Я єдиний дорослий, який повинен усіх захистити

Я довго переконувала себе, що ми нікуди не поїдемо. Ну куди я з шістьма дітьми? У нас майже не було грошей — на від’їзд і самостійне життя точно не вистачило б. За кордоном у нас теж нікого немає.

Ми хотіли пересидіти. Під нашим будинком паркінг, який можна використовувати як бомбосховище. Я зібрала кожній дитині рюкзачок. Поклала термобілизну, шкарпетки, воду, печиво. Пояснила, що робити під час повітряної тривоги.

Я боялася їх налякати, тому всі інструкції подавала як гру. Коли вмикалися сирени, діти панікували, але по-справжньому лякалася тільки одна з дівчаток — Саша. Вона не могла спати, весь час сиділа біля мене.

Потім в Україні почали вибухати житлові квартали, школи, лікарні, пологові будинки. Я зрозуміла, що, хоч від нашого будинку далеко до військової частини, все одно по нас можуть влучити. Коли на початку березня пішли вибухи на електростанціях і заговорили про небезпеку ядерного вибуху, я вирішила, що мушу вивезти дітей у безпечне місце.

Мені [з дітьми] допомагає мама. Але їй підводять ноги, а в стані паніки їй самій може знадобитися допомога. Батько дітей не бере участі в житті нашої сім’ї. Я єдиний дорослий, який має всіх захистити.

Ми поїхали на своїй машині до Кишинева, де на той момент уже були мої друзі. Крім дітей і мами, я повезла ще літню маму подруги.

Дітям [перед від’їздом] я поставила умову: кожен бере тільки одну — найулюбленішу — іграшку. Я читала, що багато хто кидав машини на дорозі й з сумками в руках проходив кордон пішки. Тому вирішила брати з собою тільки те, що зможу донести сама, необхідний мінімум: кілька речей, документи, ліки.

На кордоні ми стали в багатокілометрову чергу. Жодних послаблень для багатодітних сімей не було. Частину пропускних пунктів з Молдовою було закрито — працювали тільки два [за офіційними даними в березні таких пунктів було мінімум чотири — СП].

Від подруги я дізналася, що відкрили запасний КПП. Ми поїхали. Він виявився закритий. Ми витратили кілька годин даремно, довелося повертатися.

Їхали розбитою дорогою, потім довго стояли в полі й пережидали, бо приходили новини, що поруч стрілянина й вибухи. Поїхали до іншого КПП біля молдавського села.

У мирний час від Одеси до цього пункту близько п’яти годин на машині, а ми їхали майже чотирнадцять. Без зупинок на відпочинок. Коли приїхали, в дітей скінчився терпець, і вони від утоми впали в істерику. Просто шестеро дітей, які верещать. КПП ми проходили весело.

У Молдові нас зустрів друг і повів машину замість мене. Я сіла до дітей і по черзі брала їх на руки, щоб заспокоїти. Коли доїхали до готелю, діти нарешті вирубилися й ми їх перенесли. Зняли два останніх номери — довелося спати на матрацах на підлозі.

Вночі діти прокинулися й почали ниті: «Ми хочемо додому». Я пояснювала, що ми не можемо повернутися, бо вдома зараз небезпечно, там вибухи, там можуть вбити. Щось вони зрозуміли й змирилися.

У Молдові ми провели майже два тижні. Я не розуміла, що робити далі й куди їхати. Увесь цей час подавала заявки в різні організації на допомогу. Потім дізналася про евакуаційний рейс для українських біженців із Румунії до Португалії. Довелося їхати на нашій машині до Бухареста.

Вона досі там. Через те, що ми довго їхали бездоріжжям, пошкодилася якась деталь ходової. Я не можу її ні перегнати, ні продати. Це велика машина, після народження п’ятірні мені її подарувала мерія [Одеси]. Там вісім місць, шість — з дитячими кріслами. Коли в тебе стільки дітей, без великої машини складно. Я боюся, раптом щось знову станеться, і нам знову треба буде виїжджати.

До Португалії ми летіли в повній невідомості — тільки на обіцянку від волонтерів, що нас приймуть. І вони допомогли: першу ніч нас влаштували на колишньому складі, де зробили гуртожиток для переселенців. Як хостел: ліжка, їдальня, спільний душ. Звідти нас із дітьми відвезли до соціального центру. Ми прожили там якийсь час, і нам дали окреме житло для переселенців.

Поки ми живемо в маленькому містечку в Португалії. Я не працюю, бабуся теж. Раніше я трохи заробляла на блозі, але після початку війни мені стало морально складно в нього писати.

Ми не змогли знайти дитячий садок. У Португалії в дитячих садках групи невеликі, місць мало. А дітей, зокрема переселенців, зараз багато.

Тому мені довелося віддати дітей до школи, хоча їм тільки виповнилося шість. Оскільки переселенців багато, у п’ятірні мінімум половина класу російсько- чи україномовні. А ось старшій дочці, яка пішла до третього класу, складніше: вона не розмовляє англійською, тому не розуміє ні вчителя, ні дітей.

Я говорю з дітьми про війну. Пояснюю, що вдома зараз досі небезпечно, але ми обов’язково повернемося, коли наші переможуть.

Я розповідаю їм про дідуся, який воює в Україні й захищає нас. Йому шістдесят вісім років, він пішов до армії добровольцем, працює на КПП. Діти регулярно дзвонять йому.