Мені б дуже хотілося, щоб росіяни ці роботи бачили

Обстановка на окупованій території сильно змінилася порівняно з тим, що було на початку війни. Приїхали нові військові, зокрема ті, які були під Києвом і в Бучі. Усі вони дуже пригнічені, злі, наче в кут загнані.

У березні—квітні в Херсоні були активні протести, мітинги. Зараз жодних мітингів уже немає. Це небезпечно. На вулицях абсолютні дев’яності, повне беззаконня.

Не працюють світлофори, дуже багато побитих машин. Працюють продуктові магазини, де можна купити тільки елементарні продукти типу борошна й круп. Мародерства тут більше немає, бо нічого мародерити. Магазини, що продавали побутову техніку чи одяг, давним-давно розкрадені, закриті й заколочені.

Не працюють ні театри, ні кінотеатри, ні галереї. Все, що я можу — викласти свої роботи в інтернет.

Війна змушує людей подорослішати. Багато хто не був готовий до таких емоційних потрясінь. Я теж не був. Все, що я робив, було більше зациклене на собі, на своїх амбіціях. Зараз стало очевидно, що особисті цілі абсолютно вторинні порівняно з тим, що відбувається навколо. Я більше не вірю, що творчість може існувати у відриві від суспільства та його переживань.

Я бачив художників, яких війна зламала. Які тільки зараз роблять перші спроби повернутися до роботи. Коли живеш у постійному стресі, для творчості просто немає енергії.

У звичайному житті художник — це такий строкатий папуга, який щось там кричить і фарбує пір’я, аби виділятися. Раніше треба було ганятися за галеристами, доводити людям, що твоє мистецтво може бути важливим. А тепер мистецтво набуло сили, якої в нього давно не було. Мої роботи мобілізують людей, вони дозволяють виразити ті почуття, яким немає виходу.

До війни на саму творчість ішло значно менше часу, ніж зараз. Під час війни на передній план вийшло саме мистецтво. А є ті, хто залишив свою діяльність і пішов на фронт. Поміняли пензлі й полотна на автомати.

Я бачу дуже багато неприємних речей, вони виходять зокрема від російських військових, які тут у місті осіли. [Мої] почуття найкраще передаються через тілесні образи. Наприклад, відірвані ноги. Досить поширене явище там, де є артилерійські обстріли. Війна — це все про ноги, звісно.

Можливо, для українців, які залишаються в країні, мої роботи зараз не такі актуальні. Тут усі й так бачать увесь жах. Але це може бути актуально для європейців, американців. Вони від цієї війни вже давно втомилися, а для мене це досі реальність. Я це бачу щодня. І це мій вибір. І мої роботи — це нагадування про те, що війна продовжується.

Мені б дуже хотілося, щоб росіяни ці роботи бачили. Їм розповідають, що нас сюди прийшли рятувати. Але за останні пів року нас не врятували, нам влаштували соціальне дно. Російські військові принесли його сюди.

Я думаю, росіяни не готові дивитися на відірвані кінцівки. Їм простіше сприймати це як спецоперацію, яка ведеться зброєю далекого бою.

Через мої роботи я зокрема намагаюся виразити, чому люди підтримують цю війну. На мою думку, вони хочуть отримати ті самі почуття, що вболівальник на футбольному матчі. Твоя команда виграє, ти відчуваєш гордість. Пострадянське суспільство в 90-ті роки, після розвалу Радянського Союзу, раптом усвідомило, що все його життя — це мильна бульбашка, ілюзія. Було відчуття сорому, росіян воно досі бентежить.

Якщо ти не відчуваєш гордість за себе, ти намагаєшся відчути почуття гордості за щось інше — щоб не відчувати почуття страху. За цим росіяни йдуть у телевізор. Там можна відчути свою єдність із футбольною командою, зі збройними силами, які, як тобі розповідають у телевізорі, диктують решті світу свої правила.

При цьому я вірю, що війна може на краще змінити й російське суспільство. Дати свободу особистості, яка дозволила б розвиватися. Але, щоб отримати свободу, треба постаратися, подолати страх.

Безпека — це величина, яка пізнається тільки в порівнянні. Тому я залишаюся й викладаю свої роботи з України. Я не хочу вічно боятися й тікати.