Вийшов хазяїн, борзий такий, ми його застрелили

НДП: Мене звати Наталія Древаль-Печорина...

(Гавкає собака – прим. ред.)

НДП: Одну секунду, вибачте...

АП: Все гаразд.

НДП: Мене звати Наталія Древаль-Печорина, я зараз перебуваю в місті Браварі, Київська область. Займаюся я фотографією, – я фотограф, – і відкрила свою фотошколу в Браварах нещодавно, кілька місяців тому.

АП: Тобто вже після початку повномасштабної війни?

НДП: Так-так, зовсім нещодавно.

АП: Давайте почнемо розмову про вашого батька. Ваш батько Анатолій – людина великої кількості талантів і професій. Чим він займався, як він до цього прийшов, які титули в нього були?

НДП: Тато займався автомобільним спортом, автослюсарем був, механіком – взагалі прям з юності. Водив машину він, мабуть, ще в школі, навіть до того, як можна було отримати права. Свого часу він викладав у школі автосправу. Він народився і виріс у Молдові, там створив першу сім'ю, а потім, вже після 20 років, він переїхав в Україну, до Києва, і там уже познайомився з моєю мамою, і я народилася.

До мого народження він займався каскадерством, він був каскадером. Брав участь у гонках ветеранів він до останнього, до останніх років свого життя, а каскадерством займався до мого народження. Мама потім, коли завагітніла і прийшов час мені з'явитися на світ, сказала, що «дочці потрібен батько, тому сьогодні буде твоя остання зйомка». Тато зі зйомок приїхав до пологового будинку і встиг до мого народження. Каскадерство закінчилося до дня народження.

АП: Він останній раз знімався в день, коли ви народилися?

НДП: Так, він ледь встиг повернутися.

АП: Обалдіти, ось це так. Скажіть, будь ласка, у яких фільмах він знімався? Дивилися ви ці фільми?

НДП: Я дивилася ці фільми. Це фільм «Ярослав Мудрий», це фільм «Пірати Карибського моря» (героїня помилилася назвою – прим. ред.), ще багато інших. Він говорив, я, звичайно ж, забувала. Ми сиділи всією родиною, чекали цього випуску фільму, це ще був чорно-білий телевізор. Там щось маленьке падає зі стіни з великої, тато говорить: «Це я». Ми такі: «А, так-так-так, точно, так! Погано видно, звичайно, але ми тобі віримо».

Ну і дуже сильно він на цю тему жартував. Коли титри йшли, іноді його згадували, – Анатолій Древаль, – іноді ні, він такий: «Ну бачите, написано „та ін." – це „та Древаль"». Не завжди його згадували у фільмах, але у нас збереглися трішки фотографій, де його тушили і все таке. І з Ластівчиного гнізда він стрибав. Тому ми дивилися, і тато такий: «Он-он, ось це от я». Не те щоб він крупним планом там.

АП: Правильно чи я розумію, що він був не лише автокаскадером, але й взагалі в різних сферах себе проявляв у каскадерстві?

НДП: Саме у фільмах він був просто каскадером, не авто. Він стрибав постійно там без страховок з якихось стін, з якихось зривався башт... А в своїй діяльності в автоспорті, у змаганнях, його там і заносило, і тушили машину, і все таке. Але це був просто автоспорт – змагання європейського рівня і у нас [в Україні].

АП: Як він прийшов до кіно? Як він став каскадером? Він вам розповідав про це?

НДП: Як прийшов у кіно, не розповідав. Мене тоді ще не було, і якось не заходила мова. Я так розумію, що якісь знайомі... На кіностудії Довженка він комусь щось відремонтував, швидше за все, або комусь давав уроки. Він водив, давав уроки з контраварійного керування автомобіля, – в умовах заносу і все таке. Раніше це було в новинку: керований занос, ось це от все… Зараз це популярне таке стало, в радянський час це було щось із ряду вон виходяче. Такі люди були поодинокі.

Його, звичайно ж, швидко помітили і запропонували один раз десь зняти. І якось так пішло-поїхало. Я б не сказала, що він йшов до зйомок свідомо. Це випадковість, просто автосправа його туди привела. Звичайно, йому подобалося.

АП: Я правильно розумію, що він став каскадером, коли вже переїхав до Києва?

НДП: Так.

АП: Ви сказали, що ці види водіння, – це щось незвичайне для радянського часу. Де він цьому навчився?

НДП: Він цьому сам навчився, самостійно. Оскільки досвід дуже великий, а [уміння] керувати автомобілем в аварійних ситуаціях приходить з досвідом, то він просто цьому навчився і міг уже дати, виходячи зі свого досвіду, ці знання за гроші іншим людям. Він не навчався жодного дня в автошколі, жартував, що «я народився з кермом у руках».

Це просто якось органічно у нього виходило. Він навіть не замислювався, він говорить: «Я не замислююся, коли я це роблю. Коли, наприклад, я не гальмую на ожеледиці, коли я викручую кермо в протилежний бік від заносу, над цим я не думаю».

АП: Тобто він просто в якийсь момент потім здав на права і все?

НДП: Здав на права, як тільки це було можливо. Він їздив без прав у юності, потім, як тільки було юридично можливо, з 18 років здати на права, [здав]. З 16, здається, на мото, з 18 – на авто, а далі він підвищував ці категорії і на вантажівку, і на автобус. У нього відкриті всі категорії.

АП: А звідки у нього була можливість користуватися машиною? У нього у батьків була машина?

НДП: Мені здається, що у [його] батьків не було машини. Був мотоцикл з коляскою. Я так і не зрозуміла, це його був спочатку або він брав у знайомих. [Ми] не розмовляли ми на цю тему. Він виріс у бідній сім'ї, я не думаю, що у них була машина. Швидше за все, хтось давав погонять.

АП: Які титули були у вашого батька? Я читала, що він був чемпіоном Європи. Це так?

НДП: Так, чемпіоном Європи з автобагатоборства. Чесно кажучи, досі не знаю, що це означає. Тато мені розповідав, що це означає, що він може брати участь у всіх видах автогонок, тому називається «автобагатоборство». Тобто різні види гонок, і на багі і на ралі, і кроси, і ще по вертикалі... Ну, взагалі, всі види гонок, які можливі, ось він може в них у всіх брати участь. У нього титул майстер спорту з автобагатоборства європейського класу.

АП: І чемпіон СРСР теж з автоспорту?

НДП: Це так, це само собою. Але ось європейського класу – він ним дуже пишався, що це не тільки СРСР, а ще й по Європі. Це був для нього предмет гордості окремої.

АП: Я уточню один момент, пов'язаний з каскадерством. Ви сказали, що він закінчив у день вашого народження. Скільки йому було років тоді?

НДП: Був 1983 рік. Скільки йому було років... Тато 1951 року. Це треба порахувати...

АП: І я правильно розумію, що мама йому подзвонила прямо з пологового будинку і сказала, що «ти закінчуєш»?

НДП: Вона сказала «закінчуй» раніше, тато такий: «Добре», – і поїхав. А потім вона потрапила до пологового будинку і почала його скрізь шукати, дзвонити по знайомих, тому що «ну я вже в пологовому будинку». І тато, взагалі, екстремально все там закінчив-завершив. Він сказав, що «я не думав, що я встигну до народження, тому що мені треба було закінчити зйомки, я не міг просто так зірватися». Але він говорить, дуже сильно поспішав цю дорогу додому (мається на увазі, до пологового будинку – прим. ред.), і це було останнє...

АП: Він приїхав до пологового будинку і ви народилися?

НДП: Так, він приїхав до пологового будинку, почекав трішки, і я народилася. Мені ще говорили, що я типа я тата почекала.

АП: Обалдіти. Здорово. Скажіть, будь ласка, чим ваш тато займався останнім часом? Наскільки я розумію, у нього був багі центр. Можете ви докладніше про це розповісти? Як давно він цим займався? Де він розташовувався? І що це взагалі за центр, що це за вид машин?

НДП: Ідея ця у нього виникла давно дуже. У нього спочатку був свій автосервіс на Позняках, він там орендував у військкоматі приміщення багато років. У нього такий характер, він не може однією справою займатися дуже довго. Він хоче постійно щось удосконалювати. У нього дуже сильний характер, вольовий. Постійно він думав, а що ж краще зробити, як би йому ще вдосконалити його навички. У школі викладав автосправу. Йому все здавалося мало.

Я пам'ятаю, як він сідав вечорами вечеряти, брав аркуш паперу і креслив якусь трасу. І говорить: «А що, якщо я орендую землю і ось буду давати в прокат машинки? Я б їх робив». На багі він брав участь сам у змаганнях, він знав, як влаштовано все. Він був першокласним мотористом, він знав зсередини устрій автомобіля і міг зібрати його з будь-яких деталей. Виношував цю ідею дуже давно.

Потім, наступним етапом, він дізнавався, як, де можна орендувати цю землю. І перша його локація, це було в Києві на Дніпровській набережній, на метро «Лівобережна», де зараз вулиця Луначарського і стоїть храм греко-католицький. Ось там у нього була перша локація. Це було просто пару машинок – він купив, він їх ще поки не робив, – намет, і він давав [їх] на час в оренду. Як картинг, прокат багі. Сам трасу проектував і рив якусь там... Я пам'ятаю, діставав десь міні-трактор, цим трактором з ковшем самостійно все робив.

АП: Обалдіти. Коли це було?

НДП: Я вже школу закінчила. Це було початок 2000-го, десь 2003–2004-й приблизно роки. 2005–2006-й навіть швидше. Ми говорили йому: «Можливо, ти когось візьмеш, якихось співробітників? Так не можна, один». А у нього завжди був девіз по життю: «Хочеш зробити добре – зроби сам». – «Від цих співробітників, – говорить, – мені від них більше проблем, ніж користі».

Він був перфекціоністом і [мав] дуже жорсткий і сильний, різкий характер. Або все, або нічого, або добре, або не роби ніяк. Ну звичайно ж, приходили хлопці, студенти, щось намагалися робити щиро, але у них не дуже виходило. Тато за словом у кишеню не поліз, не лізе завжди, і довго ніхто у нього не затримувався.

АП: Студенти, у яких він викладав?

НДП: Різні. Це були і по знайомству, це були і якісь хлопці в технікумі, де він колись викладав. І мені завжди їх було так жалко, думаю: «Боже…» Багато говорили потім, потім уже, через багато років, що «ми були в армії, і ось те, що ми були в армії, це абсолютно нічого не означає після практики у Анатолія Івановича». Тому тато робив все самостійно.

Після того, як почалася забудова набережної, тато почав шукати альтернативні варіанти землі в оренду і знайшов на Житомирській трасі «Два бобра», центр відпочинку. І він у них поряд орендував землю. З нуля там починав, рив цю трасу і жив там якийсь час, влітку особливо. Потім і там щось за якимись організаційними моментами не склалося. Він теж по Житомирській трасі, тільки далі, ближче до села Міла, взяв в оренду землю. Останнє місце розташування багі-центру було там.

Поступово він розширював спектр послуг. Уже була і дитяча зона відпочинку, тому що багато приходили покататися на багі сім'ями. Дружини просто стояли. Тато зробив зону відпочинку: шашлик, барбекю, постріляти з лука, з пневматичної рушниці, якщо з підлітками приходили. І для найменших він власними руками побудував маленьке таке містечко: дитячий майданчик з гойдалкою, з тарзанкою, з гіркою. Щоб можна було комплексно приходити всією сім'єю, щоб кожен знайшов собі заняття. Ну і поряд була у нього його СТО як і раніше. Він займався ремонтом автомобілів, до нього як і раніше їх привозили.

І ще він займався виготовленням з радянських «Запорожців» [позашляховиків]. Він спилював дах, ставив інше шасі, інший мотор, з «Запорожців» був тільки кузов, і робив позашляховики. Він зробив навіть амфібію – якось колеса надувалися, ця машина могла навіть плавати. Це були такі штучні замовлення.

АП: Тобто він їх робив на продаж, на замовлення комусь?

НДП: На продаж, на замовлення, так, ось такі от штуки. Ну і сафарі-джипики з «Запорожців».

Кореспондент: А правильно чи я розумію, що батько був самоуком, у нього не було інженерної освіти?

НДП: Не було інженерної освіти, був самоуком. Єдине, що він просив допомогти – це зробити йому креслення. У нього були знайомі, дипломовані інженери, він просив зробити креслення, щоб ця вся конструкція витримала навантаження. А потім він уже сам і труби гнув, і начиняв мотором потужності відповідної, і на шасі ставив – це все самостійно робив.

АП: Можете ви докладніше розповісти про те, що таке багі-центр, що таке багі взагалі? Я почитала і зрозуміла, що це машини, які збираються вручну для гонок по пересіченій місцевості.

НДП: Ви, в принципі, достатньо місткo описали. Багі – це такий всюдихідчик відкритого типу. Такі дуги йдуть по всьому периметру автомобіля, дуги безпеки. Людина знаходиться посередині – один або два. Великі колеса, великі шасі, більше, ніж кузов автомобіля. Потрібно для того, щоб якщо раптом машина перекинеться, щоб людина знаходилася в капсулі. І вгорі захищений у нього цими дугами, і колеса захищають його, тобто ніяк абсолютно людина не може травмуватися. Якщо хочете, я вам потім можу кинути посилання на його особисту сторінку, щоб ви подивилися візуально, що це таке.

АП: Так, я бачила. Мені важливо, щоб читачі теж зрозуміли, про що йдеться. Не всі знають, що це таке. І Анатолій сам збирав ці машини?

НДП: Сам збирав їх, так. Іноді він скуповував неробочі автомобілі і робив робочі, а іноді варив з нуля з труб. Реально брав труби і варив нові багі. По-різному комбінував.

АП: І на цих машинах можуть їздити і діти, і дорослі?

НДП: Там було пару маленьких багі. Щодо дітей – там тільки було обмеження за зростом, наскільки я розумію. І діти у нього їздили поряд з ним. Вони самостійно не могли їздити, в цілях безпеки тато мусив знаходитися поряд. Вони не могли навіть їздити поряд зі своїми батьками. Якщо дитина захотіла поїхати, – підліток або навіть менше, ніж підліток, 10–11 років, – тато говорив: «Окей, але не з твоїм татом, а зі мною ти поїдеш».

АП: Він садив дитину у свою машину або просто їхав поряд з нею?

НДП: Він садив дитину за кермо, сам сідав поряд і виступав у ролі інструктора. Якщо дитина зовсім маленька, то дитина сідала поряд на пасажирське сидіння, а тато сідав за кермо.

АП: Наскільки давно існував цей центр? І правильно чи я розумію, що батько жив у тому ж місці?

НДП: Так, там жив останні, мабуть, років п'ять. До цього він жив у Києві. У нього після моєї мами була ще сім'я громадянська, вони були не розписані. Вони з мамою досі не розведені. У нас хороші, нормальні відносини з тією сім'єю, з моїм маленьким братиком. У мене є маленький братик, який молодше навіть мого молодшого дитини. Але у нас у всіх дуже хороші європейські відносини. Так, він жив [на території багі-центру] останні кілька років за сімейними обставинами, а до цього він жив з моїм братиком і з його мамою в Києві.

АП: Наскільки давно він заснував цей центр?

НДП: Якщо саме на Житомирській трасі, не брати до уваги Київ, то, мабуть, близько 12 років.

АП: Ви сказали, що він жив з іншою сім'єю. Вони розлучилися з вашою мамою, правильно?

НДП: Розійшлися з мамою, але не розлучилися. Але відносини підтримували вони все одно і через мене, і напряму. Мама навіть підтримує відносини з татовою другою дружиною, третьою навіть (до мами Наталії у її батька був перший шлюб, так що дружина, яку Наталія спочатку називає другою насправді, третя – прим. ред.).

АП: Зрозуміла вас. Давайте перейдемо до 24 лютого. Як ваш батько зустрів війну? Пам'ятаєте ви перші розмови з ним на цей рахунок? Не пропонували ви йому виїхати? Тому що за віком, наскільки я розумію, він міг виїхати.

НДП: Ще до 24 лютого це в повітрі витало і ми, звичайно ж, про це говорили. Він був дуже схвильований, стурбований, кожен раз нам говорив: «Де ви ходите?! Йдіть додому!». Я так розумію, що він з кимось спілкувався і його хтось... м-м-м... Ну, хтось відповідним чином на нього впливав, ось таким от «неврозним» чином відносно війни. Можливо, навіть його дружина третя, – вони спілкувалися щільно, а дівчата, жінки, вони дуже емоційні... Він такий заряджений мені дзвонив, говорив: «Ти знаєш, що ось таке насувається?»

Я постійно його заспокоювала, говорила: «Тату, давай ми раніше [часу] один одного не будемо ховати. Насувається так насувається, насунеться – значить, ми будемо вирішувати проблеми по мірі поступлення. Ти давай заспокойся. У нас все добре: ми в Києві гуляємо». Моє таке ставлення на нього впливало, я так розумію, навіть більше, ніж чиєсь ставлення, тому що він мене дуже любив. Я його єдина донька молодша: у нього два сини, у мене два старших брати і один молодший (імовірно, Наталія обмовилася, і у Анатолія три сини – прим. ред.). Він мене дуже любив все життя. Навіть ось я вже дорослою була, і прям це, я його улюблена доця, тільки «лапочкою» мене називав. «Наташа» – це коли щось я не те зроблю. Це було можна порахувати було на пальцях однієї руки – «Наташа». А так – «лапочка».

І ось коли ось він схвильований дзвонив мені говорив, а я його заспокоювала, він зразу змінювався миттєво, такий: «О, мені подобається твій, твій настрій», «О, ну добре, добре, що ти так до цього ставишся». На нього це впливало позитивно.

Потім, звичайно, після 24-го, коли все це почалося, тато взагалі дуже сильно змінився в кращий бік. Він жив на Житомирській трасі. На паркані у нього було написано «Багі-центр» – проїжджаєш, прям було видно, він реально жив на Житомирській трасі. Він дуже тісно... м-м-м... взаємодіяв з блокпостами, з теробороною, які там дислокувалися. Підвозив на багі їм пляшки для коктейлів Молотова, машини ремонтував, коли хтось там зламався, бензин їм підвозив. Відчував себе до всього цього таким, що має безпосереднє відношення, і це його дуже сильно мотивувало. Коли все почалося, у нього були українською мовою «піднесене настрій» (піднесений настрій – прим. ред.). Зовсім змінився в кращий бік.

Звичайно, потім, коли все це наближалося до них, прямо котком проходжувалося, – це було видно, як вони йшли і все на своєму шляху змітали, – звичайно, ми говорили: «Давай ти переїдеш, давай сюди [до Києва], давай кудись переїжджай». Поряд дислокувалися наші хлопці на БТРі і неодноразово пропонували йому з ним виїхати. Він відмовлявся, і це був його усвідомлений вибір.

Тобто це не було, як ніби випадково він не встиг, хотів, але не зміг, – це було його рішення, неодноразово це було обговорено. Він вирішував залишатися і говорив: «Я знаходжуся на своєму місці». І підкріплював це різними подіями. Наприклад, хлопець повертався на БТРі з Гостомельського аеропорту підбитий, прострілений, і у нього заглух двигун прямо біля тата. Тато його запросив до себе, дав йому ночівлю на кілька днів. [Цей хлопець], військовий, відвозив сім'ю свого, я так розумію, командира в безпечне місце. Повертався, потрапив під обстріли. І говорив, що «Я думав, не доїду живим. Я ніколи б не подумав, що сьогодні ввечері буду в безпеці, в теплі». Пряма мова, можна це змінити [при публікації]: «Я ніколи не думав, що сьогодні буду сидіти бухати в теплі з кимось. Я думав, живим не повернуся». Тато відремонтував його БТР і через два дні відправив у частину відремонтованим. Це дуже сильно його надихало, він не збирався звідти нікуди виїжджати.

АП: Наталіє, можемо на хвилину перерватися, щоб я дістала зарядку, буквально навіть не відключаючись, і я повернуся до вас, добре?

НДП: Так.

АП: Дякую.

НДП: Можемо повертатися. Ми зупинилися з вами на історії про військового на БТРі, який повертався. Це був перший випадок, коли ваш батько почав ремонтувати [військову] техніку і працювати з військовими? Або до цього у нього вже був такий досвід?

НДП: Чесно кажучи, я не знаю. Це єдиний випадок, про який він мені розповів. Він дуже багато чого не розповідав. І протягом всього життя, коли якісь траплялися робочі моменти, він дуже багато чого не розповідав. У загальних рисах я знала, що він допомагав людям теробор... теробороні, які стояли на блокпостах. Чим конкретно, він зазвичай не розповсюджувався. Я знаю, [допомагав] бензином, дрібний ремонт… Але він не говорив: «А я сьогодні зробив двигун комусь», «А тому я зробив сьогодні це», – такого не було. Він був на такі штуки скупий. А це, видимо, такий був випадок… Людина жила у нього, і тато вирішив поділитися. Скільки їх було, я не знаю.

АП: А коли відбувся цей випадок?

НДП: Я так думаю, що в лютому, в районі 26-го тире 28-го. Тому що в березні там уже було все дуже, ну... Там наших практично в березні не було, там все уже… виїхали і запропонували татові виїхати, і тато відмовився.

АП: Що тато говорив вам на ваші пропозиції виїхати? Як він на це реагував?

НДП: Він просто відмовлявся. Він відмовлявся і не пояснював причини. Коли щось відбувалося, він надавав якусь допомогу, він говорив: «Наташ, я сьогодні відвіз їм стільки-то пляшок для коктейлів Молотова», «А сьогодні я заправив [машину]. Зламався чоловік у мене на трасі», «А сьогодні до мене приїхав обстріляний БТР, я відремонтував – ну як я можу виїхати?» Потім він перестав про це говорити.

АП: Якщо я правильно вас зрозуміла, спочатку він дуже тривожно ставився до всього, що відбувається, а потім він включився в допомогу, почав допомагати військовим?

НДП: До війни, коли це все чутками наповнювалося, він був тривожний дуже. А потім, коли війна почалася, він побачив, що він є учасником на боці України і несе якусь користь. Він дуже був мотивований і воодушевлений. Прям ось з початком війни він змінився в таку якусь ось... м-м-м... ну, іншу позицію, таку усвідомлену. Він мені часто говорив: «Я знаходжуся на своєму місці. Я не хочу звідси нікуди виїжджати, тому що я відчуваю, що я знаходжуся на своєму місці». Що він в це вкладав? Ну, мабуть, цю допомогу посильну, яку міг надавати зі свого боку.

АП: Він вам розповідав, військові самі до нього почали звертатися, або він перший проявив ініціативу і почав щось робити?

НДП: Коли як. Я пам'ятаю, він говорив, що і сам їздив, і сам надавав допомогу, коли бачив, що вона потрібна, і часто до нього приходили і просили щось. Тато давав то чи деталі, то чи бензин.

АП: У вашому пості ви написали ще про те, що він зафарбовував знаки. Можете подокладніше знову ж таки розповісти?

НДП: У самому початку тоді ж, коли коктейлі Молотова він підвозив, він тоді розповідав, що «А ми з хлопцями сьогодні, я на багі їздив з фарбою, зафарбовували знаки». Знаки, які розташовані перед в'їздом у населений пункт, вказують, скільки кілометрів до якого населеного пункту, схеми, як проїхати на [конкретну] вулицю Києва. Ось це вони все зафарбовували, щоб не допомагати стороні агресора орієнтуватися на місцевості незнайомій.

АП: Це було навколо населеного пункту, де знаходився його центр, або вони по всій трасі їздили?

НДП: Діапазон, кілометри я не знаю. Я так зрозуміла, що до Києва він їздив, на в'їзд Києва, і, мабуть, в інший бік, протилежний, теж на скільки-то кілометрів. Наскільки далеко, не знаю, на жаль.

АП: А коктейлі Молотова він сам робив або він просто привозив компоненти якісь для військових?

НДП: Привозив і пляшки, і горюче, і тканину.

АП: Він говорив, що саме за військові це були? Це була якась частина, яка розташовувалася поряд?

НДП: Назву частини не говорив. Я знаю, що тероборона там точно стояла і десь неподалік, не на трасі, стояли ЗСУ, загін який, я не знаю. [Вони] йому і пропонували, коли виїжджали в перших числах березня, коли вже було зрозуміло, що сюди йдуть [російські війська], і вже знаходитися безглуздо було, вони пропонували татові виїхати з ними, але тато відмовився. Тобто, [там стояли] тероборона і один якийсь пост ЗСУ, конкретно хто, я не знаю. Взагалі дуже мало з ним про це говорили. З 24-го по 3-тє березня дуже мало днів просто.

АП: Ви написали про те, що, коли батькові запропонували виїхати на БТРі, він відмовився і подзвонив всім попрощатися.

НДП: Так. Але на БТРі йому запропонували, я так розумію, на початку березня вони виїжджали, а попрощався він 3-го березня. Він всіх обзвонював, я була тоді в поїзді до Львова. Тобто вони вже виїхали і їх уже кілька днів не було.

АП: Ви маєте на увазі, військові?

НДП: Так, ЗСУ, які запропонували йому виїхати. Вони вже до цього часу були відсутніми кілька днів там. А подзвонив тато, я так зрозуміла, з іншої причини. То чи він побачив російських військових, тому що у нього був дуже стурбований голос, як ніби ось реально він... То чи вони зайшли одразу… Я можу тільки здогадуватися. Тому що за протоколом якраз 3-го березня його і розстріляли. Можу тільки здогадуватися, що, можливо, він їх побачив і розумів, що йому треба далі робити, і перед цим він всіх обзвонив. Це моя теорія.

АП: Можете ви докладніше розповісти про цю розмову? Що це була за розмова? Що він вам сказав?

НДП: Ми тоді з донькою спробували сісти в електричку до Львова. Було дуже багато людей, просто товкотня неймовірна. А у нас з татом завжди була така домовленість, що якщо він дзвонить, а я не підхожу, то він не передзвонює ще раз. Я бачу, що він подзвонив, і я завжди йому передзвоню. Якщо він передзвонює, це означає, що щось терміново і я маю зараз прямо взяти трубку.

Я чую, дзвінок йде якийсь, я не можу фізично взяти, у мене собака в руках, у мене дочка поряд. Ми сіли в цей поїзд, і тоді я вже взяла телефон і дивлюся, що у мене 11 невідповіджених викликів від тата. Ну такого ніколи не було, ніколи такого не буває, щоб 11 невідповіджених викликів. Я тоді зрозуміла, що щось трапилося.

Я почала йому зразу передзвонювати. Він був дуже схвильований і говорив дуже швидко, і говорив мені, щоб я теж говорила дуже швидко. «Я тільки хочу, – говорить, – спитати, чи все у вас у порядку». Я говорю: «Так, тату, все в порядку, ми, – говорю, – в поїзді до Львова». А він не знав про це, це було у нас спонтанне рішення.

АП: Він не знав, що ви виїжджаєте?

НДП: Так, це вирішилося дуже швидко, за пару годин до виїзду. І після цих слів він просто настільки змінився в розмові, він... Ну, він так: «Лапочко, нічого собі! Я так радий!» – ось такими от словами, тобто зовсім змінився. І як ніби видихнув, він такий: «Боже, я так радий за вас!» Типу: «Ти молодець, що ти так вирішила! А Ілларіон з тобою?» – це син мій. Я говорю: «Ні, Ілларіон, – говорю, – вирішив залишитися». Я говорю: «Взагалі в шоці з цієї ситуації», – тому що він обіцяв приїхати, не приїхав, таким обманним шляхом залишився. Він ніколи не хотів виїжджати, але хотів, щоб ми з донькою виїхали.

АП: Ви говорите про сина зараз вашого?

НДП: Так. Тато спитав, чи син зі мною, я говорю: «Ні, син залишився. Обіцяв приїхати до нас на вокзал, але не приїхав». Він вирішив нас випровадити таким чином, тому що я йому сказала, що я без нього не виїду. Він сказав: «Добре...»

АП: Він мав приїхати до вас на вокзал і ви мали їхати з ним і з донькою разом?

НДП: Мали разом їхати, так. Це окрема історія. Він [син] говорив: «Сідайте в поїзд, ми зустрінемося на кордоні…» – ну, взагалі, будь-якими шляхами хотів, щоб ми сіли в поїзд і виїхали. А потім, коли вже ми сіли в поїзд і я йому дзвоню, він говорить, що «я залишився вдома і нікуди не виїхав і не поїду, мамо, як і хотів раніше. Головне, що ви виїхали. Дякую, слава богу».

Я це татові передаю все. Тато говорить: «Я ним дуже пишаюся, я йому зараз подзвоню».

Ну а історія з сином [така]: говорю, що «поїхали», а син говорить: «Мамо, жінки і діти мають виїжджати, а чоловіки мають залишатися». Я говорю: «Ну так тобі 16 років, ти дитина, поїхали». Він говорить: «Ні, я, – говорить, – чоловік». Ну, взагалі, ось така була телефонна розмова з сином.

АП: Син жив окремо від вас, ви тому були в різних місцях?

НДП: Ні, син жив разом. Він просто поїхав проводжати свою дівчину на вокзал, яка теж виїжджала до Німеччини. Потім сказав: «Я з нею сяду, і ми на кордоні в Польщі зустрінемося, ти їдь головне, і я поїду». А потім виявилося, що він просто з вокзалу повернувся додому.

Тато тоді сказав, що він буде зараз йому теж дзвонити, що він ним дуже пишається. І потім подзвонив йому. Мені розповідав син, що він [Анатолій, батько Наталії] говорив, що він його дуже любить, що він ним дуже пишається. Він практично всім говорив, що він дуже любить того, кому він дзвонив. Моєму братові подзвонив. Почав всіх-всіх обзвонювати. І після цього я написала йому у вайбері, він уже не отримав повідомлення... Я йому потім передзвонювала, і він уже не брав трубку.

Пропав із мережі, це було десь близько години дня. А о 16 годині з'явився. Дійшли всі повідомлення, стали прочитаними, але невідповідженими. І потім уже зник із мережі на довгий час. Тобто таке відчуття, що... Тато б завжди би відповів. Він побачив, що хтось написав, – якщо це був би він, він би, звичайно ж, всім повідповідав, хто йому пише. Але таке відчуття, що людина, яка взяла телефон, подивилася, вийняла сім-картку і вставила іншу. Тобто переглянуто все, але не відповіджено, і більше до цього акаунту ніхто не повертався. Ось така була ситуація з телефоном.

АП: Тобто, коли він дзвонив вам, ви не сприйняли це як прощання? Він не говорив про те, що він у небезпеці, або щось подібне?

НДП: Не говорив, що в небезпеці, це відчувалося. Я сприйняла це як прощання. Я йому говорила: «Тату, ми ненадовго. Ти не переживай, ми скоро зустрінемося. Я до Львова буквально на чуть-чуть. Коли це все закінчиться, я зразу ж приїду». І мені здалося, що він у той момент заплакав.

І коли я говорю, що «Ми скоро побачимося», у мене в голові думка друга зразу, миттєво, що «ніколи ми, Наташо, більше не побачимося, швидше за все». Я не знаю, звідки ця думка взялася, але реально я сприйняла це як прощання чомусь. Тоді ще я не знала, звичайно ж, точно. Але у мене така думка зразу ж, що, мабуть, все-таки ніколи не побачимося.

АП: Це було 3-го березня?

НДП: Так.

АП: І ви тоді виїжджали до Львова, і потім далі перебралися до Європи?

НДП: Так, до Львова, потім до Польщі, а потім так склалося, що знайомі покликали до Парижа, до передмістя Парижа. Ми прожили в передмісті Парижа 3 місяці.

АП: Як ви дізналися про те, що сталося з татом?

НДП: Ми втратили зв'язок, і ми... м-м-м... почали будь-якими способами його шукати, перебуваючи у Львові. Я вже не знала, до кого звертатися і навіть зв'язалася з теробороною львівською, говорю: «Можливо, у вас є знайомі якісь на Житомирській трасі в Києві з теробороною? Ось я скажу місце дислокації, нехай прийдуть подивляться. Я людину шукаю». Зі своїми знайомими, фейсбучними друзями, вони поширили інформацію по місцевих групах: Міла, Мрія, Стоянка, ось це от все. І близько 9-го...

Всі втішали мене, мені говорили, що там просто грохнули вежу і там все без зв'язку: «все нормально, скоро все знайдеться, все буде добре». Справді, багато знайшлися, справді, не було зв'язку з багатьма, тому що просто не було мобільного зв'язку.

Потім уже, перебуваючи у Франції, 9-го березня мені подзвонила дівчинка по фейсбуку, по месенджеру, і сказала, що з нею зв'язалися сусіди, з татом поряд жили, уточнили, яка у тата була машина. Я розповіла. І вони сказали (видимо, мається на увазі, що вона сказала - прим.ред.): «Наташ, у мене, – говорить, – погані новини. Мені сказали, що тата розстріляли». Вона, звичайно, не бачила цього всього, ця сусідка, але до неї 5-го березня…

АП: Це була сусідка, яка жила поряд з базою, якою тато володів?

НДП: Так, так, це був район приватного сектору, тому там були сусіди поряд.

АП: Уточніть, будь ласка, як називався селище?

НДП: Селище називався Міла. Оскільки їх там, там два, Міла і Мрія, то багі-центр називався «Мрія» з маркетингової точки зору, так було благозвучніше, багі центр «Мрія». Насправді він ближче знаходився до Міли і територіально відносився до Міли.

І сусідка сказала, що 5-го березня ввечері пізно дуже до неї в дім вломився п'яний російський солдат і сказав, що він тепер поряд, «ми тепер ваші сусіди», «тут у вас є багі-центр, ми тепер там живемо», «там у вас... там був господар, ми, взагалі, прийшли...», якось він так висловився... такий то чи борзий, то чи такий... м-м-м... ну, типу безбашенний. «Ми прийшли, на нас накинулися типу собаки, ми їх застрелили. На звук вийшов господар з викруткою в руках, типу борзий такий, ну, коротше, ми його застрелили теж». Сусідка цього не бачила, вона чула, як скиглили собаки, і постріли вона чула теж, але на свої очі вона це не бачила.

Я, звичайно, природно, я повірила цьому все одно, але я не говорила і вирішила не говорити про це тим, хто знаходився в Києві: моїй мамі, моєму синові, моєму братові. Нікому я вирішила не говорити, поки я не переконаюся в цьому точно. Природно, моїй доньці теж я не говорила у Франції. І це було, мабуть, найтяжче, – коли ти не можеш про це нікому сказати взагалі. А дочка, вона... Нас якраз тоді, коли я дізналася, в цей же день повезли на екскурсію в Париж, і вона захоплювалася цим всім, ходила фотографувалася. Я не повинна була показувати, що щось сталося, тому що вона буде питати. І я разом з нею ходила і теж захоплювалася і грала роль, що все добре, щоб не дай боже вона ні про що не здогадалася і не почала питати.

Єдиному, кому я сказала, подзвонила, це моєму чоловікові. У нас теж хороші, нормальні стосунки, але ми давно уже окремо живемо. Я йому подзвонила і сказала. І подрузі своїй подзвонила і сказала, тому що неможливо було це все тримати в собі. І звичайно ж, я їм сказала, щоб вони не говорили іншим, поки я не дізнаюся точно. Я не планувала говорити до перемоги цього, але коли відступили і [мені] стало полегше, особливо коли інші докази спливли, я, звичайно, вже розповіла поступово.

Поступово підводила і маму, і Іларіона, що «ось, дідусь пропав, але знайшли когось схожого на нього, ми поки не знаємо точно, ми чекаємо...». Потім, через пару днів, я говорила: «Ну, швидше за все, все-таки це він, але ми ще почекаємо...» – щоб це було плавно, не так, як на мене це все обрушилося, щоб це не було ударом якимсь.

Я створила у вайбері групу татових знайомих, щоб ми разом інформацію один раз публікували і щоб всі знали, щоб ми кожному не писали. Ми разом шукали тата. І одного разу, через місяць, на початку квітня, після 7 квітня, я прокидаюся від того, що мені в якийсь з месенджерів фотографії хтось кинув. У попередньому перегляді було видно [повідомлення]: «Подивись. Здається, схожий».

І я відкриваю фотографії, а там фото згорілого трупа, який дійсно схожий на тата. Це було, звичайно... Я розумію, що це чоловіки і що вони до цього якось ставляться, можливо, не так, але це був для мене великий шок.

АП: Це був чат у вайбері, який ви створили, щоб шукати разом з татовими друзями та колегами його?

НДП: Так.

АП: І хтось у цей чат скинув фотографію згорілого тіла і написав, що, ймовірно, це він?

НДП: Ну, не в групу скинули, скинули мені в особисті повідомлення, а потім продублювали і в групу теж. Людина зареєстрована була в базі неопознаних тіл. Була база неопознаних тіл, де люди, які втратили без вісти людей, зареєстровані були і дивилися, моніторили, чи немає серед мертвих. На жаль, інакше неможливо знайти.

І один із знайомих побачив, що схожий, і територіально місцезнаходження – село Мила. І справді був схожий... Там був приліт в дім і це все потім горіло. Я так розумію, тата коли вбили, він упав на бік. Одна частина цієї людини дуже погано збереглася, а інша непогано збереглася. По тій частині, стороні, яка збереглася непогано, ми могли зрозуміти, що це тато.

Потім уже, звичайно, поїхали на впізнання і...

АП: Ви вже на той момент повернулися в Україну?

НДП: Я була ще у Франції. На впізнання в терміновому порядку поїхала татова остання дружина Валентина. Це потрібно було зробити дуже швидко, оперативно, а я була у Франції, я не могла приїхати оперативно і швидко. Вона його впізнала по особливих прикметах: шрами, зуби, це все збігалося.

Через якийсь час його кремували, і тато, ну, чекав, поки я його поховаю у вигляді урни, уже коли я повернуся з Франції, що і сталося.

АП: Ви сказали про те, що ви впізнали в цьому тілі тата, в згорілому тілі.

НДП: Так.

АП: Ви побачили якісь знайомі прикмети?

НДП: Так, так.

АП: Що це було?

НДП: Руки. Ну, по-перше, звичайно, риси обличчя, але, ви знаєте...

АП: Тобто вони збереглися?

НДП: Збереглася половина. Він лежав на боці, половина, яка була до землі, збереглася, а яка зверху, – вона горіла, вона погано збереглася. А рука... Руки у тата були такі великі, характерні робочі руки. Форма пальців, форма нігтів, взагалі розмір руки [збігалися]. У нього були великі дуже руки... Останній такий критерій – це було по руках, так.

АП: Ви почали розповідати про те, що повернулися в Україну і самі поховали урну. Це було ваше рішення, що ніхто не повинен ховати вашого тата [без вас]?

НДП: Я хотіла кремувати його, але, на жаль, стільки чекати вони не могли, тому що дуже багато надходжень було тіл. Я дуже сильно цьому засмутилася, і кремував мій брат з татовою останньою жінкою. Мама не змогла приїхати, мама слабка по стану здоров'я і по емоційному стану. Я дуже хотіла зробити це особисто, самостійно. Я не змогла приїхати. У мене були інші поважні причини. І я, можливо, окремо про це теж розповім. Це окрема розмова.

[Я хотіла] хоча б поховати прах особисто. І не просто поховати. Зі мною на той момент зв'язалися журналісти, люди, які хотіли про тата написати і книгу, і статті. І я дуже хотіла, щоб про це максимальну кількість людей дізналося, і щоб на похорон приїхали ті журналісти, які зі мною хотіли поговорити, щоб вони це зняли, щоб вони поїхали на місце його розстрілу, щоб там вони позбирували, в якому воно зараз стані.

Я хотіла, щоб це були не просто похорон людини, яка мирно відійшла в інший світ, а щоб це було незвично, щоб це було як похорон героя: з журналістами, з преданням огласці, з якимсь сюжетом. Я хотіла, щоб це було як... ну, як поховання героя. Тому я хотіла це зробити особисто. Звичайно ж, ніхто там не зміг би цим займатися, – ні журналістами, ніякими іншими питаннями.

АП: Коли відбулося впізнання і коли відбулися похорон?

НДП: Десь в середині квітня, мабуть, відбулося впізнання. Він лежав у морзі досить довго. Я хотіла, я дуже хотіла зробити все швидко і приїхати, у мене не вийшло. І тому кремували його в травні, а потім ще через місяць, в червні, уже відбулося поховання на Байковому кладовищі. Я цього дуже хотіла, щоб це було саме на Байковому: у нас там родичі лежать.

Ну, взагалі мені було все одно зазвичай, де мене поховають, де кого... У нас на кожному кладовищі хтось лежить, так вийшло. Але обставини смерті ось такі, і я хотіла, щоб це було саме Байкове.

АП: В Києві?

НДП: Так, в Києві. Щоб це було там, де поховані видатні особистості, люди незвичайні, і щоб тато там був як видатна людина, незвичайна.

АП: Ви сказали про те, що про нього хотіли написати книгу. Це було пов'язано з його вчинками вже після початку війни? Або це було пов'язано з його минулою біографією?

НДП: Ні, це книга про звичайних людей, які повели себе як герої в процесі війни. Я не розумію, звідки люди дізнаються про це. Я заявила, що я хочу, щоб про це дізналися більше людей, і це почало відбуватися, а яким чином, я поняття не маю. Вони почали зі мною зв'язуватися. Зі мною зв'язалася дівчина, вона пише книгу про звичайних людей, які повели себе по-геройськи в цій війні. Про жінку з Бучі, яка в дірочку комусь кидала їжу. Без постійного місця проживання. Вона почула про мого тата і захотіла написати про нього. У нас ще буде з нею зустріч, поки ще, на жаль, не було зустрічі, але вона була на похороні. Вона мені подарувала шматок від вертольота першого, якого збили в Гостомелі, він досі у мене. І коли я буду робити пам'ятник, я обов'язково туди його вмонтую, щоб він там був у тата.

АП: Це перший збитий вертоліт після початку війни?

НДП: Так, так.

АП: В одному в одному матеріалі про вашого тата я прочитала, що ось ці ось російські окупанти, вони жили ще в цьому домі, в домі і в майстерні. Звідки це відомо? Так чи це?

НДП: Це відомо з його слів. Ця людина підійшла і сказала, що вони тепер будуть там жити.

АП: Це той, який прийшов до сусідки татової?

НДП: Так. Якщо припустити, що він прийшов до неї 5-го числа, – вона говорить, 5-го числа до неї прийшов, – а по протоколах тата розстріляли 3-го числа, то як мінімум вони два дні там жили. Далі скільки вони там жили, я не можу припустити, але як мінімум два дні вони жили поряд з убитою людиною.

АП: І, наскільки я розумію, потім майстерню спалили?

НДП: Майстерня ціла залишилася. Був в дім приліт. Я спочатку подумала, що вони підпалили, коли від'їжджали, але потім людина, яка нас там водила, яка служить в ЗСУ і знайшла тіло, він сказав, що це класичний приліт. Він був точно в цей дім. Це не підпал, це вибух. Дах пробило там просто: від пожежі звичайного такого не буває.

АП: Ага. Ця людина, яка вас водила, де ви з ним познайомилися? Звідки він взявся?

НДП: Зі мною зв'язався слідчий, і від нього багато контактів. По-друге, один з татових товаришів, він там поряд живе, від нього багато контактів.

Наприклад, там поряд конюшня була, людина ветконюх, який бачив власними очима, як тата розстріляли. Він сказав, що «якби Іванович не став їх крити матом, вони б його типу не чіпали, але Анатолій Іванович такий вийшов і почав ось...». Це дуже на тата схоже, мені навіть важко уявити, як би він себе повів по-іншому. Звичайно, він би вийшов і почав би їх... Йому було все одно, що у них в руках. Він вийшов з відверткою в руках, в окулярах, босий, тому що швидко збирався, і з відверткою в руках. Ну, що було у нього, мабуть, під рукою, те і взяв.

Дуже багато контактів у мене саме від людини, яка жила по сусідству. Ну, не зовсім по сусідству, по вулиці, зупинку потрібно було проїхати. Один з татових товаришів. Він дав телефон людини, яка знайшла тата. 7 квітня, на татин день народження, його знайшли.

АП: В його день народження?

НДП: Так. І я була здивована: по медичних, судмедекспертних протоколах було написано «тіло знайдено 7 квітня». Я, чесно кажучи, була в шоці. Я спочатку писала, що можливо, знайшли його навіть в день народження. Я не знала, що дійсно в день народження знайшли його.

АП: ...неймовірно.

НДП: Так.

АП: В якомусь тексті я бачила, що у вашого батька були собаки. І цих собак пострілювали, а одна собака залишилася.

НДП: Так.

АП: Вона все ще там?

НДП: Немає вже. На жаль, вона пропала або кудись пішла помирати, тому що вона оглухла, вона всіх почала боятися. До неї підносили їсти, до останнього вона виходила, пила і їла, а потім кудись пішла. Вона під провалленим дахом зробила собі місце і там перебувала. І зараз її ніде немає.

АП: Відомо чи вам, скільки військових жили в цьому домі?

НДП: Ні, не відомо. Якщо я не помиляюся, до сусідки заходило то чи двоє, то чи троє. Це неточна інформація. Скільки там жило, я не знаю, на жаль.

АП: Що зараз з багі-центром? Плануєте чи ви продовжувати справу батька, увічнивши таким чином його пам'ять?

НДП: Ну, там зараз, мабуть, навіть негде це все робити, там просто поле бою. Вся територія в воронках з-під снарядів. Майстерня теж дірява, а дім просто випалений, тільки стіни залишилися. Машину татову ми передали на передову.

АП: Його основну машину, так? Напевно там було багато машин.

НДП: Так, вона уціліла. Основна машина була передана на передову. Її татів товариш відремонтував і передав туди. Багі деякі ми теж передали дитячому центру, одну багі ми передали теж на передову під переробку. Дві багі залишилося. Зараз я не знаю, як можна це все продовжити. Я, мабуть, і не змогла б продовжити, це дуже тяжко і важко. Я туди коли приїжджаю, я сприймаю це місце як меморіал, як пам'ятник, як пам'ять цій пригоді.

Хлопці, татові знайомі, зробили пам'ятну табличку на в'їзді до нього на територію. Вздовж дороги знаходиться табличка з його фотографією, з коротким описом, що сталося, і коротким описом, хто тато. Я іноді туди прив'язую квіти живі. Мені не уявляється можливим, як можна продовжити те, що там було.

АП: Ви написали в своєму пості про те, що в пам'ять про тата ви хочете зробити татуювання...

НДП: Так.

АП: Розкажіть про це.

НДП: Ех... Е... Ну... Чесно кажучи, треба, звичайно, виносити ідею. Я досі шукаю майстра. Я хочу, щоб це була незвичайна людина. Я з багатьма в листуваннях спілкувалася. Мене навіть, можливо, якість роботи так не цікавить, як те, щоб це була людина підходяща. Шукаю ескізи, шукаю підходящі зображення. Це не буде прямо тато, це буде силует чоловіка або чоловікоподібний силует з крилами і з відверткою в руках.

АП: Ви сказали про те, що ви шукаєте особливої людини, – що це повинна бути за людина? Це повинна бути людина, яка теж пережила якусь особисту трагедію, або людина, яка брала участь у військових діях?

НДП: Не обов'язково. Можливо, просто яка б знала мою історію і яка б хотіла її втілити, цього буде достатньо. Щоб це був не просто майстер, який: «Ну а навіщо з відверткою ангел?» – ну типу ось такий ось. Щоб розумів сенс всього, що відбувається.

АП: Ви ще писали про те, що тато завжди хотів, щоб у вас була машина, і він навіть після свого відходу допомогав вам цю машину знайти. Як так вийшло, що у вас ніколи не було машини, враховуючи те, чия ви дочка? І що змінилося зараз, яку машину ви знайшли?

НДП: Це якраз відповідь на питання, чому я не могла так довго повернутися з Франції. Хоча було дуже потрібно повернутися, але я не могла, я чекала. Не було можливості, тому що тато купив мені машину. Вона була механіка, я на ній дуже мало їздила, прямо ну буквально можна було порахувати на пальцях однієї руки. Потім я вийшла заміж, народила дітей, і на цьому моя практика автомобільна закінчилася. Я зрозуміла, що мені потрібна машина на коробці-автомат.

Тато сказав: «Окей, я обов'язково, обов'язково тобі куплю машину на коробці-автомат. Коли будеш готова, скажи, але я завжди про це думаю». Він постійно мені нагадував, що він про це думає, він обов'язково її купить, і він постійно моніторить це питання. Діти вже підросли, я вже могла б приступити до практики водіння. І тут сталася ця історія.

Знаєте, коли горе настає у людини, їй потрібні якісь точки, навіть якісь примітивні, матеріальні, меркантильні точки, за які вона може вчепитися і залишатися в цій реальності. І я тоді подумала, що, якщо тато не зміг це зробити, значить, це зроблю я від нього, як ніби то це він робить мене щасливою. Тато дуже мене любив і хотів, щоб я була щаслива.

А ще тоді скасували розмитнення, я подумала: «Я повинна скористатися таким моментом. Як я привезу її, я поняття не маю, але купити її я повинна». І мені дуже допомогла людина... можливо, вийде... або не вийде, на ваш розсуд... щоб фігурувало ім'я, прізвище...

АП: Я зрозуміла.

НДП: Володимир Богуш. Він не виїжджав з Бучі, він перебував весь час в підвалі зі своєю дружиною. І він віддалено мені з цього підвалу допомагав знайти машину, зв'язав мене з людиною з Німеччини. Інакше кажучи, як тим, що тільки тато це допоміг мені зробити, я не можу пояснити.

АП: Це був татів знайомий?

НДП: Це був не татів знайомий, це був мій знайомий, причому з яким ми спілкувалися не дуже близько навіть. Це був фотограф, – я фотограф, він фотограф, – віку тата, йому близько 60 років. Я навіть не знаю до сих пір, скільки йому років. І він мені допоміг так, як ніби то це зробив би тато. Тобто я просто написала, і він зі мною зв'язався і допоміг від і до.

АП: Тобто після відходу тата ви вирішили, що хочете купити цю машину в пам'ять про нього? І зайнялися пошуками, перебуваючи у Франції?

НДП: Так, як тільки перший шок у мене пройшов. У мене такий характер, що я можу дуже сильно травмуватися, але потім я заспокоююся, і цю енергію негативну в конструктивне русло направляю.

Я пам'ятаю, я ридала у фойє на підлозі в готелі, де ми жили. Потім я встала, і прямо ось у мене в мозку: «Уже якщо так сталося, я зроблю так, що про нього [про тата] всі дізнаються, і я куплю собі від тебе [від тата] машину. Це буде твій подарунок, як ти хотів. Я зроблю, як ти хотів», – ось з такими думками я встала і пішла в номер.

АП: Це було в день, коли ви дізналися про те, що сталося?

НДП: Так. Потім я влаштувалася на роботу. Я хотіла знайти якимись способами, як мені заробити грошей. Я позичила камеру, – я туди [у Францію] поїхала без камери, – влаштувалася на підробіток нянею. Все, що можна було, робила, і накопичила на машину. Я сама не вірила, що це сталося.

АП: Тобто ви заробили гроші на машину, уже перебуваючи у перебуваючи у Франції?

НДП: Так, і причому не витративши ні копійки соціальних виплат, тому що вони запізнилися і потім прийшли уже.

АП: Ви заробили на машину, перебуваючи у Франції?

НДП: Так.

АП: Обалдіти.

НДП: Так. Нас там годували просто, приїжджали, їжу привозили. Я ні на що не витрачала грошей взагалі. Мені дочка говорила: «Мам, підемо купимо там щось». Я така: «Ні, ми купуємо машину». – «Але це ж всього лише 5 євро». Я така: «Зараз 5 євро, потім 5 євро, а нам машина потрібна».

АП: Ви сказали, що через це ви довго не могли приїхати, – ви чекали, щоб цю машину вам пригнали? Або чому ви не змогли повернутися раніше в Україну?

НДП: Так, я чекала, щоб людина встигла її купити і оформити на мене довіреність. А оскільки це було в Німеччині, з Франції я повинна була приїхати в Мюнхен і з Мюнхена вже на машині приїхати в Україну. Я була дуже зав'язана під ці бюрократичні штуки.

АП: А ця людина, яка купувала вам машину, при цьому перебувала в Бучі в цей момент?

НДП: Ні-ні, в Мюнхені. Ну тому що не було у Володимира Богуша знайомого у Франції, знайшовся в Мюнхені. Я така: «Окей, я поїду в Мюнхен».

АП: Тобто хтось в Мюнхені купував вам машину, потім ви йому переводили гроші, їхали за цією машиною, забирали і їхали в Україну?

НДП: Так.

АП: Неймовірно, просто неймовірно.