Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
Коли батьки розлучилися, мама відправила мене вчитися у військовий ліцей. Я взагалі не збирався будувати військову кар’єру, я хотів писати сценарії й знімати кіно. Але мама сказала, що це не професія, треба йти на інженера. Зрештою я інженер, але останнім часом усе одно працював у кіно. Вперся рогом і пішов у цю сферу.
У 2014 році ми з батьком дуже мало бачилися, не знаю, які в нього були погляди, але нічого особливо проросійського він ніколи не казав. Я вважаю, що й зараз ідеології в нього немає жодної, він її собі накрутив.
У 2016–2017 роках у мене була дуже сильна злість на батька, було образливо. Потім ця злість пішла, я це відпустив. Не хочу брати на себе за це відповідальність. Зараз я більше з нього смію́ся, стьобчик без злості.
22 лютого Путін підписав наказ про визнання «ДНР» і «ЛНР», і я вже стовідсотково знав: це початок повномасштабного вторгнення. Я батькові 22-го написав: «Ну що, буде замєс. Ти готовий? Пристебнись!».
24 лютого мама зателефонувала: «Сину, почалося», я: «Зрозумів, добре». Вони почали на Київ іти, я подумав: «О, далеко не треба буде йти, все поруч, під рукою» — і пішов собі спокійно до армії. Я морально був повністю готовий. Написав батькові: «Ви козли». Він промовчав.
Трохи пізніше він написав: «Не бери в руки зброю, Київ одразу візьмуть». У березні написав, що Україна довго не протримається, Зеленський поїхав до Європи й нам хана. Я в цей момент був у лісі й записав йому відео: «Ходжу, ходжу — не можу знайти русніх, десь вони пропали. Можеш підказати, а то незрозуміло?». Він промовчав.
Він все своє: «Не воюй, у вас нічого не вийде». Я йому завжди відповідаю: «Щось я не бачу [ваших] результатів» або «Бать, у тебе, походу, деменція старча починається». Він пише, мовляв, зараз все зміниться. Але я бачу, що в нього надія на перемогу Росії згасає.
Він вважає, що в Бучі та Ірпені — це фейк. Я йому пишу: «Блін, я там був, я бачив це все». Те саме, коли ми зайшли в Ізюм. У них там своя реальність, я йому більше нічого не доводжу.
Він каже: «Ти в будь-якому разі мій син». Якось навіть написав: «О, у тебе гарна форма». Якщо він питає, як справи, я йому: «Все добре, працюю», або: «Працюю, полонених узяли».
Чи вбив би я свого батька? Мабуть, ні. Років до 15 батько був поруч зі мною. Він мене багато чому навчив, зокрема військовій справі. Я б не зміг його вбити, навіть якби хотів, він не бере участі в бойових діях, сидить десь у штабі. А ось під суд я б його відправив, це так.
Мій батько занесений до бази «Миротворця» (українська база даних та центр дослідження злочинів проти національної безпеки України, миру й міжнародного правопорядку — СП). Моє начальство про це знає. І знає мою позицію: я завжди був за Україну. Так, я з батьком зрідка спілкуюся, але жодних даних йому не передаю.
Співслужбовці жартують, що я диверсант. Коли в атаку йдемо, кажуть: «Повідом кому треба, що ми йдемо». Але взагалі я їм одразу сказав про ситуацію з батьком, я для себе вирішив відкрито говорити на цю тему. Усі нормально сприйняли, це не рідкісна історія.
Але в моєму житті його вже немає. І його не буде в моїх дітей. Іноді мені прикро, що в них фактично не буде дідуся.
Думаю, разом із війною закінчиться наше спілкування з батьком. З іншого боку, чому ж ми не зможемо спілкуватися? Я його буду обов’язково навідувати в тюрмі щодня, це не складно.
