Ми вже не спимо на підлозі

Мене звати Світла, мені майже 30 років і вже 23 ночі я та моя мама спимо в підвалі сусіднього будинку. Я народилася й виросла в російськомовному Миколаєві в сім’ї, де ніхто ніколи не говорив українською мовою. Жила дуже навіть щасливо, поки Росія не напала на мою країну.

Перші дві ночі в підвалі ми спали на підлозі, бо нас було дуже багато. Було душно, пильно й нестерпно страшно. Складно передати той жах, який відчуваєш, коли в темряві біжиш вулицею під звуки сирен і вибухів.

З нами була дівчинка, якій щойно виповнилося шість місяців, з мамою та старшим братом трьох років, він ходив по колу, підходив до кожного, хотів, щоб із ним погралися. П’ятирічна Маша не розуміла, чому не можна бігати й голосно сміятися.

З нами були підлітки, які замість навчання в школі навчилися розрізняти звуки різних видів зброї, якими нас бомбить наш нешановний сусід.

Однієї з ночей з нами була сім’я моїх друзів із чотирирічною донькою. Того дня були сильні обстріли з «Градів» і «Смерчів», крихітка здригалася від кожного вибуху, я відволікала її розповідями про чарівну єдиноріжку, яка виконує будь-які бажання. Коли вимикалося або блимало світло, вона починала плакати, і ми не могли її заспокоїти, бо вибухи й темрява — це не те, що має бачити й чути дитина.

Пенсіонери, які особливо важко переносять усі ці події. При кожному вибуху Лєна (так вона попросила її називати, не казати «бабуся Лєна») підхоплюється й намагається зрозуміти, наскільки близько від нас прилетіла «визвольна бойова ракета».

Її з чоловіком минулої весни забрала до себе в Миколаїв донька, до цього Лєна жила в Криму. Вони не підтримували анексію півострова. Їхній будинок, у якому виросло не одне покоління сім’ї, був зруйнований для будівництва Керченського мосту, але тільки нещодавно з’явилася можливість виїхати й почати будувати нове життя. Але ми бачимо, що з цим новим життям робить Росія, все, до чого вона торкається, руйнується, Росія забрала в них один будинок і намагається зруйнувати другий.

Майже всі жителі міста вже виїхали до інших спокійніших областей України або до інших країн. Ми з мамою та ще деякими сусідами продовжуємо спускатися в підвал із настанням комендантської години (це сьома вечора) або з виттям сирени. Коли вмикають сигнал тривоги, в нас є 5–10 хвилин, щоб одягнути верхній одяг, взутися й швидко, під гул і з серцем, що вискакує від страху, добігти до укриття. Приходячи до квартир, ми не перевдягаємося в домашнє, щоб при наступній загрозі максимально швидко зібратися.

Ми вже не спимо на підлозі, принесли старий розкладачок, майже всі ковдри й навіть подушки. Постелили на підлогу старі килими, щоб не задихатися від пилу, який піднімається при ходьбі, запаслися водою та їжею на випадок, якщо довго не зможемо виходити з укриття.

Коли ці орки бомблять, навіть перебуваючи у відносній безпеці, тебе охоплює липкий страх, який заповнює кожну клітину твого тіла, страх за рідних і ненависть до всіх, хто це робить, до всіх, хто мовчить і підтримує цю війну. Коли настає тиша, ми судомно пишемо й дзвонимо всім рідним, щоб переконатися, що з ними все добре й цього разу всі живі, але ти розумієш, що наступного разу може статися будь-що.

Навіть коли ніч відносно тиха, ти прокидаєшся від фантомних вибухів або тривоги. Якщо вдалося поспати три години поспіль, це вдача. Тиждень тому через обстріли зникли світло й зв’язок. Найстрашніші кілька годин, коли ти поняття не маєш, чи живі твої друзі й рідні. У багатьох місцях в області світла, води й тепла немає тижнями й не можна з’ясувати, чи живі твої рідні.

При всіх жахах того, що відбувається, ми згуртувалися, організували розпорядок підвального життя, в нас є пароль для входу, кожен підтримує одне одного. Я знаю, це пекло закінчиться, ми знову будемо засинати у своїх ліжках із коханими поруч, ми зможемо зняти із себе запилений одяг, але цей підвал назавжди залишиться в нашій пам’яті як місце, де ми провели багато ночей, боячись за своє життя й молячись за всіх нас.