часто у бабусі з дідусем усе літо [проводив], а взимку мене забирали додому. Школа вдома була. Ну, і взагалі з дитинства в будь-які пригоди [встрявав]. Дід зі мною возився. З садка забирали все, але він частіше. Він мене в шахи навчив грати, і в карти, і все інше. І куди ні це, там дід-дід, це ж…

АП: Ви сказали, що до п'ятого класу [ходили в школу]. Потім ви захворіли або ви стали просто вдома вчитися?

ЄЯ: Ні, захворів як би. У мене м'язова дистрофія – це спадкове генетичне захворювання. Воно у мене називалося м'язова дистрофія Ерба-Рота, тобто ювенільна або типа того. Вона зараз не пишеться таким чином, зараз дистрофії визначаються трохи по-іншому, зараз уже навчилися визначати конкретні гени, які, скажімо там, не робочі. І у зв'язку з цим ставлять якусь категорію. Уже конкретно говорять, пишуть, який ген, який що. Так що це була просто регресія, скажімо так. До певного віку я ходив, а потім все гірше-гірше, просто падати почав. Мої [близькі] переживати почали, щоб я там десь не рипнувся. Я то десь у школі впаду, то ще де-небудь. А підніматися взимку, припустимо, складно було. Ну, у загальному таке ось.

АП: І дідусь був поряд з вами і всіляко…

ЄЯ: Ну, не зовсім. Ми окремо жили, але влітку так, весь час дід з нами, дід на підхваті, туди-сюди, приїхав у гості. Коли у них [з бабусею я] був на постої, дід возиться зі мною. Мама працює, тато працює, у загальному, рухи постійні. Тому [все] літо так, він зі мною займався конкретно. Він і бабуся.

АП: Що ви ще робили? Ви сказали, він вчив вас у шахи грати. Які ще заняття у вас були разом?

ЄЯ: Та ми любителі – він любитель – він мене підцепив на футбол, я до певного віку підсів. У нас категорія Динамо-Київ, харківський цей, Металіст, і потім куп'янський Локомотив. Це в пріоритеті.

АП: Ви дивилися разом?

ЄЯ: Так-так, у мене дід такий, азартний в плані цього. Він любитель футболу, він любитель шахів, карт, він такий товариш у нас, любитель. І все, що дід знає, то й я знаю. До школи ми грали в шахи, тобто він мене навчив. А в школі я десь уже, виходить, по-моєму, у першому або в другому класі пішов на гурток шахів і почав уже самостійно грати і практикуватися. І вийшла така тема, що вже я обігравав, а він програвав. Якщо карти — це його тема, то шахи — це моя тема. Ну, це було прикольно.

АП: А ким він був у минулому?

ЄЯ: Дідусь після армії, коли його демобілізували, в Брянській області дослуговував. Їх як військових, які воювали, не чіпали нікуди особливо, вони просто стояли там, виконували там щось, якісь завдання, допомагали офіцерам, туди-сюди. Після того, як він демобілізувався, це десь близько… Це не пам'ятаю, це [19]46 або [19]48 рік, йому допомогли влаштуватися на залізну дорогу. Він, по-моєму, ще десь пробував на шахту влаштовуватися, але щось там не зрослося. Він влаштувався в депо помічником машиніста, але до того його кочегаром влаштували. Він проїздив кочегаром певний час, і потім він усе життя помічник машиніста. Уже коли на пенсію вийшов, він то там, то там [підробляв] – ну, у загальному, таке. То мельником на хлібзаводі, то сторожем. Ну, вони ж без роботи сидіти – ні, тому чимось займався. Взагалі він усе життя проїздив помічником машиніста, по більшій частині. Це паровози.

АП: Потім він уже з Брянської області повернувся в Україну назад?

ЄЯ: Ой, я ось точно не можу сказати – це або Оренбурзька область, або Брянська область, ось десь там. Я зараз уже просто не пам'ятаю. У мене колись була ідея-фікс: я своєму сусіду доводив, що у нас на Волзі в [19]40-х роках, коли війна була, [19]44-43-й, там бушувала малярія. Мені доводили, що цього немає. Мені довелося [ось що зробити]: взяв діда військовик і знайшов, де він призивався, де його призвали. Ні села, ні міста, в якому він призивався, уже немає. Це була Сталінградська область і якийсь там селище або щось таке, якого теж по факту немає. Не пам'ятаю я зараз точно, у мене десь військовик відсканований. У той момент там дійсно малярія була.

Дід, кстаті, пережив цю справу. Теж цікавий випадок, усе життя розповідав. Він взагалі дрібний був такий, ну, дуже дрібний товариш. А коли потрапив під Волгоград, він підцепив малярію. І його колбасило, і колбасило конкретно. І він був схожий, я не знаю, на соломинку. Але при цьому при всьому в певний момент його ж призвали, а він же ж ніякий. Їх використовували, їх ганяли, я так зрозумів, на внутрішні завдання: десь щось охороняти, десь щось супроводжувати, десь щось возити. І в один прекрасний момент то чи циганка це була, то чи якась бабуся підходить до нього, каже: «Що, милок, це малярія тут?», — «Так» [прим. ред.: невнятно], вона каже: «А де ти живеш?», — а вони стояли в якомусь хуторі у якоїсь козачки. Він каже, ось там-то. Вона каже: «[прим. ред.: Ось туди йде? – невнятно] Ось тобі треба те-то, те-то, те-то, вип'єш, на лежанку, хай вона тебе вкриє всім, що є, ось, і пройде ця справа». І у дідуся так малярія пройшла. Він там молоко, ще щось [пив], ну, у загальному, я вже толком не пам'ятаю, але…

АП: Тобто вона його вилікувала.

ЄЯ: Конкретно. Треба ж перевірити, так. Насправді в цих місцях дійсно бушувала малярія. Дід брехати особливо не буде. По ходу ось така ось історія [була]. Тобто вона його вилікувала реально. Він каже: "У малярії прикол який? 12 годин дня, і тебе починає штормити, і тобі взагалі погано, і тобі взагалі ніяк". Він каже: «Я на наступний день проспав, по-перше, незрозуміло скільки. Уже під обід прокидаюся, туди-сюди, шарю, ні це, — каже, — 12 годин, а мене не колбасить». Він буквально, каже, тижні за три, за місяць відгодувався. І він тоді вже пішов на фронт.

АП: Тобто вилікувала вона його, виходить.

ЄЯ: Так, конкретно. Ось такий ось був розповідь.

АП: Мабуть, він тому міцний такий, стільки всього пережив.

ЄЯ: Дідусь у нас не особливо міцний, він у нас такий – води холодної випив, і все, ангіна або щось таке. А так взагалі він, скажімо так, бодрячок.

АП: Після того уже, як ви опинилися в Німеччині, як ви там влаштовувалися, як ви влаштовували його, як ви взагалі обжилися?

ЄЯ: Обжилися невимушено. Тут про мене дбають, про нього теж, тобто ось нормально. Приїхали, нічого такого. Нас годують, нас поять. Дід ожив з того моменту, як він виїхав у Воронеж. Чому — вдома ми одні, вдвох, все сіренько, вікна більшу частину дня закриті, туди-сюди. Дідусь у нас останній час як цей, горобчик, харчувався, їв: "Ось цього не хочу" – ложки дві з'їв – "цього не хочу". Приїхали у Воронеж, а там натовп народу, всі за стіл загальний сідають.

АП: Це був якийсь будинок, або де ви там зупинилися?

ЄЯ: Ми перейшли кордон ось такою натовпою: я, дід, Сергійович, тітя Валя, мама Віки, Віка, її мала, бабуся Женя і тітя Ліда. Це ось наш такий, як би кагал наш. І нас з кордону ось Росії, з Черткового, забрав пастор общини воронезької адвентистської. Вони приїхали на двох машинах і нас забрали. Погрузили, сунули все підряд. Ми там з речами, зі всім на світі. У мене, у діда речей особливо немає. Я єдине забрав ноутбуки свої і інструмент, яким [можна ноутбук] почистити. Ну, на кожного же по сумці, і так вийшло прилично. І у загальному, нас забрали.

У 7 годин ми виїхали з Ковшарівки, десь близько 12 годин, плюс-мінус, десь близько години [дня] ми вже були на кордоні з Росією. Тобто "ЛНР", "ДНР" пройшли пости і опинилися на кордоні з Росією. Це ось десь близько двох [годин дня], ну, година плюс-мінус. Там кордон пройшли. Російські веселіше були прикордонники, офіцер, їх двоє, досить-таки лояльно поставилися. Підходимо до цієї будки, в яку речі кидати на перевірку. Він [офіцер] каже: «Слухай, іди сюди на мене», — ну, в сенсі мене там на колясці підвезли, він питає: «Що тут?», — я йому розповідаю, він пише. «Що тут?», — розповідаю. У мене там то одна техніка, то інша. Там був модем, роутер, ну, у загальному, таке всяке, що потрібно. І він такий типа каже: «Ладно, он бачиш місце, туди, — каже, — неси, проноси все, коротше». І все, тобто вони навіть не перевіряли абсолютно, лояльно поставилися. Діда бачать, що ми натовпом йдемо, коротше, і вони досить-таки лояльно пропустили, швидко. Ми пройшли кордон.

Там казус був ще один з дідом. Дід у нас тоді взагалі відійшов. Коротше, яка ситуація. Проходимо кордон, все нормально. Нас зустріли, пастор, Михайло, каже: "Хлопці, давайте так: ось там он пункт прийому МНСівський, там на кордоні облаштували дві палатки. Там можна посидіти, чай [випити], таке всяке, доширак [заварити]". І ми туди прийшли все натовпом, чаю попили, поїли доширака, туди-сюди, чаєм напоїли. Я відійшов, повертаюся, мені тітя Валя каже: "Дідові погано". Дивлюся, а дід ніякий, дід просто в тирсі конкретних, в тирсі. А він ось це, кілометр пішки, так, раз підвезли, раз уже свідомість втрачав. І він там конкретно втратив свідомість. Відчуття, звичайно, непередаване. Наші кажуть: "Так, дивіться, ми зараз швидку викликаємо, їдемо з дідусем у лікарню, а ви збираєтеся і їдете в пункт передислокації або як він називається".

АП: Це пастор вам каже?

ЄЯ: Так. Віка поїхала з дідом за швидкою і вони поїхали. Швидка приїхала, дідуся забрали, а він ніякий від цього кіпішу – він давно ж не ходив. І виходить, він просто заснув, конкретно заснув. Але заснув таким чином, що ти його взагалі ніяк [не розбудиш], взагалі ніяких реакцій. Я думав, все вже, дід там і помре. А мене вони закинули в автобус, в ПАЗик, і кажуть: "Їдьте туди". У мене відчуття такі, як на похорон їдеш. Думаю: "Нормально сиділи вдома, вивіз діда, коротше". А він же такий, автобус ПАЗик – у мене такі відчуття, що натовп народу, як з похорон [прим. ред.: такі автобуси часто використовуються, коли треба відвезти родичів на кладовище]. Ну, слава богу, все обійшлося. Вони його відвезли, і у нього тиск упав. Він набігався, і виходить, що до того він кіпішував: «Мені додому, куди ми їдемо, навіщо воно все мені треба». Після цього він у лікарні прокинувся, йому дали укол підтримуючий серцевий. У загальному, подивилися, стабілізували його. І ми його забрали вже під вечір – десь близько 8 годин було вечора.

АП: Тобто вас відправили в цей будинок, де вас поселили, а з дідом поїхала…

ЄЯ: Дивіться, не селили. Я не знаю, я не пам'ятаю, як це називається, – центр тимчасового розміщення, щось таке. Там чаєм поїли, там є, де розміститися, коротше. Нас туди відправили, щоб ми там просто переждали, тому як це ж треба було діда туди-сюди. Віка дзвонить, каже: "Все, дід живчиком, нормально йому, його прокололи". "Все" – каже, – "відійшов, ми скоро приїдемо". У 8 годин вечора вони приїхали.

Подивився на діда – дід такий нічого. Ну, такий, ну, втомлений конкретно. Ми його в машині укутали, вкрили. Ми прийняли рішення, що ми їдемо далі. Сіли в машину. До того ми чай попили ось в цьому пункті передислокації. Сідаємо в машину і їдемо у Воронеж з цього Черткового. Не пам'ятаю ім'я другого пастора, Михайла пам'ятаю. Коротше, вони нам купили поїсти: булочок, йогурта, ще чогось там купили. Ми смикнули [на машині] і десь близько години ночі, може бути, пізніше, ми приїхали у другу воронезьку общину адвентистську. Нас там чекали, поставили розкладушки, і ми натовпом заїхали. Дідусь нічого. АП: Страшно було, коли дідусеві стало погано?

ЕЯ: Дуже.

АП: Про що думали в той момент?

ЕЯ: А в той момент ні про що не думав. Сльози наверталися, думав реально про те, що сиділи б дома – нічого б не було. А розумієш, що це треба, а розумієш, що це. І таке відчуття, що ти реально людину поховав. Ось цей проміжок, коли там це [дідусь був у лікарні], години три сидиш, не знаєш, що робити. Така прострація. Дома, як кажуть, все своє, і стіни бережуть.

АП: Але при цьому ви розуміли, що треба виїжджати все одно?

ЕЯ: Да без питань, там же ж питань немає. Тут же ж всі шахрують. У нас на кордоні до того, як ми зайшли на пропускний пункт, офіцер був. А у нас, виходить, крім дідуся ще ж Вікіна тітка, а Вікіній тітці 87 [років], і вона взагалі не в собі. Бабуся теж ходить, але вона, по-перше, веселіша діда.

Дід у нас ходить погано останній час після лікарні, після ковіду. Він у мене дома ходив без палиці, без нічого, нормально: зігнеться, побіжить. А після того, як у лікарні пролежав два тижні, він перестав ходити. До туалету [в лікарні було] далеко, йому поставили біотуалет у лікарні, і типу все, нормально. Він звик, що далеко ходити не треба. Додому привезли, а він ледь-ледь-ледь дибає. Ну, нам наші брати-сестри – там же швидко не оформиш ці ходунки і все інше – вони нам подарували ходунки, дали на час. Він так з ними сюди в Німеччину і приїхав.

І вона [Вікіна 87-річна тітка] ходила сама. І ось вона, поки ми там речі всі перетягували – Віка, Сергіїч і інші таскають же речі туди-сюди – а ця бабуся, вона туди-сюди [ходить]. Там [була] трансформаторна ж будка якась. Тут підходять офіцери: "Що ви не стежите за бабусею, тут же відомчий об'єкт, туди-сюди". А її сестра говорить, типу: "Вона там нічого не зробить, вона там просто ходить". А він їй говорить типу: "А що ж ви з такими старими тягаєтеся?"

АП: Це російський прикордонник?

ЕЯ: Це був якийсь там прикордонник. Я тоді вскипів, кажу: "Ми б тут, мабуть, не їздили, якщо б у нас не війна, і дома ніфіга не було ні світла, ні води, ні газу". Його попустило потім, тому що там ситуація яка – день, спека, на цій спеці купа народу, більше ста осіб. Я огризаюся, мене же вже все задовбало, тому що бабуся йому заважає. І почав огризатися. Він після того нічого вже не говорив. Пішов у свій КПП, приніс два стільці, і посадили тоді і діда мого, і цю бабу Любу.

АП: Це російські, да, прикордонники?

ЕЯ: Це російський прикордонник. Але справа в тому, що він там один був, він на прийомі стояв. Я же кажу: ті, які всередині були офіцери, жінка і чоловік, вони досить-таки лояльно ставилися до всіх, тому питань немає. Там виходить, між пропускним пунктом, коли спускатися вниз по дорозі, луганський прикордонник. Ми ж як переїжджали: на мені рюкзак ззаду висить, спереду сумка на візку. Ну, в загальному, там торба всього, ще щось поклали, я не пам'ятаю вже, що. Але їхати було досить важко, і під схил спускатися досить важко. Хлопець якийсь там теж із прикордонників луганських, якийсь рядовий там теж допомагав, спустив. То є тут ніби в цьому плані все лояльно відносно. Я же кажу, якщо не брати до уваги ось цей момент з російськими прикордонниками, то, як Віку там причморили, на пропускному пункті, то ніби ми, скажімо так, пройшли без проблем. Хоча там люди говорили, довго стоять, взагалі можуть до доби стояти. Ми пройшли, скажімо так, малою кров'ю: дідусь два рази свідомість втратив, і ми, скажімо так, опинилися в більш-менш надійному місці.

АП: А дідусь з ходунками, виходить, весь цей час ішов?

ЕЯ: А по-іншому ніяк, варіантів немає. Я протупив, я не взяв [йому візок]. У мене дома візок вуличний і квартирний, ну, домашній, звичайна активка (візок для активних пересувань – прим. ред.). Там кипіш же дома був, треба ж збиратися, збирайтеся. Я думаю – треба взяти два візки. Один складається, а другий на всякий випадок – ну, ніяк [не взяти було], коротше. Він (видимо, водитель – прим. ред.): "Ось, тут класти нікуди". Кипіш, і ти якось розслабився, і не взяв. Було б здорово – другий візок дідові пригодився б і так далі. Коли кипіш, це завжди таке. Куртку залишив, це залишив, благо було жарко в той день. 21 вересня спека була така в сторону Ростова, ось конкретно там – Чертково, Мелове. Там жарко було нормально.

АП: Ви говорили про те, що ви приїхали до Воронежу, і дідусь там буквально ожив, почав якось активність якусь проявляти.

ЕЯ: Да, це в плані якому. Ми туди приїхали в громаду, нас розмістили на ніч. [Ми] як цигани: там будиночок невеликий, ми там всі приміщення спальні зайняли, зал центральний. І вони почали нам квартиру шукати. А там один пастор, [...] він дав нам на час свій котедж невеликий на чотири кімнати – досить-таки нормально. І нас у той же день буквально до вечора, вже 22-го, туди відвезли. І дідусь по ходу дома ж один, ну, я – ну, що там, ми поїли, туди-сюди, поспілкувалися, не поспілкувалися, ми там по своїх кімнатах, і ще чимось там займається. Ну, в загальному, так, не активно. А тут народу багато, всі за одним столом, дідусь трохи ожив, веселіше було.

АП: Він якось намагався спілкуватися з усіма?

ЕЯ: Він у мене такий, не особливо, скажімо так, товариський. Але він себе набагато веселіше почувати став. Це помітно. Старий людина, у нього там якісь свої справи.

Там приколи – один на одному. Вирішили діда побрити, коротше, тому що він підзаріс дома. А брити нічим, машинки немає. У нас Сергіїча, це машина якого, ну, мого друга, який з нами сюди приїхав, у нього ось станок, бритва. Дідові кажемо: «Діде, пішли, братися будемо». Там цирк такий, дід: «Не брийте мене, не треба мене брити». Я не знаю, що там спрацьовує. Ну таке, були приколи.

АП: Вдалося все-таки?

ЕЯ: Не, там якщо не захотів, там сперечатися – це зайва істерика. Я намагаюся лояльно – не хоче він, у нього своє бачення, туди-сюди. Ну, дома машинкою стригли, дома нормально у нас все було. Купа фотографій – його стрижеш нормально. А тут побачив бритву, сказав ні-ні-ні. Що він там підрозумівав, я не знаю.

АП: Це спрацювало в підсвідомості, видимо, якась штука.

ЕЯ: Да, типу не брийте мене. Ну, в загальному, таке було. Були чудеса.

АП: Як вам далася дорога до Німеччини?

ЕЯ: Дорога до Німеччини — це дві частини, дві епопеї. Коли нас забрали, був такий дощовий, дощовий день. Нас волонтери забрали. Було якось у диво – нас супроводжувала дівчина у формі МНС. Ну, незрозуміло все так, але досить прикольно. Вони приїхали в Старий Оскіл, забрали звідти дівчину Аню. Вона з Балаклії, вона медсестра, працювала, ішла на роботу, і в той момент прилетіло. У неї осколкове поранення, її в Куп'янськ відправили, в Куп'янську стабілізували, відправили у Бєлгород. Наскільки я зрозумів, їй там робили операцію, але вона так і не ходить. У неї осколки в хребті. По-моєму, щось витягнули, щось ні. І ось забрали волонтери її і потім нас. І ми до Смоленська їхали нормально. Хоча там дід намагався питати, куди ми їдемо: «Хлопці, мені додому, мені в Курилівку, ось Курилівка». Але потім якось нічого. До Смоленська за добу [доїхали], виходить. Ми виїхали десь близько 12, плюс-мінус, я точно не пам'ятаю. І буквально до вечора, до 10 години, ми вже були в Смоленську. Нормально. Цю частину дороги дідусь не канючив. Дідуся підгодували, водій ось цей, який з волонтерів теж, йому мама дала в дорогу щось м'ясне. Дідусь там налягав, дідусеві ця тема сподобалася. Нормально доїхали, весело, скажімо так.

АП: Ви на машині їхали?

ЕЯ: Да. Волонтери питали, як вас транспортувати, кажуть: «Ось поїзд», — я кажу: «Поїзд нормально, не зовсім», — вони кажуть: «Дідусь не влізе?», — «Не, — кажу, — дідусь влізе, а я не влізу, мене доведеться якось цікаво тягнути», — тому що, ну, візок, туди-сюди, це або вагон з підйомником, або ще щось, ну, в загальному, специфічно. А дід-то може, залізе, вилізе. Ну, з проблемами, але все-таки веселіше.

І ось вони машину, коротше, прислали. Це була подорож на одній машині звідси до Варшави. Виходить, перший день, ну, досить-таки нормально, це для мене було цікаво. Ти сидиш, нові місця постійно, щось змінюється. Дідові це в тягар, але він половину дороги спав, половину дороги ми намагалися його підгодувати, туди-сюди. Він нормально переніс. Вже від Смоленська до Бреста було все нічого, але там нюанси були. Кордон ми довго проходили, там жарко було, а він [дід]: «Хлопці, я додому хочу, що ми тут сидимо». А потім там нюанс був. Ми виїжджаємо зі Смоленська, до кордону з Білоруссю недалеко. Ми довго постояли на кордоні, там перевіряли наші паспорти. Діда не перевіряли, а мої, Сергійовича, Анині документи перевіряли досить довго. А потім буквально хвилин 15 на білоруському кордоні водій Борис оформляв зелену карту, і все. І буквально ось весь інший час — це подорож по Білорусі, тобто ми нікуди не заїжджали, просто по трасі, по трасі постійно, поля-поля-поля.

Ми доїхали до Бреста. І там вже дідусь почав себе конкретно… Йому погано, його колбасило. Там ще прикол такий: приїхали ми в Брест, Аню висадили десь там по околицях, і нам там залишалося до місця, де ночувати повинні були, ну, кропаль (трохи – прим. ред.). А там збій якийсь вийшов. У Бресті два села Сея… я забув точно назву, у мене десь записано.

АП: З однаковою назвою?

ЕЯ: Ще раз?

АП: З однаковою назвою?

ЕЯ: Да-да-да, ось один-в-один. Причому одне з них під кордоном з Україною, буквально там у чигирях (у глушині – прим. ред.), тобто дикий ліс, ні однієї собаки, ні одного кота, забиті хати, ну, жахливе місце. А друге в центрі. Ми Аню висадили, а самі… Борис набрав точку [в навігаторі], і вийшло, що ця точка десь у 60 кілометрах від Бреста. Ну, ми нормально, він же нас везе, нам же все одно. Десь 10 годин вечора, ми їдемо в це село. Ми приїжджаємо в це село, а там взагалі нікого немає. Ми по факту були десь на кордоні з Україною, впритул там, по-моєму. Я дивився, там близько п'яти кілометрів або навіть менше. Приїхали туди, і виявляється, що не туди – коротше, нам треба знову назад. А дід же вже ніякий, дід же типу вже: «Хлопці, хлопці, все, мені вже нічого не треба, куди ми їдемо, скільки ми їхати будемо». Ну, доїхали.

Ми десь близько 12 ночі приїхали в Брест до родини волонтерів. А там, звичайно, дідусь дав дрозда, неприємно було. Гризеться, чіпляється: «З машини виходити я не буду, че ви мені це, ось що ви мені того», — вивели, умовили, завели в будинок. Дома ремонт новий, скрізь все в склах, дзеркала. Сім'я, пара, Паша, Олеся, у них три дівчинки, мал-мала-менше. В той момент була [дома] Олеся. Дідусь розбудив конкретно. Незручно. Дідусь у нас кричить. «Давай знімай, — кажу, — куртку», — «На що, не буду». Ось такий ось він, він просто стрес спіймав конкретний. Кипіш був, волонтери викликали швидку, швидка приїхала, сказали: «Ми такому дідові нічого колоти не будемо. Ми зараз вколемо йому заспокійливе, він завтра не прокинеться, ми не будемо нічого колоти». Кажуть: «Давайте йому щось щадне». Спасибі волонтерам, вони в 12 ночі, до двох години ночі шукали це щадне снодійне. Ми дали. В результаті дідусь спав у машині, тому як там легше було.

АП: В сенсі він просився в машину, або ви його туди…

ЕЯ: Да. Ми його туди не [укладали], він туди заліз і звідти все, сказав, ні-ні-ні. У нього стрес…

АП: З квартири пішов туди в машину?

ЕЯ: Да, ну тому що кипіш. Ось господиня, дівчина середнього віку: «Дідусю, знімайте куртку, зараз будемо лягати спати», — «Не віддам куртку, ти її вкрадеш», — і все, і я не знаю, звідки це, що там. Такого ж не було кипішу [раніше]. Це конкретний кипіш просто. Ну, він на нервах, він не зрозуміє, куди він їде, він не знає, що йому роблять, туди-сюди. Ось це все зіграло.

АП: Як ви його заспокоювали, як ви взагалі його підтримували?

ЕЯ: Він сам заспокоївся. Таблетки волонтери привезли, Сергіїч йому дав таблетки. Він випив, чаю попив, сказав: «Все, не чіпайте мене». А Борис сказав: «Так, хай дід сидить у машині», — благо машина Тойота, благо машина з підігрівом. Ми його там залишили, і він там нормально влаштувався, подрімав, і вже годинам до 8 ранку дідусь був нормальний. Тобто заспокоївся, скажімо так. Тоді ми його в дім завели, нагодувала Олеся, потім поклали, він подрімав до трьох, легше стало в цьому плані.

Це ось був перший кипіш, а потім, природно, нам же треба було переходити кордон з Польщею, там теж свої нюанси. Ледь перейшли ми з дідом. Волонтери — це сім'я баптистів виявилися, віруючі люди, і таки непогано все досить, досить розуміючі. Потерпіли вони конкретно. Малі не спали, близько години ночі, дві години ночі, дитині три роки, і ось це ось все, тобто кипіш постійний. Але незважаючи на це, вони до нас дуже-дуже лояльно ставилися. Їм велике спасибо. Це кипіш був, потім день ніби так, ми нормально пробули, і нас та ж громада їхня [відправила далі]. Там два водія, вони забрали нас на кордон з Польщею. Ми там нормально ніби як проходили, єдине, знову це довго.

Ми виїхали в 9 годин вечора на кордон, близько 11 ми вже були там, вже все документи здали. Дідуся спитали: «Дідусю, ти в туалет не хочеш?», — дідусь: «Не, сходив, все, не», — ну, його на всякий випадок вивели. Да, все, сходив. Все, пройшли білорусів, білоруських прикордонників, заїжджаємо на міст між Польщею і Білоруссю, і ми там застрягаємо годин до чотирьох. І дідусь там весь цей час: «Мені треба в туалет». А там так: вийшов на мосту, і все, і тебе просто відправляють назад.

АП: Тобто це зона між кордонами, ось ця ось нейтральна яка?

ЕЯ: Да-да-да. І там же не можна нічого робити, там не можна ходити. Ну, реальний кипіш, виходить, це до чотирьох годин. Потім ніби як рух почався, він трохи заспокоївся. Рух з чотирьох або з п'яти годин ранку, виходить. Ми пройшли на кордон, він заспокоївся. Тобто нікуди йому не треба, нічого не треба, нічого не будемо, все нормально. Пройшли кордон дуже швидко, потім перевірка паспортів, там теж затрималися, виходить, ще десь на дві години.

АП: Це після того вже, як пройшли кордон, ще якась була, да?

ЕЯ: Там виходить так: на кордоні, перевірили у нас машину, забрали документи на перевірку. Прикордонник спитав у дідуся – я кажу: "Я внук, кажу за нього". Каже: «Дідусь перший раз перетинає кордон?», — я кажу: «Да». По українському паспорту, – у діда внутрішній, – він проходив перший раз. Ось у Сергійовича, мого друга, який нам допомагав, у нього теж паспорт ось такий, український просто, і у діда те ж саме. І видати їх просто до перевірки затримали. З 5 годин ранку буквально 15-20 хвилин вони перевіряли машину. [Кажуть]: "Все, вільні, їдьте, але ось паспорти, їдьте на стоянку і очікуйте". І ось дві години ще. Дідусь посидів ще, мабуть, хвилин 20, і давай: «Я в туалет, ось що ви це, так скільки можна», — це був конкретно, там ти вже нічого не зробиш.

АП: Як ви, що ви йому говорили, як ви взагалі все це винесли?

ЕЯ: Да досить-таки цікаво. Умовляли і все. Умовляємо: «Діде, посиди», — «Водій, товариш водій, що ви тут, я вийду», — «Дідусю, не можна», — «Я тобі зараз тут зроблю», — каже: «Діде, сиди», — ось таке ось. Ну, складно досить. Якщо, скажімо, я розумію, що сидіти треба і не рипатися. Сидіти же теж, в моєму випадку сидіти довго. Це скільки виходить? Ми в 9 годин виїхали. Ти сидиш і сидиш – це втомливо, але ти розумієш, що так ось воно є, так треба. Ну а дід, він же ж дитина, йому не пояснити. Ну, слава богу, ми це все пройшли.

Воно як по накопичувальній потім. Ми це пройшли, приїхали у Варшаву, нас волонтери влаштували в пункт, по-моєму, "Мудіта" називається. Це у Варшаві тимчасовий пункт розміщення для інвалідів. Нас туди взяли, але сказали: «Ми б не взяли, Жеко, якби подивилися на тебе, [якби] знали, що нас чекає», — в плані того, що мене ж треба на ліжко посадити, з ліжка, і так далі. З цим був напряг конкретний. Але тим не менш вони знайшли волонтерів, які допомагали пересаджувати, досить-таки все нормально.

Дідусь там себе вів не дуже добре, тому як стрес, тому як переміщення. Він у нас вночі постійно кудись біжить, всім заважає. А це кімнати по сім осіб у кімнаті, і там, виходить, таких кімнат, по-моєму, чотири. Вони зроблені якось локально, і, виходить, якщо ти там десь ходиш і шебуршиш вночі, то це чутно всім, і всі, звичайно ж, не сплять. Спасибі сусідам по кімнаті за їхнє терпіння, так що ми якось це пережили. Це було, звичайно…

АП: Ви довго там жили?

ЕЯ: Я точно не скажу, я просто забув. Я на один день менше, ніж всі інші, ну, в сенсі дідусь і Сергійович. У мене просто у Варшаві друг був, і він мене просто на один день забирав до себе додому. Це під Варшавою. Ми по Варшаві пошарились день-два. Десь близько п'яти днів в загальному. Виходить так, що ми приїхали, півтора дня побули, в суботу мене забрали, і повернули в неділю. Я не пам'ятаю точно, це був вівторок або середа – у якийсь із днів нас забрав хазяїн цього дому, скажімо так, дому престарілих або дому по догляду. Він нас тоді вже забрав сюди, в Німеччину. А так, кипіш в цій "Мудіті" був, постресували ми, а так… Потім трохи легше стало. Місяць, звичайно, стресу, дідусь у нас кипішував: вночі йому у нас треба ходити, чоботи одягати, ось таке було. Потім трохи легше стало, зараз воно періодично так змінюється. Якось так.

АП: Що вам допомагало триматися у всій цій ситуації і витримувати все, що відбувається? Це ж дуже важко так…

ЕЯ: Відволікання, скоріше за все. Я віруюча людина, в цьому плані є деяка підтримка. Ти знаєш, що не все просто так, ти знаєш природу речей – є злі сили, добрі. Надія на бога, вона підкріплювала, підтримка Сергійовича, друзів, які є там. У Варшаві друг забрав, такий день розслаблення вийшов такий. Скажімо так, це як сходити в музей. Він мене поводив по храмах, він мене поводив по Варшаві, сводив на (невнятно – прим. ред.), в той день, в суботу, там знімали якийсь фільм про німців. Там прикол, ми застали ось цей момент, коли здавалося б, все сумно: вішають людей, сім осіб. Але ми, справа в тому, що подивилися десь близько восьми дублів – це весело. Насправді вони зупиняться, вішають їх знову. Зі сторони натовп народу, це все досить-таки цікаво. Потім на концерті побували. Мій друг, він живе, Гродзиськ, по-моєму, місто називається під Варшавою. І там у них день вірменської музики був. І ми там ще потусили в кінець дня. В загальному, такий, веселий день досить-таки. Цікаво все, ти ходиш по всьому такому новому, все таке спокійне. Прикольно. То у фонтана посиділи, то ще щось.

АП: Відволіклися.

ЕЯ: Да-да-да, мені в цьому плані легше.

АП: Ви сказали про зйомки фільму. Я звернула увагу, що там була якась сцена повішення, і ви сказали, що для вас це було забавно. Для вас це не було якимось тригером?

ЕЯ: Тригером ні. Ну, справа в тому, що є таке поняття, як фільм. Коли ти відчуваєш ось це ось десь там, ти не розумієш, ти не асоціюєш це з тим, що колись відбувалося. У мене поняття війни, поняття, що йде війна, коли ти сидиш дома в дев'ятиповерхівці на першому поверсі, коли там десь прилітає, це досить-таки жахливо, але ти його не відчуваєш. Страшно було, коли над нами збили десь близько шести Хаймерсів. Це середина літа, я не пам'ятаю точно, я з датами тут не скажу. Наші намагалися пробивати оборону російських, і це був досить-таки цікавий день. Мені Сергіїч, він сам баптист, каже, що коли прилетіли ці шість штук, коли збили, люди з громади зібралися і поїхали в Прибалтику, буквально в той же день. В той день було досить-таки страшнувато.

Але знову-таки, ось приклади два. Ось є тітка Валя, вона нам допомагала з дідом, туди-сюди. І ось відчуття війни у тітки Валі. Ось прилітає вночі ракета, збивають ракету над Ковшарівкою, і ось, що вона бачить. Вона каже: «Я стою, коротше, іду на кухню, і в цей момент вибух, зарево, червоне зарево, ракета розлітається, туди-сюди». Що робить тітка Валя? Тітка Валя щось там попила, пішла лягла спати. Ось я не знаю – це стабільна нервова система. А ось у Вікі мама буквально так [реагує]. Та ж сама ситуація, там літак пролітає, перехід на понадзвук – це коли ти дома сидиш, це таке враження, що десь прилетіло. Це такий великий ба-бах, і все. І все, людина, вона не може жити. Вона каже: «Жене, це пережити неможливо». Тобто над однією вибухається такий же по силі вибух, це страшно, це ось так ось, а друга [реагує] ось так ось.

Для мене війна почалася тоді, коли я виїжджав з Куп'янська. Коли я побачив перший раз, що таке танк – ось як іграшкова коробка. Ось стоїть танк – а я до цього танки бачив кілька разів у житті, – велика така махина. А тут та ж велика машина, але вона схожа на корито, вона розбита, башта поруч. Тоді було жахливо.

АП: Це на самому початку, да, коли…

ЕЯ: Да, коли ще виїжджали, це 21 вересня.

АП: А, ви тоді перший раз побачили?

ЕЯ: Да-да-да, перший раз я тоді побачив. До того як би поняття війни, я ж кажу… Ось ці шість разів, коли збили Хаймерс, тоді було голосно, тоді було страшно. Тоді ти лежиш дома, відчуття, коротше, не з приємних, тому що ти думаєш: «Ага, значить, прилетить, коротше. Прилетить, значить буде досить-таки сумно. Друзі, Віталик не прийде, Віталик і це…», — Віталик перед цим у мене питає. Дорослий чоловік, він мене старший на три роки, каже: «Жеко, прикинь, ось зараз щось десь прилетить, що робити? Ось що робити?», — кажу: «Ось ти реально кажеш? Віталику, ти рятуєш твою сім'ю, дружину, маму, а потім [якщо] є час, згадаєш про нас з дідом», — коротше, ось така ситуація, досить жахливо.

АП: Ви маєте на увазі, він вас питав, що робити з вами, як вам допомогти?

ЕЯ: Да, не скільки питав, стільки такий, знаєте, риторичне питання. Ми просто сиділи, обговорювали, що робити, коли прилітає. Тому що у мене квартира зроблена була добра, добротна квартира, я вкладався в ремонт: пластикові вікна, для візка виїзд, тобто нормально. У Віталика трішка, але у нього вікна старі, радянські. Ціле літо, цілу весну прилітало поруч або літак десь літав, вони летіли на постій з Бєлгорода на Ізюм, вони там бомбили вранці, годинників, ще 6 немає. І ось ця шобла, коротше, на бреючому [летить], і ось це звуки взагалі передати неможливо. Ми якось вечором це обговорювали все, і він просто говорив риторично. І ти коли вже обговорив це, лежиш, і ось був приліт, і тоді досить-таки сумно, незрозуміло, страшнувато, страшно. А так взагалі… Народ, справа в тому, що привикає.

Подруга каже, що це все нічого для неї, ось ця ось окупація, по порівнянню з тією кількістю техніки, яка йшла через Куп'янськ. Це страшно. Моя сестра живе зараз, це Харківська область, Вовчанський район, і це передова. І в перший день війни там пройшло стільки техніки, що вона каже, було жутко. А ось подруга каже, через Куп'янськ кожний день, ось кожний день йде гусенична, колісна техніка, її стільки багато, що для них це було морально важко. Да, ось приліти — це так типу, посиділи, попереживали і все. Тому так, стараєшся відволікатися від цього. Я же кажу, для мене цей момент прильоту, коли Хаймерси збивали, воно було дуже голосно, тому що десь ось у районі над селищем, плюс-мінус. Дім, дев'ятиповерхівка тремтить конкретно. Так що ось так ось.

АП: Коли ви перебралися вже з Польщі до Німеччини?

ЕЯ: Це, по-моєму, 18 жовтня було.

АП: А, ну, тобто це досить швидко у вас відбулося?

ЕЯ: Це ось переїзд у три дні, і трохи побули в Польщі. Це ось так. Ось ніби швидко, да.

АП: Ну, просто дуже насичений переїзд, і звичайно, ці три дні напевно сприймаються як значно більший строк.

ЕЯ: Тим більше для мене, який по великому рахунку, до війни сидів на постої дома, тому що у всіх свої проблеми, справи. Щоб вийти, у мене пандуса не було, мене треба вивозити, а це таскати комусь треба. Я по факту дома на постої сиджу постійно. А тут для мене стільки кипішу, стільки переміщень, стільки нового. Я же кажу, єдина трагедія, це ось з дідом. Ну, 98 років — це не тема для переїзду. І тим більше людина, скажімо так, не в собі. Для нього це кипіш, для нього це страшно. Мені це як пригода. Да, сумно з тієї точки зору, що ти сидів у себе дома, у тебе все було: у тебе там пенсія, у тебе там підробітки. Я там перед війною за два місяці влаштувався на роботу офіційно.

АП: А чим ви займалися?

ЕЯ: Я займаюся підтримкою сайтів – наповнення, раніше займався взагалі створенням, обслуговуванням, таке ось, встановленням і так далі. І для мене це було взагалі як досягнення. Я собою задоволений, у мене все є. Мені це подобалося. Я собі обладнав квартиру, батьки допомогли, тобто для мене це ідеально. Я жив у квартирі, в якій у ванну пороги або в кухню ти не проїдеш. Там все дрібно, там туди-сюди, на візку це ціла проблема. І тут такий момент, що у тебе нормальні умови, ти нормально собі живеш, у тебе там є, кому допомагати, у тебе там друзі, які до тебе в гості ходять. З цього всього ти якось… Ну, сумно виїжджати.

Ми виїжджали, я вам розповідав, виходить, біля церкви зупинилися. Знаєте, така знаменна подія. Зупинилися біля церкви. Церква дерев'яна, якогось 189-якогось, я не пам'ятаю, якого року. Кажуть, при німцях стояла, ми там колесо міняли. Я говорив, що у водія там, колесо спустило, ми встали якраз навпроти церкви. Туди-сюди, ми приїхали у Воронеж, і буквально, по-моєму, там тиждень пройшов, і присилають фотографії, що від цієї церкви нічого не залишилося, тільки фундамент. Все згоріло, поруч танк, один-другий-третій, в загальному… Тобто там конкретно йшли бої.

АП: Ви ходили в цю церкву?

ЕЯ: Ну, скажімо так, да, колись у дитинстві водили. Питання просто як би, розумієте, – це все рідний край.

АП: Це все, звичайно, дуже боляче, і мені складно уявити, як ви справляєтеся з усім цим, ще й дідуся витягуєте.

ЕЯ: Слава богу, є друзі, да, як кажуть. Це дуже дуже знаково, це дуже здорово, і вони допомагають. Звичайно, сумно.

АП: Як ви адаптувалися в Німеччині?

ЕЯ: По поводу Німеччини, – сказати, що я адаптувався, досить-таки [складно]. Не зовсім адаптувався — я зараз вчу мову, записали мене на курси. В плані адаптації я людина така: я там, де є, у мене койка-місце є, мені нормально. Як каже Віка, яка у мене працювала, яка допомагала: «Ну, якось сумно. Жеко, зараз би у тебе там [в Україні] сиділи, чай пили», — ось в такому плані. Незрозуміло ще, адаптувався, не адаптувався, в цьому плані, звичайно, якось складно сказати. Ну, я дома, ось є відчуття, що є якесь місце дислокації, більше нічого поки. Розумію, що треба мову [вчити], треба щось робити, треба крутитися. Тому що чим далі, тим зрозумілішим стає, що дома як би, дома немає по факту. Ще квартира стоїть, селище розтрощили. Ну, і що, що мій дім стоїть, сусідні дими стоять. Але по великому рахунку таке відчуття, що дома немає. Щодо адаптації я не скажу. Я ще в процесі, скажімо так, – ось це буде правильно. Я постійно тут в Хаймі, мені хазяїн ось цього закладу привіз такий електроскутер, але він зараз не робочий, він ремонтує його. Тому особливо далеко кудись не шарюся, і тут гори, особливо не поїдеш, це не місто. Тому я з німцями мало контачу. В основному тут же наша кагала, тут дівчата працюють з України, тому я ще не знаю, наскільки я адаптувався.

АП: Цей скутер, він замість візка використовується?

ЕЯ: Не зовсім замість, це такий електроскутер, на якому можна подорожувати, він акумуляторний, з візка на це пересів, можна просто пошаритися було. Я тут їздив у пару місць, адаптувався. Ну поки він не працює, сиджу тут тимчасово, чекаю.

АП: Що вам найважче дається?

ЕЯ: В плані світосприйняття. На даному етапі досі важко сприйняти, що я десь тут, а не там, дома. Ось там дома вся, виходить, життя. А тут рік (невнятно – прим. ред.) з цього життя, і якось ось… Ще досить-таки важко сприймати майбутнє. Не знати, що буде завтра – це досить-таки депресивно на тебе діє, хоча є цілі, є бажання вивчити мову, спробувати знайти роботу. Хоча з цим все незрозуміло і непросто.

АП: Ви говорили про друзів, правильно чи я розумію, що хтось із ваших друзів теж недалеко від вас?

ЕЯ: Всі роз'їхалися, буквально всі. Мій друг, який за мною доглядав, він повернувся в Україну. До 20 вересня він до мене прийшов і каже: «Жеко, вибачай, я більше не можу». У нього там [складна] ситуація дома. Війна почалася, у нього як би нормально все так, відносно можна було жити. Він працював неофіційно склодувом, у нього сім'я, дружина, донька маленька. Почалася війна, почався кипіш, почалася ось ця стрільба. Це все важко, дружина каже: «Давай виїжджати». Вони то їдуть, то не їдуть, і ось це ось кипіш такий: ми їдемо, ми не їдемо, ми їдемо, давай думати, як діда вивезти. З дідом не виходить — давай все відкладати. Ну, в загальному, ось такого плану. Влітку страшно було: приліти, я говорив, приліти були великі, ось це, ба-бах, ба-бах. І після цього вона [його дружина] вирішила, що їй треба їхати терміново. Вона до цього працювала, влаштувалася теж в терцентрі, він теж там допомагав в терцентрі. Їй таскати особливо не можна, вони йдуть разом на роботу, він вантажить сумки. Там давали гуманітарку всім підопічним в терцентрі, бабусям там, туди-сюди. [Там] ліфт не працює, це не працює, і він це носив. А потім у вересні каже: «Жеко, все, я, — каже, — не можу я без сім'ї, мені треба їхати». І він поїхав до Росії, трохи там попрацював, заробив грошей і повернувся назад в Україну і зараз у Запоріжжі. Віка з тієї компанії, залишилася у Воронежі, вони там залишилися. Там у них тітка померла, ось ця, якій 87. Вони залишилися там. Інші друзі, вони у мене в Росії, в Пітері жили. У зв'язку з тим, що була оголошена мобілізація, вони зібралися і поїхали до Фінляндії. І все так якось, всі роз'їхалися.

АП: А ось ви говорили про Сергіїча, який з вами переїхав, який допоміг вам виїхати.

ЕЯ: Да, він зі мною, він тут. Хазяїн цього закладу, містер Похолік (невнятно – прим. ред.), він, скажімо так… Там була домовленість така, вони питали: "Ось Сергіїч з ними приїде, вони втрьох приїдуть, а Сергіїча куди?" Вони кажуть: "Ну, поки разом, а потім поруч". І так він пообіцяв, зробив, у нього тут дім теж, він йому здав квартиру. Він [Сергіїч] на соціалі точно так само, як і ми. Але ми в закладі з дідом по догляду, а він окремо поруч, квартиру йому дали. Тут [один одному] допомагаємо, разом по трохи тусимо.

АП: Як ви зараз з дідусем взаємодієте, і як він адаптується до того, що відбувається?

ЕЯ: Адаптувався місцями. Він місцями губиться, місцями може тут ходити. Тут 6 кімнат, загальна їдальня, туалет – ось він може так губитися, бігати. А так якось, як і дома, може, трохи менше тут уваги, на мову натискає. А так в основному разом, якщо обідати кличуть, я його годую. У нього руки трясуться, у нього типу Паркінсона, йому діагноз не ставили, але ось є такий тремор у руках. Він не їсть сам, я годую його. Тобто, скажімо так, на даному етапі слава богу.

АП: Ви говорили, що коли ви їхали, він постійно просився додому. А зараз він теж згадує про дім?

ЕЯ: Я ж кажу, ми приїхали, яскрава така [деталь] запам'ятовалося, що хтось йому каже: «Діде, ти де?», — а він такий: «Да хто його знає, тут, мабуть, в Польщі». Ось такий був вираз. Потім місяців через сім, він взагалі ніяк [не згадував про дім], нормально йому все. Він і там, і тут. Тут же ж компанія, вони то в доміно грають, то ще щось на тому ж дитячому рівні. Нічого, нормально було. Потім таки було питання «А де ми є?», — ось. Ну, я ж як завжди дідові: «Да типу дома сидимо». Ну, нормально. Він місцями задає питання. Тут є Саша, він з Дніпра, він з інвалідністю: він не бачить, і у нього рук немає. І він такий типу каже, діде, ми в Німеччині. Ну, я не знаю, як там дід відреагував, тому що зараз не питає, зараз ось відносно все так, нормально. Нерви не робить, ось спокійний досить-таки.

АП: Ви ніколи не жаліли про те, що ви поїхали і позбулися дому? ЄЯ: Ось про те, що дому позбулися, це так. З приводу поїхали – я ж кажу, я єдиний раз шкодував, коли ми поїхали, це коли ситуація [була] на кордоні. Діда до лікарні везуть, ти не знаєш, що з дідом, він там тупо відійшов і все, сидить ніякий, ти його в свідомість привести не можеш. І ось це подивився, мене посадили в ПАЗик, засунули, я їжджу в цьому ПАЗику в цей пункт тимчасової дислокації. І відчуття було досить огидне, типу витягнув діда, і в цей же день ось така типу ситуація. Я думав, що все, вже діда не буде. Але тим не менше, шкода, що у мене там дім, квартира, в яку вкладалися, в якій мені затишно було. Шкода, що, як це звучить, рідні кістки, у мене там кладовище. У мене там батьки, у мене там бабуся, у мене там... Це частина життя, це звичка, про це, звичайно, шкода, це, ну... Ось це твоя праця, тобі це подобалося, я там тягнувся, підробляв, щоб це, ось, квартира, да... У мене був друг, він умер давно, він мені теж допомагав вибирати цю квартиру, і це настільки було, ну, дійство таке ціле. Це все шкода: відчуття, друзів, який, ну, хто його знає, коли хто збереться в купу.

АП: І ви говорили, що вам батьки допомагали з цією квартирою, з ремонтом.

ІЯ: Ну, так, ми спочатку купили двушку, потім в неї багато вкладалися. Я задумав, як це все буде виглядати, тобто там зручна квартира, коли ти на візку скрізь заїжджаєш, під'їжджаєш, у тебе там тепло-затишно. Хлопець нам ремонт робив, каже, треба піску. Батьки цілий день таскають цей пісок, туди-сюди. Увечері приходять, вони такі: «Ну, все, більше нічого не треба». І тут він приходить і каже: «Да треба ще трішки». Це кіпіш для них цілий. Потім, ну, там багато всього. Ти береш ось це, там зроблено, а там це ціла епопея. Ванну купуєш, це теж для тебе там ціла рухівка, кіпіш якийсь. Купили, мої [батьки] такі: «А ніжок немає», – «Як немає, – кажу, – все там привезли», – вони: «Ні, дзвонимо в Нову пошту», – туди-сюди. Дзвоню, вони такі: «Та не може бути, вони там», – а ці: «Не було їх там». Потім в результаті побігли, там на скотч це приклеєно. В загалі, рухівка.

АП: Тобто квартира – це те, що зв'язує вас з загиблими батьками і з друзями.

ЄЯ: Так, це щось спільне, це більшою частиною... Ви ж розумієте, квартира – це стіни, з квартирою пов'язані емоції. А емоції – це все, це відчуття дому. Ось як би не було, ти по факту бомж. Ти десь у Німеччині сидиш, до тебе дуже добре ставляться німці, райдужно. Незрозуміло взагалі – для мене німці це було щось таке... Фільми про війну, ось це вічно якісь напівдурки, які орут незрозуміло що. Сюди приїхав – всі тихо спілкуються, всі радушно, досить-таки непогано. Німці різні, досить-таки лояльно до тебе що ставляться. Але ось я ж кажу, відчуття того, що немає дому, воно таке, воно присутнє.

АП: Ви повернетеся, коли все закінчиться?

ЄЯ: Взагалі-то хотілося б. Питання яке – я не знаю, що буде далі. Ось цей стан невизначеності, він місцями лякає. Перший момент: я не самостійний. Для того, щоб почати день, треба, щоб мене хтось посадив на візок. Я на візку сиджу, тоді я вже рухливий. І знову-таки, мені треба бухнутися на ліжко, мені треба з неї піднятися, туалет і інші справи. І розуміючи, що там зараз, що там на Україні, я не знаю, що робити взагалі. У мене все було організовано, церква допомогла, там організувалися. Я там гроші заробляю, з ними ділюся, вони мені допомагають. Такий ось симбіоз. Знову ж, Виталік працює на роботі, ходить на роботу. Мене підняв, купував раз на тиждень, допоміг, і все нормально. А тепер ось цього всього немає, і як би... Бажання повертатися додому, воно завжди є, але, скажімо так, хто його знає, що завтра буде.

АП: Ви сказали про те, що вас підтримує віра і що все, що відбувається, відбувається для чогось. Відповіли ви собі на питання, для чого це все відбувається з вами?

ЄЯ: Ні, на даному етапі ні.

АП: Але ви вірите, що для чогось це потрібно?

ЄЯ: Так. Будь-які випробування в житті, вони до чогось ведуть, вони чомусь вчать, вони з якоюсь метою. В цьому є фаталізм, так, але ось так ось якось. Від тебе багато речей не залежать, але ти маєш до них певне своє ставлення. Я знаю, що це все не просто так. Свого часу були розчарування, в цей період війни, в братах і сестрах деяких. Були деякі конфлікти і інше. Потім проходить час, ти розумієш, що все не просто так – ті ж самі конфлікти. Ти просто згодом дивишся на все трохи по-іншому. Хоча незрозуміло, хоча незрозуміло, чому [йде війна]. Шкода, страшно, шкода пацанів, які туди йдуть. На даному етапі відповідей немає. По великому рахунку, якби не інвалідність, я б нікуди не перся, мабуть. Я б швидше за все воював. А в такій ситуації ось так ось, так.

—

Уточнюючі питання з листування з Євгеном:

АП: Як називається організація, яка допомогла вам виїхати до Німеччини? І як називається організація, яка вас селить в цьому будинку? Це різні організації чи одна і та ж?

ЄЯ: Допомагали волонтери, заявку робив на сайті "Рубікус". Домовлялися в Німеччині інші волонтери, наскільки я знаю. ASB – так називається організація, яка нами займається тут, господар цього флеге нас забрав з польського центру у Варшаві.

АП: Уточніть будь ласка, весь час з Росії до Білорусі і далі до Польщі ви їхали на одній машині? Це була російська машина і її скрізь пустили?

ЄЯ: З Воронежа до Бреста нас довезли на одній машині, а з Бреста до Варшави нас трьох відвозили інші волонтери на мікроавтобусі.

АП: В будинку, де ви зараз живете, всього 6 людей чи 6 саме українців?

ЄЯ: 6 українців з різних регіонів України.

АП: Коли ви виїжджали з селища, це була організована евакуація чи ви самі шукали водія?

ЄЯ: Евакуації не було, русские змивались, евакуації не проводили. Сестри з церкви самі домовлялися з водієм в порядку живої черги. Приходиш якомога раніше і домовляєшся. Це був 8-ми місний бус і легкова машина