Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
Влада.
До 24 лютого наш план на випадок війни був: виїжджати. Наш спосіб життя та професія дозволяли переїхати в будь-яку країну й там досить добре жити.
24 лютого ми завантажили машину, відстояли чергу за бензином, чергу в банк. З Одеси ми могли досить швидко дістатися до Молдови. Виїхали, а потім просто мовчки розверну́лися й поїхали додому.
Перші фотографії війни ми зробили на початку березня. Приїхали як волонтери на вокзал. Костя зробив кадри, як чоловіки прощаються з сім’ями, від’їжджають жінки й діти. Ми зрозуміли, що нам є що фотографувати. Просто це буде щось зовсім інше.
Ми в’їхали до Ірпеня й до Бучі до журналістів, ми бачили все. Але ми були наївні, на початку війни в нас був принцип: не знімаємо мертвих, хочемо, щоб наша фотографія давала надію. Це призвело до того, що наші фотографії взяла російська пропаганда: «Ось, [там] був фотограф, і бачите, у нього немає мертвих тіл».
Після цього ми зрозуміли, що фотографія, яка дає надію, і правдива — це не завжди одна й та сама фотографія. Іноді, якщо ти хочеш, щоб фотографія була правдивою, вона має бути жорстокою.
Ми не любимо рефлексію на тему того, як нам морально важко. Це наш вибір. Коли складно, ми можемо все залишити й поїхати на день-два додому.
Одеса живе нормальним життям, я щойно могла піти й поїсти тартар у кафе. Я можу собі дозволити перемкнутися. А є люди, які не можуть, бо їхнього дому більше немає.
Приїжджаємо: приватний сектор Чернігова, біля зруйнованого будинку сидить сімдесятирічний чоловік. Каже: «Будинок — це тлін, дурниця. А хто поверне мені дружину?». Ми зустрілися з ним у квітні, а в липні в них із дружиною було б 50 років шлюбу. Я не знаю, як допомогти людині, яка 50 років прожила зі своєю дружиною, і її більше немає. Ми з Костею разом майже десять років, але якщо з ним щось трапиться, я не знаю, як жити.
Буває, Костя турбується, що я їду з ним. Військові кажуть: «Ти маленька й тендітна», — і залишають мене в безпечній ділянці. І мені в цій безпечній ділянці в рази неспокійніше.
Ми регулярно потрапляємо під обстріли. В останню поїздку обстрілювали безпосередньо позиції, де ми перебували. Ми з Костею опинилися в різних окопах. Дякувати Богу, в нас була рація, і військові дозволили нею користуватися.
Ми хоча б переговорювалися: ти живий чи не живий? Лежу й більше турбуюся не за себе, а за нього, а він — за мене.
Найгірше під обстрілом — якщо ти впадаєш у паніку. Це шкодить і тобі, й оточуючим. Тому коли відбувається якийсь треш, у моменті нам не страшно. Потім уже, коли прокручую в голові, що могло піти не так, я можу зачинитися у ванній і розплакатися. А Костя в такі моменти годинами дивиться на ютубі відео, де якийсь хлопець розповідає, як правильно пакувати рюкзак.
Мої батьки в червні, в розпал війни, подарували мені цуценя чихуахуа. Розраховували, що я залишуся вдома з «дитиною» на руках, але не спрацювало. Ми почали брати його із собою. Він ходив по окопах, ночував на позиціях. Його звати Укроп.
На початку війни люди кидалися на людину з камерою, хотіли розповісти свої історії. Всі були впевнені: зараз ми покажемо світу, російським підписникам, що відбувається, і все припиниться.
Зараз люди втомилися, вони почуваються, як у зоопарку. Ти живеш у підвалі, квартира зруйнована, немає води, постійно обстрілюють. І періодично приїжджає людина з камерою й просить тебе в сотий раз розповісти, що відбувається.
Звісно, ти пошлеш його на хрін. Було вже сотні таких, які просили тебе розповісти, і це не допомагає.
Амбіцій бути документалістами в нас ніколи не було. Ми справді любили те, що робили. Але [зараз] я точно можу сказати: в love story ми ніколи не повернемося.
Ми зняли кілька весіль військових, але це зовсім інше. І він, і вона не знають, чи буде в них те саме «довго і щасливо».
Ми ще до війни жартували, що в Кості є суперсила: на весіллі він завжди може визначити, чи справді пара кохає одне одного. Зараз на жодному весіллі військових, що ми знімали, не було такого, щоб одружувалися не з кохання. Це кохання можна ножем у повітрі різати.
Щоб чесно й щиро знімати кохання, всередині тебе мають бути певні налаштування. Не те щоб ми позбулися цих налаштувань… Але найближчим часом у нас не вийде перемкнутися.
Костя.
Коли ти прочитав новину й приїхав [на місце] знімати, новина вже не актуальна. Тому обирати, куди їхати, мені допомагає інтуїція, і — тільки не смійтеся — прокремлівські пабліки. Там часто пишуть новини до того, як вони сталися.
З військовими бувають різні ситуації. Вони можуть до фотографів абсолютно по-різному ставитися. Хтось учора втратив свого товариша й пов’язує це з тим, що товариш за день до загибелі дав інтерв’ю. Його не переконаєш. Це нормально.
Мій найбільший страх — піти в цинізм. Я бачу багато професіоналів своєї справи. Часто, послухавши їхні розмови, вловлюєш нотку цинізму. Я цього боюся, тому намагаюся не забувати про людей, з якими працюю.
Якщо твоя фотографія недостатньо хороша, підійди ближче (фраза належить фотографу Роберту Капі — А. С. Пушкін). Це моє невелике кредо по життю. Якщо ти щось погано зняв, підійди ближче й перезніми, навіть якщо це небезпечно. Вже постфактум ти зрозумієш, чи вартувало це того. Якби я щоразу зважував, безпечно чи ні, я б сидів удома.
[На війні] моя фотографія стала кращою. Ти постійно знімаєш у стресових умовах. Я не про міни й обстріли. Я про неправильне світло, зелень — це біль фотографів, яку в мирному житті ми намагаємося обходити. А тут [просто обійти] неможливо: доводиться весь час думати, як падає сонце через листя, як відбивається в танку.
Чи були предмети, що залишилися в мене в пам’яті? Перша річ була в Києві. Ракета влучила в приватний будинок, і речі були розкидані по вулиці. Я побачив альбом з фотографіями. Був вітер, сторінки перегорталися й переливалися серед згарища.
Після другої речі в мене невеликий тригер на триколісні велосипеди. Ракета влучила поруч із будівлею СБУ в Краматорську. Балкони обсипалися. І один балкон [висить] порожній, а на ньому стоїть дитячий триколісний велосипед.
Чи поїхав би я знімати іншу війну, коли Україна переможе й відбудується? Чесно, я не знаю. Мені ще попереду робота над моїми навичками. Зараз ми знімаємо війну, бо війна в нашій країні, це бажання привнести трішки в перемогу. Але я думаю, що скоріше так.
Робота військового фотокореспондента була моєю дитячою мрією, але я завжди був упевнений, що ця професія мертва. На нашому курсі її наводили як приклад на рівні давнього живопису. Кому зараз потрібні військові фотокореспонденти, коли є GoPro? Зараз я розумію, що помилявся.
