Я почула на свою адресу, що ми самі кликали Росію, самі винні

М: Марія

АП: Анна Павлова

АП: Спасибо, що все-таки вирішили з нами поговорити. Коли я побачила ваш коментар [у чаті "Служби Підтримки"] і стала вам писати, я помітила, що ми з вами намагалися зателефонувати ще кілька місяців тому…

М: Ну, як би я з психологами ніколи не працювала, чесно кажучи. У мене коли виливається, тоді я вже пишу, а взагалі намагаюся це не згадувати, тому що так якось намагаюся не заглиблюватися от у цю тему.

АП: Ви маєте на увазі, не згадувати про війну, про те, що відбувається?

М: Ну, так, скажімо так, про пережите.

АП: Але тим не менш ви погодилися поговорити з нами.

М: Так.

АП: Тобто ви готові на якийсь час повернутися в цей спогад зараз? [...] Якщо я правильно розумію, ви знаєте про війну не з чужих слів ще з 2014 року.

М: Так.

АП: Тобто для вас війна почалася не в лютому [20]22-го, як для багатьох українців, а ще раніше?

М: Так, наше місто було окуповане, але його потім Україна звільнила, тому ми, скажімо так, встигли тільки трохи злякатися.

АП: Скажіть, будь ласка, де ви жили?

М: Ми з Сіверодонецька, це Луганська область. Виходить, що вони зайшли в травні [20]14-го року, як раз у нас був День міста, ну, День міста вже був при них. І потім їх вивели, по-моєму, в серпні. І ми приїхали, ми виїжджали, я виїжджала з дитиною до Харкова, і ми повернулися під перше вересня додому.

АП: На жаль, вас дуже погано чути. Може бути, у вас є можливість, може бути, голосніше говорити або ближче до мікрофону?

М: Це, може, у навушниках якесь…

АП: Так, ймовірно, без навушників буде краще, якщо є така можливість.

М: Алло? Алло?

АП: Так, от так чудово чути.

М: Так, добре, добре, значить, будемо так.

АП: Ви виїжджали зі свого міста до Харкова?

М: Так, у мене на той момент була півторарічна дитина. Я займалася дитиною, у неї генетичне захворювання, з животом у нас проблеми. Ми як раз тоді планували, точніше всі лікарі казали, що то до півроку буде краще, то до року. Після року краще не стало. Як раз рік йому під Новий рік був у [20]14-му році, і я як раз планувала поїхати до Луганська на обстеження – чи то [до] Луганська, чи то [до] Харкова. Ну, от почалася ця вся заварушка, поки збиралася – думала, все простіше-простіше буде, може бути, якось розсмокчеться, а воно все гірше і гірше. І я буквально, мабуть, у травні виїжджала до Луганська, я їздила до лікаря щомісяця за ліками, за призначеннями. А 15-16 червня ми виїхали до Харкова. Я для самозаспокоєння [казала, що], це було як на обстеження, але по факту виїжджали дуже багато, тому що не було ні води, ні всього іншого. Наше місто особливо тоді не бомбили, тільки по околицях прилітало – як казали "сепаратисти полякали", – а Лисичанську дісталося. Це сусіднє місто. Ну, звичайно, не так, як зараз, це все було лайт-варіант. І ми пересиджували у Харкові, заодно і обстежувалися з приводу наших проблем.

АП: Скільки ви провели там часу, у Харкові?

М: Ну, фактично два з половиною місяці літа. Я не пам'ятаю, якого числа нас звільнили, правда. Ми все одно чекали ж діагноз. Чи то в середині липня, чи то в середині серпня місто звільнили, поступово все налагодилося, всі повернулися, і життя налагодилося, і ми в принципі жили. Так, ми були прифронтовим містом, але тим не менш була Україна, були закони. Слава богу, як кажуть, перший раз нас пронесло.

АП: Як тоді у Харкові ставилися до вас, як до людей з постраждалого регіону?

М: Ми були в такому, не дуже благополучному старому районі. Він називається Нові будинки, але по факту це старий район. Скажімо так, не дуже ставилися – ну, хто як. Я особисто особливо не розповсюджувалася [звідки ми], але приїжджала трошки мені допомагати моя мама, а знаєте ж, старшим дуже рота не відкриєш (примітка – ймовірно, героїня обмовилася і сказала "не відкриєш" замість "не закриєш"). І були конфлікти, на мою дитину нападали, дівчинка намагалася його вдарити старша, я намагалася захистити. І почула на свою адресу, що от звали Росію, самі винні, ви самі звали. Природно, що я нічого не відповідала, тому що їх багато, я одна. Але по факту у Харкові почалося набагато раніше, ніж у Луганську, і прості люди в цьому плані нічого не вирішували. Ніхто тут у нас не тримав під подушкою ні прапори Євросоюзу, ні прапори Росії, ніхто не ходив і не махав. Це були привізні автобуси з Воронежа, які приїхали до нас у місто, покричали, записали відео і поїхали, з пропитими рожами, я вибачаюся – звичайно, я не знаю, хто ви там за національністю.

АП: Ви маєте на увазі, покричали, що…

М: "Рос-сі-я, Рос-сі-я". Помахали, покричали, всі знали, де ці автобуси зупинялися. Ну, звичайно, може бути, хтось із місцевих і підтримував, я маю на увазі, в душі. Природно, що ми жили близько біля Росії, всі вважали, що це братська країна, і так далі. Але я ніколи не прагнула ні до Росії, ні до Європи. Я собі жила, я собі працювала, мене цілком себе все влаштовувало. Кому треба було, той би виїжджав, куди хотів.

АП: Правильно чи я розумію, що ви повернулися, тому що закінчилося лікування? Або це було пов'язано з тим, що місто звільнили?

М: Ну, так, ми отримали діагноз, і заодно в місті все заспокоїлося. Я, до речі, працювала. Я працювала з 8 місяців дитини. У мене така робота, що я можу своє навантаження регулювати. Я намагалася не сидіти [вдома], тому що дуже вже складно сидіти серед усіх цих діагнозів, хворобок, всього іншого. Чоловік мене підтримав. І я трошки виходила на роботу, тому до вересня я, звичайно, повернулася. Я вчитель.

АП: У вас не було тоді думки виїхати?

М: Справа в тому, що, так, зрозуміло, ми все це розуміли, але у нас дитина пізня, і коли я була вагітна, чоловік отримав складний діагноз. У нього онкологія, у нього видалили половину кишечника, зараз нам передстоїть 1 березня ще одна операція. І здоров'я вже не було. Не знаю, чого ми чекали. Багато виїжджали, звичайно. Виїхала моя кума, виїхала чоловікова сестра. Люди виїжджали, але тим не менш з Луганська дуже багато приїхало, тому місто жило-процвітало. Ми не бачили от цього, що…

АП: Ви маєте на увазі, до вас з Луганська приїхали в місто?

М: Так-так, наше місто прийняло дуже багато переселенців. Мабуть, основну масу прийняв наше місто, так, як зараз прийняв Дніпро. Люди не хочуть виїжджати далеко, люди думають, що раз-два, і все це налагодиться, і ми повернемося. І ми були таким перевалочним пунктом, для багатьох стали другим домом, для багатьох луганчан.

АП: У чаті ["Служби Підтримки"] ви писали про те, що незважаючи на те, що ваш від'їзд на лікування, я так розумію, був відносно плановим, ви все одно збиралися в паніці, у поспіху і навіть не взяли потрібні речі.

М: У [20]14-му році?

АП: Якщо я не помиляюся, то так, ви писали, що окуляри, по-моєму, або це вже…

М: Ні-ні, у [20]14-му було це все набагато спокійніше, аж до того, що ми могли дозволити собі замовити таксі, і ми на машині відвезли дитину до Харкова. Ну як спокійно? Природно, що були перевірки, і пам'ятаю, перед Харковом дуже сильно перевіряли. Єдине, що я не виходила з машини. Чоловіка вивели, перевіряли, щось там прощупували, пальці дивилися. У нас запитували, що в машині. А у нас він [дитина] був на харчуванні дитячому, таке спеціалізоване, і, звичайно, було цікаво, що це за банки ми веземо в такій кількості. І назад була цікава історія, коли ми вже поверталися. Теж були блок-пости, і ми підїжджаємо до блок-поста, а у мене дитина: «Какать». Ми тут дістаємо цей горщик, до нас підходить військовий, красивий, пам'ятаю, високий такий, суворий, таке обличчя серйозне. Дивиться у вікно і [каже]: «Проїжджайте». А ми там на горщику – в загальному, і сміх, і гріх.

АП: Пропустив?

М: Так-так, не перевірив – ну, там видно. Тому, ну, як би так, але все одно страшно було. Тоді у мене чоловік залишався. Я вивезла дитину, а чоловік залишався, він ще й працював. Тобто у [20]14-му році було якось більш-менш.

АП: Ви сказали, що з Луганська багато приїхало біженців, а раз-таки у вашому місті яке було до них ставлення? Ви говорили до цього, як у Харкові до вас ставилися, а зворотна реакція якась була?

М: У нашому місті були, може бути, невдоволені хтось тим, що говорили, "луганські місця поняли". Поняли якихось наших у керівництві, і хтось з Луганська став. Ось це було невдоволення. Я знаю, що відразу підскочили ціни в місті на житло, користуючись випадком, скажімо так. Але тим не менш мій брат віддав квартиру, просто віддав. У них будинок ще був, і він віддав друзям, вони жили всі ці роки просто безкоштовно. Мабуть, платили за комунальні послуги, я не знаю. Потім моя тітка теж по мінімалці здавала – тобто, все одно все від людей залежало. Хтось, звичайно, користувався випадком і піднімав ціни, і збагачувався, скажімо так.

АП: Але ось цього ставлення, типу самі винні, такого не було?

М: А, ну, ні, звичайно, тому що ми такі ж. Ми такі ж "самі винні", ми така ж область, ми поряд два міста. Потім я вважаю, що це було дуже на користь Сіверодонецьку, тому що заїхали свіжі люди зі свіжими поглядами. Ми, до речі, з психологом займалися, я дуже вдячна, з Луганська. З дитиною і з дорослими вона займалася під егідою [благодійного фонду] «Схід-SOS», якщо ви знаєте таке.

АП: Так-так-так.

М: Просто це нам і відрада була, і допомога, і підтримка, і дружба. Вона подарувала нам собачку маленьку, ось цю собачку я взяла з собою, вона зараз з нами скитається.

АП: У сенсі цуценя, живе?

М: Ні-ні-ні, іграшку – [я] не пояснила. Тобто ця людина стала нам другом. Потім інша луганчанка у нас зробила приватну школу, відкрила, дуже цікаву, дуже творчу. Тобто, ну, я вважаю, що люди з Луганська дали великий поштовх для розвитку нашого міста. І як від багатьох я чула, він став другим домом, притулив у важкі часи, і вони Сіверодонецьку вдячні. Ну, тепер знову вже цього дому немає, тепер вони знову скитаються.

АП: Вдруге вам довелося виїхати вже у [20]22-му році?

М: Так. Вдруге так, був у поспіху, і я, чесно кажучи, не можу зрозуміти, чим я думала, що я думала. Чоловік казав: "Пару днів – і все налагодиться". Що налагодиться, ми не замислювалися, тому що під цим усім, чесно, не сильно думається. Зараз аналізую, думаю: "Боже мій, чим?" У мене стояла зібрана сумка, тривожна, там речі потрібні, необхідні. Я перебирала перед від'їздом, все повикладала, щоб воно не загубилося – не знаю, взагалі непояснимо. І знаючи досвід луганчан, які виїхали на тиждень і не повернулися, 8 років не поверталися, я все одно ось так ось тупо зробила. Ні дитині одягу не взяла, нічого. Я виїхала, просто навантажила ліків, які бачила, які там потрібні були, і виїхали в зимовому, в чому були. Хай би… Ну, у мене було відчуття просто, щоб це закінчилося.

Взагалі, ти як би знаходишся в зовсім іншій реальності. Коли вони де-небудь звично до шостої затихали, тихо було, і ось у голові думаєш: "Ну, це просто якісь там ось – ну, відключили газ, то газу не було, то світла, то води. Ну, це просто перетерпіти, і все". Коли почнуться обстріли, тоді вже ти вже розумієш, що ти в цьому. А ось як уже тихо стає, уже тобі у голові здається, що ніби нічого немає – це тобі або наснилося, або що.

АП: Ви сказали про досвід луганчан. Що вам розповідали люди, які, які виїжджали на тиждень, а затрималися на вісім років?

М: Ну, ніхто так про це особливо не говорить. Просто десь ось теж по коментарях [можна судити], в тих же соцмережах. [Пишуть,] що ось пройшов рік, як я виїхала на два тижні – ось таке.

Все одно вони трошки не в тій ситуації. Там можна було повернутися, проїхати – так, зі складностями. Знайомі виїжджали, але можна було повернутися за коляскою, забрати якісь речі. Їхні квартири не чіпали, по-моєму, навіть особливо і зараз не чіпають. Це не так, як у нас зараз – все винесли, що могли. Ну, тобто ситуація зовсім інша.

АП: Коли ви зрозуміли, що, може бути, вам доведеться виїхати, і зібрали сумку?

М: Ну, по факту воно якось стояло все. Ви знаєте, ось коли воно йде без припинення, коли день-ніч, день-ніч, постійно штори закриті, дитина не виходить, до вікна не підходиш, ти, ну, як би не в реальності. Перший раз, коли почалося, багато знайомих засіли в підвали. Одна моя знайома потім казала, що спасибі дівчатам, які виходили на білий світ, годували нас з дітьми, і так далі. Ми так не сиділи з чоловіком. Ну, може бути, чоловік мене заспокоював. Колега моя теж, вона з двома дітьми одна, вона не виходила взагалі з дому. Ось типу мене вб'ють, а діти залишаться самі в закритому будинку. Ми виходили, тому що, крім дитини, у нас ще мама моя з деменцією, з діабетом, якій треба щодня колоти інсулін. У нас батько був у чоловіка лежачий, Паркінсон у нього. Нам по-любому треба було виходити, і ми першим ділом побігли знімати гроші, закуповуватися продуктами. Тобто якщо люди вже на момент, ми виїжджали через три тижні, люди вже голодували, у нас було повно всього, тому що ми розраховували і на батьків, і на себе, і на дитину, і сусідам носили.

У нас такий район – одні старі, які не могли себе забезпечити особливо. У нас була більш-менш благополучна сім'я – у нас не було машини, не було квартири, але тільки тому, що ось така ситуація. Ну як, квартира своя була, але маленька. Маленька двушка, і я все казала чоловікові, що треба розширюватися, а чоловік все казав, що ми живемо на пороховій бочці. Він це все прекрасно розумів. І ми перші дні, коли ще можна було вийти, ми бігали все скуповували: все, що могли, все, що було, все, що можна було дістати. Виходить, 24-25 [лютого] по школах віддавали трудові, всім віддали на руки трудові. Наша директор не віддала, мовчала, поки що не знала, що робити.

АП: Вам, мається на увазі, не віддала, вчителям вашої школи?

М: Так, наша директор нам не віддала. Ми сиділи, я не знала, що [робити]. Всі сподівалися, що це пару днів, і якось домовляться, щось якось розсмокчеться, і буде все добре. Потім до суботи відпустили дітей – це був четвер-п'ятниця. У суботу мені треба було йти на роботу, природно, що ніхто не пішов. У перший день [повномасштабної війни] у нас розбомбили аеродром біля міста, це 24-го [лютого]. І так ми просто слухали, чули, що вони пішли на Щастя, – перед Луганськом маленьке містечко Щастя, – і вони три дні його долбили. А коли пройшли Щастя, тоді вже взялися за нас. І ось у неділю, по-моєму – це яке число було? По числах я не пам'ятаю.

АП: 29-е (примітка – неділя припала на 27 лютого 2022 року)

М: Мабуть, так. Я по числах не буду говорити, тому що різні варіанти. Зараз люди правда були в такому шоку, що особливо не запам'ятовується. Подруга каже: «Ти запиши», — я мовчу. Вона потім наступного разу каже: «Ну, ти хоча б наговори на диктофон», — кажу: «Наташо, ти розумієш, я не хочу це запам'ятовувати, я хочу це просто забути», — це все як ось, просто не те що інше життя, це просто щось нереальне. І перший раз прилетіло то в суботу, то в неділю. У нас посеред міста стоїть танк часів Великої Вітчизняної війни на постаменті. І прилетіло в цей як раз район. Розбили наше улюблене кафе, "Львівські круасани". Ми там з дитиною завжди, я його водила на школу IT, і як раз виходило, що він обід пропускав, і ми заходили після заняття, там їли. У нас же проблема з харчуванням, і там можна вибрати саме те, що тобі можна, а з цим круасаном зі свіжим дуже нам подобалося. І вбило жінку першу. Це було, звичайно, таким шоком.

АП: Ось там ось у кафе її вбило?

М: Ні-ні.

АП: А, взагалі в місті?

М: У цей район прилетіло, так, і зруйновані були будівлі, і це перша така, саме шок. Тому що у [20]14-му році було по околицях, по околицях міста, там десь вікна повилітали, але ось такого, ось саме таких руйнувань, щоб прямо по місту – такого не було. Ну, і нас же не було в місті, це все одно так не сприймалося.

АП: Тобто це був перший обстріл, який ви взагалі бачили, свідком якого ви були?

М: Ну, у [20]14-му ще були там постріляшки то там, то сям, але такого саме шоку не було. І потім все гірше і гірше. Першого числа прилетіло до нас у дім, Гради прилетіли. Ми особливо не спускалися в підвал, тому що підвал невиразний. Там вічно то безпритульні, то безпритульні вмирали, то ще що-небудь. Звичайно, люди там обладнали, люди там жили. Ми не спускалися, тому що чоловік у мене з особливостями, йому потрібен туалет під боком постійно. Я там дихати теж не могла, тому що ось цей весь пил і так далі – воно ще гірше. Люди, діти хворіли. Ми пересиджували в ванній. Ну, коли зовсім уже було [страшно], тоді спускалися кілька разів. Дитині, до речі, там подобалося. Там були дівчатка, він бачив живих людей, і він мене весь час звав: «Пішли в підвал».

АП: Він, виходить, на той момент був першокласник?

М: На той момент ні. Він пішов у 5 [років] в школу – [на той момент] другий, мабуть, клас був. Або навіть… Так, йому було 8 років – ні, це ми четвертий [клас] вже були. Ну, він у мене дуже дивний товариш, він у два роки вже читав. Тому ми так сильно поспішили його здати в школу. У 5,8 [років] він пішов. Ну, так, виходить, це четвертий клас, мабуть, або третій.

АП: Обалдіти!

М: Ну, зато зараз не змусиш. Я думала, у мене геній, а зараз підліток вже, вже не такий геній, зрівнявся. І прилетіло в наш дім, у дах, і до сусідів прилетіло. І чоловік ще до того ж казав, що у нас дім старий, якщо завалить тебе в підвалі, то ще гірше буде. Я дуже боялася сама ходити в туалет і митися, тому що раптом чого – я одна залишуся, їх уб'є, а я одна чиста, як дурепа.

АП: Сміх крізь сльози прям.

М: Ні, ну, правда, це реально. Я не хочу сама це все переживати – це ще гірше, ніж тебе вб'є. І я весь час чоловіка запитувала, що ми будемо робити, якщо раптом розіб'ють [дім]. Він казав, що підемо тоді або до мами, або до батька. Вони живуть недалеко від нас, 10 хвилин ходьби. Слава богу, тому що якби вони були в нових районах, звідки вони [російські війська] заходили, з Луганського боку, там просто все горіло, все страшне. У мене [звідти] вибирався кум – по-моєму, тисяча гривень тоді була по місту, і ти не знайдеш, хто тебе привезе. У мирні часи було 20 гривень таксі. У ті часи це була тисяча і півтори, і так далі, і люди не могли евакуюватися звідти – ну, просто це велике щастя, що ти звідти вибрався. Тому нам пощастило, [що батьки жили в іншому районі]. У мене мама на інсуліні. То я бігала, то чоловік бігав [до неї], медсестра там поряд жила. Було дуже страшно, звичайно, її просити, але вона прям поруч, два будинки. Але все одно це дуже небезпечно було. Ну, фактично ми три тижні на вулицю [виходили]. Не три тижні – останній раз я 8 березня [була], ми потрапили в магазин, а потім буквально то 9, то 10 [березня] там розбомбили. І останній раз я бачила свою роботу здалеку. Свою улюблену школу.

АП: Її теж розбомбили?

М: Ні, вона стоїть поки що. Розбомбили другу. Ну, як, не розбомбили, потрапили там, руйнування є. Наша поки стоїть. У нас дуже красива будівля, дуже красива типова будівля. Всі роки говорили про те, щоб прийняли цю будівлю як пам'ятник архітектури, але так і не зробили вони. Я одного часу там працювала завучем, ходили розмови, але як би не це, потім… Я сподіваюся, що вона витримає, саме ця будівля. Хотілося б, хоч щось залишилося.

Виходить, всі ми чекали – незрозуміло, чого ми чекали. Україна вивозила. Від нас це було п'ять хвилин йти. Біля Палацу культури були автобуси. Я дуже вдячна Гайдаю (примітка – Сергій Гайдай на той момент був керівником Луганської обласної військово-цивільної адміністрації), що він це організовував. Він упрошував, він просив, молив, щоб всі виїжджали. Але правда з нових районів неможливо було вибратися, а нам ще, звичайно, ці п'ять хвилин треба було добігти. І зрештою це все наближалося-наближалося-наближалося до нас, а потім раптом прилетіло туди, в той район, де наші батьки, – тобто через нас. І тоді я вже просто втратила залишки розуму. Я думала, що це поступово [буде відбуватися], ти якось це все контролюєш, і ти зможеш регулювати. А тут я розумію, що правда життя під загрозою, треба щось робити. І ми телефонували з друзями, з подругами, і мені подруга сказала два слова: «Приїжджай, у нас тихо». А приїжджай, виходить, – вона теж в Луганській області, північ Луганської області, там уже зайшла раша [прим. ред.: Росія]. І мені вистачило розуму сісти на маршрутку і поїхати туди з дитиною. Я не знаю, чим я думала, правда. Ну, там у цій ситуації особливо не думаєш, тому що зашкалює цей, як цей гормон стресу? Кортизол. У нас дуже сильно сохли [роти], ми постійно пили, я постійно робила гарячу воду, як могла. Було електрика — електрикою, не було — на газу, якось у нас виходило, що то-то-то є, ми якось викручувалися. Чоловік приніс мультиварку другу, і коли було світло, ми готували там і для батьків, і для себе мультиварками. І я постійно гріла кип'яток, у мене постійно був кип'яток. І ми багато пили, щоб це вимивати, але все одно не особливо допомагало, чесно кажучи.

АП: Ви маєте на увазі вимивати що?

М: Кортизол, ось це все, щоб виходили ось ці нерви. І коли прилетіло до батьків, я вже просто втратила голову і сказала [чоловікові], що я виїжджаю, як хочеш. А як виїжджати? Батько лежачий. Ми телефонували [до різних служб], на той момент ніхто не допомагав особливо. Я у мами запитала. Мама сказала: «Ти що, яка війна?». У неї проблиски були якісь, вона взагалі, чесно кажучи, не розуміла, що відбувається. Ну, я схопила сумку, в темряві зібралася, тому що ми ж сиділи в темряві. І з ранку побігли на маршрутку. Кинула все. Чесно кажучи, якби не чоловік, я б просто кинула там маму, і все життя… і зараз би ось у мене… Виходить, у мами подруга такого ж віку, за 80 їй, – мабуть, уже немає в живих.

[...]

Так, подруга залишилася [в місті], подруга була в розумі. І донька її не змогла вивезти. Я всі ці роки, весь цей час думаю, як вона там. Тому що дому у неї немає, ну, швидше за все, що… У нас ще сусіди пішли один за одним, сусідка похилого віку і чоловік її. Спочатку чоловік помер. Я заходила, тому що теж ні опалення немає, нічого немає, якось допомагали. Правда ходила, не кинула їх племінниця дідусевих цих. І вона, коли могла, прибігала годувала, а коли не могла, то годували ми. І спочатку дідусь помер, буквально в перші дні. Ми намагалися якось, щоб його забрали. Дуже складно було зі службами, не приїжджали. Нам говорять – ну, типу це, "Винесіть його на балкон". А були морози такі! Одна справа, знаєте, для цієї жінки [з похоронної служби] якесь тіло "винесіть на балкон", а інша справа [для нас] – людину, яка годину тому жила, якого ти знав багато років. Ми прожили там років 15, мабуть, у цьому будинку, – з 2006 року. "Винесете його на балкон, ну, прикопайте його десь" — де ми прикопаємо? По-перше, ми не виходимо, тому що неможливо вийти на вулицю, висунути носа. Ну, в загальному, таке. Але в підсумку служби приїхали забрали його. А потім через кілька днів [померла] баба Рая наша, яка любила дуже мою дитину, нянчила теж. Останній раз, коли я заходила, просто ми її укутали. Я побоялася їй залишити обігрівач, тому що вона вже теж була не в собі. Ми її укутали, як могли. Вона сказала: «Я хочу до Коли, хочу до Коли», — і в підсумку пішла і вона. Нам не довелося нікого закопувати, слава богу, служби забрали. Як це вони там уже вирішували, я не знаю. Старі дуже сильно, пророідило їх, скажімо так. Це жертви, які не враховуються в цій війні.

АП: Тобто вони загинули просто тому, що неможливо було нікому про них дбати, тому що не було електрики?

М: Тому що не було електрики, тому що не було тепла в морози, не було опалення, все зруйнували. Першим ділом вони розбили цей самий, очисні наші [споруди]. Вони били по трансформаторах, по всьому, по тому, що дає тепло. Вони розбили Льодовий палац — чому? Тому що там роздавали гуманітарку. Вони розбили Палац культури, який при Порошенку просто ось зробили… До Порошенка можна ставитися як завгодно, але його [Палац культури] відновили фактично з нуля. Він був клубом, потім він був там ще чимось. Він будувався на початку міста, він будувався разом з містом. Ще моя мама туди бігала на танці. І з нього зробили просто цукерку, це прекрасна була будівля, яка функціонувала. Там був український театр, який з Луганська виїхав. Фонтан шикарний. У нас місто розквітло за останні роки, плюс коли прийшов цей наш сьогоднішній… Розхвилювалася, як нашого президента?

АП: Зеленський.

М: Зеленський, так. Дуже багато в місто вливалося грошей, це просто. У нас два басейни, плюс третій у школі, міських. Басейн ми чекали півроку, поки зроблять генеральну реконструкцію. Ми ходили в басейн багато років з дитиною. Ми дочекалися, в січні його відкрили. Я місяць оформляла довідку, ми три дні, три рази проходили, і почалося ось це все, і туди потрапило, і там тепер дирка, і там купаються тепер горобці замість моєї дитини. Цей [ДК] розбомбили, тому що там теж театр, тому що там теж видавали гуманітарку. Вони б'ють по гуманітарних пунктах. Вони розбили школу моєї дитини, я не бачила фоток, але я так розумію, що вона просто не підлягає відновленню, вона в тому ж районі. Для чого це все? Моя дитина ходила на IT-школу. У нас був бізнесмен в місті, який зробив сквер з допомогою горожан. Це мені потім треба згадувати прізвища теж, сквер його імені – згадаю, скажу. Він зробив, він спеціально під ось цю IT-школу побудував будівлю з нуля. Провели мережі спеціальні, сильні, щоб діти могли розвиватися, щоб діти могли вчитися. Поставили нові комп'ютери, все з нуля. Ми вже в січні вийшли з канікул, почали займатися, вони ще доробляли всередині, якісь внутрішні роботи були. Тобто нулячих, заради чого? У мене дитина просто розвивалася. Ми ходили на все, на все, на що тільки можна. Заради чого це все? Фонтани, сквери, сквер відкрився, новий сквер, ми навіть не встигли туди сходити подивитися. Постійно щось оновлювалося, щось покращувалося, працювали. У чоловіка чорне стоїть, цей Імпульс, чорна будівля, навіщо? Де логіка цього всього, не можу зрозуміти взагалі.

АП: Через три тижні ви вирішилися виїхати. Правильно чи я розумію, що ви змогли вивезти і маму вашу?

М: Так, чоловік смикнувся з нами, але природно, що совість йому не дозволила, він залишився, я поїхала до подруги – виходить, що в окупацію.

АП: Тобто ви з сином і мама?

М: Ні, мама залишилася, чоловік ходив до мами, чоловік ходив до батька. Ми телефонували по всіх фондах. На той момент «Червоний Хрест» сказав, що ми лежачими не займаємося, хоча пізніше, в квітні або в травні вони вивозили все-таки лежачих. На той момент нам допомогли «Схід-SOS». Вони погодилися, вони і маму мою змогли вивезти. Вона ввечері склалася, а вранці розклалася, сказала: «Я нікуди не поїду, нічого мені не треба, і все відчепіться». Але вони зайшли і під білі рученьки разом з чоловіком її вивели. Батька вивантажили, так. У дорозі, виходить, перший перевалочний пункт був у Дніпрі. У Дніпрі їх пересаджували. Вони [волонтери] повертались туди за іншими потребуючими, а інші люди везли далі на західну Україну. Так як я застрягла, як виявилося, в окупації, – звідти неможливо було виїхати, це окрема історія, – мою маму підхопив брат мій, її син. А батько [чоловіка]… Чоловік відразу не виїхав, він хотів до нас, а природно, що не вийшло. Ми, чесно кажучи, що не соображали, що ми робимо. Природно, що в окупацію чоловіка б ніхто не пустив і не випустив. Ну, чесно, просто в той момент не соображаєш, що ти робиш. Тобі хочеться, щоб це все закінчилося, а як і що буде далі – нічого ти не плануєш. Ти просто, у тебе мізки відмовляють.

Я їхала до подруги. Подруга живе під Новопсковом. Новопсков — це селище. Виходить, ти доїжджаєш до Старобільська, це місто. У Старобільську у неї тітка. Потім ти їдеш у Новопсков, у Новопскові у неї сестра рідна. Ми прекрасно знайомі, ми дружимо і так далі. А потім вже з Новопскова ти їдеш у це маленьке село – ну, не маленьке, але деревня. І за планом я мала приїхати о п'ятій, сісти на таксі і приїхати до неї з дитиною в деревню. Вони мені сказали, що немає зв'язку, але ми переписувалися по вай-фаю, я навіть не зрозуміла, що не буде, раз не буде мобільного зв'язку, то не буде і мобільного інтернету. І я не взяла ні адреси цієї тітки, ні адреси цієї сестри, нічого. Ось так ось чоловік запхав, вийшло запхати. Я на нього дивлюся з вікна, і він дивиться, я дивлюся – він не знає, як що буде і так далі. Спочатку я дитину посадила, у нас були заброньовані місця, я посадила з краю, а себе до вікна, щоб якщо що, він був захищений. Але навалило стільки людей, на мене, на нього сіла жінка в 150 кілограм, я в підсумку посадила його до вікна. В загальному, як ми їхали — це одна пісня, але о третій годині дня відключили інтернет, і я розумію, що я без зв'язку. У мене залишається одна адреса, зв'язку немає, таксі я не викличу. Ми їхали на Сватове спочатку, на Сватове нас не пропустили. Водії були молоді, дві маршрутки, вони всю дорогу хохотали, весело переговорювалися, поки не зрозуміли, що ситуація несмішна. Ми почали колесити по якихсь посадках. Поки ми виїхали з Лисичанська, звичайно, я вже думала, поки ось цю зону обстрілів ми проїдемо. Виїхали, почали колесити там по всіх усюдах, тут уже темніє, тут скоро комендантська година, а ми взагалі незрозуміло де в полі. Люди почали нервувати. Людей напхано просто штабелями.

АП: Це маленька маршрутка звичайна, так?

М: Звичайна маршрутка, так, місця там були. Виходить, всі по місцях [сиділи], хто записаний, а потім уже напхали всіх, хто був. Я вдячна цьому перевізнику, що у них все одно дотримувалися якісь правила, тому що в інші маршрутки лізли ці чоловіки, відштовхували дітей, відштовхували жінок. Просто, ми поки їх дочекалися, дивилися на все це безчестя, це жахливо, звичайно.

АП: У сенсі прямо виштовхували з машини?

М: Ну, з машини не знаю, але всіх розштовхували і лізли вперед. Природно, що я б з дитиною не сіла. А так я сиділа. Я погано переношу спеку, добре, що я сиділа, тому що мені навіть сидячи було погано. Ну, в загальному, таке. Один раз ми зупинилися о першій годині дня. І більше ми не зупинялися, нікому більше не хотілося ні в туалет, ні їсти, нічого, тому що всі дуже сильно боялися і переживали. І ось коли ми вже о шостій годині… А там більш тихо, і комендантська година не так гостро дотримується. Якщо ми у нас взагалі не виходили практично, навіть сміття викинути під вікно – це страшно – то там, звичайно, це все попростіше. Там зайшли [російські військові] взагалі без всяких боїв, просто зайшли і все. Не знаю, як – може бути, не було укріплень. Не знаю, з чим це пов'язано: і політика, і військова справа. Тому там було не так строго, але все одно ми заїхали в Старобільськ о шостій годині вечора. Я думаю, якби я взяла адресу цієї тітки, я б спокійно вийшла, знайшла б цю тітку, ми б переночували і поїхали далі. А так я їжджу в невідомість, у цей Новопсков, де мене ніхто не чекає. Вони знають, що я маю приїхати туди в деревню, а в деревню я не доберуся вночі, тому що таксі немає. У Новопскові вийшли вже всі останні, які, хто куди і хотів – ой, не в Новопскові, перед цим якийсь пункт був. І в загальному, у Новопсков ми їхали я, дитина і водій, тому що водій, слава богу, був з Новопскова. Інакше він би нас просто не повіз.

АП: Тобто правильно я розумію, що ви не знали адреси, куди ви їдете, і ви їхали по наїтію? М: Я розпланувала собі одне, як у мирний час мало бути по факту. А вийшло взагалі все по-іншому, нас не пустили туди, куди вони планували, і ми заблукали. Ми їздили по полях, по лісах, намагалися кудись прорватися. Вони до поста під'їжджають, а їх не пускають далі. І вони шукають інший блок-пост. Інший блок пост – їх знову не пускають. Люди, мороз -16 і так далі. І я їду, розумію, що я без зв'язку. В загальному, я прорвала там з трьох годин дня, коли відключили світло. Я просто сиділа в цій маршрутці і істерила. Я розуміла, що просто ми їдемо в ніч незрозуміло куди. І де зупинятися, і де ночувати, і це не місто, це не Москва, що ти там приїхав у готель, сказав: «Дайте мені місце». Де зупинитися? Моя дитина доросла, вісім років, сидів і говорив, як дорослий чоловік: «Мама, заспокойся, все буде добре». Ну, я-то розумію, що він просто говорить. А я аналізую і думаю [про себе]: "Боже, як можна бути таким дурнем". Чоловік скаже: «Куди ти повезла», — ну, типу ми замерзнемо, чоловік скаже: «От не убереглада».

От, і їдемо ми, їдемо, в загальному, я рвемся. А, останнє повідомлення, яке я отримала, — це якраз від тієї сестри, яка молодша за нас, але набагато розумніша виявилася. І на всякий випадок вона написала свою адресу. Ну, я розумію, що в комендантську годину де я буду бігати шукати цю адресу? Зараз мене спіймають, розстріляють, і так далі. Ой, ну, в загальному, нанервувалися. Найстрашніша ніч у моєму житті. Коли ми вже звідти виїжджали, і в 12 годин ночі мене з автобуса викинули не там, де треба, у Варшаві, я взагалі вже не боялася після цього всього. І в загальному, їхали ми, їхали, ніч-півночі, – там, виходить, під'їжджаєш до Новопскова, у них дуже гарний санаторій, який зараз вже, мабуть, теж не функціонує. Там були біженці, коли ми там були. Точніше коли ми їхали, ще нічого не було. І у мене була думка зупинитися біля цього санаторію, піти, – якщо він функціонує, попроситися у них ночувати за гроші. Добре, що я не залишилася, тому що санаторій в лісі, і він, звичайно, не працював. Він запрацював набагато пізніше. Так би ми залишилися взагалі в лісі серед ночі і взимку. В загальному, цей хлопець, водій, нас не повіз на вокзал, а висадив десь посеред цього Новопскова, сказав: «Ідіть туди, там ваша вулиця». Природно, ми пішли, ніяких там цих вулиць немає, блукали-блукали, гуляли-гуляли. Це було вже півна восьму вечора – розумію, що ми зараз тут просто тупо з цією сумкою замерзнемо. Почали стукати у всі двері. А це приватний сектор. По-перше, який час – ніхто не відкриє. По-друге, це не дім, а хвіртка, паркан. В загальному, ми стукали, дзвеніли – я, звичайно, стільки пережила, просто це найстрашніша ніч у моєму житті. Дай боже, щоб більше таких не було.

Врешті-решт відкрив якийсь чоловік. Я була вже просто неосудна. Він зрозумів ситуацію, каже: «Зараз я вас до вулиці доведу, а далі ви самі». Але слава богу, що поки ми розговорилися, знайшли цих спільних знайомих, і він довів нас до дому, тому що я б не знайшла вночі – там вулиця, то пустир, то [ще що-то] – в загальному, вночі не знайдеш. Він нас довів практично до хвіртки цієї сестри. Це було жахливо. А вони в цей час бігали, незважаючи на комендантську годину, мене шукали по Новопскову. В загальному, теж героїчна жінка, ця подруга моєї сестри. Я їм дуже вдячна. Вони тепер мої сестри на все життя. І ми у неї вже переночували. Дитина сказав вранці: «А як це, а де ніч подівалася? Я закрив очі, відкрив, і вже ранок». І тоді вже поїхали спокійно до моєї подружки, з якою ми дружили, коли мені було 15, і тепер через 30 років наша дружба, так би мовити… Вона мене прихистила, і просто я їй так вдячна.

Ми перечекали якийсь час, коли у чоловіка вийшло вивезти батьків. І він сам вже вибрався в Дніпро. І тоді я стала намагатися виїжджати. А виїжджати було дуже складно. Було кілька маршруток. Автобуси не давали пускати, щоб не нагнітати ні паніку, ні люди не роз'їжджалися. І виходило, що записувалися тільки місцеві, скажімо так, по блату.

АП: А можна було звідти виїхати в Україну або в Росію тільки?

М: Так, в Україну. Тоді був в Україну [шлях] через Харків, це був теж дуже складний шлях, дуже важкий, і так далі. Але тим не менш можна було виїхати. Там, де дві години, там цілий день треба було їхати. Ну, фактично так же, як ми виїжджали. Але ми вже були готові, я розуміла, що мені треба вибиратися. Вона мені дала притулок, але вже і потеплішало трішки, і чоловікові було дуже важко морально. Він в дорозі втратив батька. То є батько виїхав, [але] коли його повезли на Західну, він помер.

АП: Це його батько, лежачий який був?

М: Це його лежачий батько, так. А він [чоловік] виїхав пізніше. До нас не вийшло – він поїхав в Дніпро.

АП: Як жилося там там, на окупованій території, що там відбувалося?

М: Ну, було дуже страшно. Розповідали всякі жахи, що і телефони ховайте, і з телефонами не виходьте. Не було зв'язку. Ми всюди бігали шукали цей зв'язок, який можна було. Тому що вони обрубали відразу всі ось ці ось точки, крім, не змогли відключити Укртелеком. І там, де були точки Укртелекомівські, там можна було підключитися. Один хлопець ще був в цьому селі, я йому теж дуже вдячна – правда, я його жодного разу не бачила. Він відкрив доступ [до wi-fi], написав «Доступ всім». І ми ходили на інший край, підключалися, і я могла як би отримати якісь…

АП: До вай-фаю?

М: Так, до вай-фаю, і я могла отримати якісь новини, щось дізнатися і так далі. Але я навіть встигла поучасникувати в опитуванні. Якось із села я виходила в Новопсков за продуктами. І дівчинка якась, я так зрозуміла, що студентка з Луганська, проводила опитування: як вам подобається це все і в такому дусі. Ну, мені потім подруга сказала, що в такі часи краще в ці опитування не втручатися, але я така людина, що… "Мудра жінка, завжди знає, коли потрібно промовчати, але не може" – ось це про мене.

АП: Що ви сказали?

М: Сказала по факту, що і є: «Кому це подобається? Ви позбавили нас нормального життя». Ми жили, діти розвивалися, старі доживали. Чим моя мама винувата, що вона народилася у війну і помирає у війну? Чому вона повинна зараз на краю світу сидіти, і їй не пояснишся, чому ти не дома. «А чого ми не дома, а чого ми не в Сіверодонецьку?», — «Так всі виїхали», — «Що, правда всі виїхали?». Їй не поясниш, вона не може зрозуміти, і така ж бабуся там, точно така ж, з Бахмута поруч. Точно така ж: «А коли ми поїдемо додому?». А що, як ти розкажеш, як ти їй поясниш? Її у війну, вона у [19]43-му році народилася, вона розповідала, що тітка брала її, коли було бомбардування, вона прикривалася дитиною, тому що типу дитя типу свята душа, і в неї не прилетить. Це вона так народилася, вона пережила голод, ось сорок якого там, 47-го року. І тепер вона повинна помирати – і знову, і знову. Жили в цьому Радянському Союзі, тягнулися на копійки. І навіть нормально провести неможливо людину, хворій людині, багато років страждаючій на діабет, неможливо надати умови. У подруги, до речі, хотіла відмітити, що син діабетик. Ну, перший тип, важка ось ця форма. І перше, що — ліки. Ну, так само, як у мене – перше, що повинно бути в доступі — ліки. Чому я тоді тягла з собою всю сумку і там скуповувала. Дуже довго працювала – ну, якийсь час працювала українська аптека. Можна було розраховуватися по карті.

АП: Ось там, в тому місці, куди ви поїхали, так, в окупацію?

М: Так-так, в Новопскові. Тому ми там скуповували все, що могли, і ось цій моїй подрузі якимось чином українські волонтери вмудрилися передати інсулін. І довгий, і короткий, і ось ці ось шприци, і так далі. Я пам'ятаю її в цей момент, як вона отримала, – вона просто від радості була неосудна, тому що [відсутність інсуліну] – це загроза життя дитини своєї. Я не знаю, як вони передали, – це просто якесь диво з дивес.

АП: Коли ось ця дівчина вам… А, так-так, говоріть.

М: Так вона просто записала мої відповіді і все.

АП: І ніякої не було реакції, так, на ваші слова?

М: Я зрозуміла, що ні, мені в окупації не можна, я мовчати не вмію і не буду, і не хочу. І природно, що треба виїжджати, вибиратися. Якийсь час ми там були. Я ще думала: "Не знаю, якщо доведеться залишитися, як бути і що бути?" Але тут чоловік виїхав, і, звичайно, стала намагатися всіма силами теж виїхати. А, я не договорила про маршрутки. І врешті-решт ми записалися на 16-е квітня [20]22-го року. Це було дуже довго мені чекати, я була так невдоволена, що так довго чекати. Але довелося. І тут, виходить, 13 квітня і 15, через день, ці маршрутки, які йшли по одному маршруту, але різних фірм… Ну, фірми там працювали такі, які стабільно, які не обманювали, не шахраї, нічого. Їх обстріляли під Харковом в одному місці. І перший раз я не знаю, скільки були поранені, то 15 [квітня] вже було сім трупів і, здається, 17 поранених. То є ці маршрутки просто були затиснуті, [іx] розстріляли. І розповідали, що навіть не дали підійти медикам, щоб перев'язати когось, тобто люди тупо істекли кров'ю. А я так розумію, якби ми їхали, знову б моя дитина їхав у вікна, тому що це знову натовп, і знову щоб його не роздавили в маршрутці, я б його посадила до вікна, і я взагалі не знаю, як би ми доїхали, що б це було. І мені мама моєї подруги сказала – я все страждала з цього приводу, що не виходить, що робити і як бути. Вона мені говорила: «Хай буде, як бог дасть», — тобто проси не те, що ти хочеш, а щоб бог дозволив, як краще. Вона мені потім сказала: «Ось бачиш, я ж тобі казала». Тобто те, що ніколи не треба йти навперекір, ось як виходить, [так і роби]… Ну, природно, що ми нікуди не поїхали. Ці всі виїзди відмінили, хлопці-водії застрягли на кілька місяців, їх не пускали додому. Там, здається, пара людей, які були з нашого боку, їх просто сюди не пустили. Вони болталися десь там в Дніпрі, не знаю, без грошей, без нічого. В загальному, це все припинилося. А через деякий час почали возити в обхід, через Європу. І ми тоді вже записалися. Дуже, дуже мені пощастило, що у мене були гроші. І ми записалися, поступово виїхали, на Москву спочатку. В Москві зупинилися переночували. Дуже важкий шлях, дуже довгий. З дитиною переночували у родичів, яких теж ми ніколи не бачили – ну, ось так от вийшло.

АП: У вас були родичі в Москві, і ви з ними не спілкувалися до цього, виходить?

М: Це не мої родичі, це родичі чоловіка. Так, він далекий якийсь брат через інших родичів. Ну, в загальному, якось довелося шукати знайомих, щоб десь [зупинитися], тому що з дитиною це шлях дуже важкий, дуже складний, якщо ось з нуля до нуля їхати. Ми спочатку зупинилися в Москві, переночували, поїхали далі. Зупинилися в Польщі. Інша родичка нам зняла квартиру. Ми переночували в Польщі, у Варшаві. Теж там була історія, як ми серед ночі добиралися. Ми мали заселитися вдень, після двох годин дня, а приїхали в 12 ночі. Їхали зі дивними водіями, які чуть мене не повезли в іншу країну, в Румунію, тому що в Польщі вони на вокзалі не зупиняються. Викинули на якійсь зупинці в 12 ночі – так цікаво. Виходимо, я взагалі не боюся: це був вже травень, 25 травня, вже не холодно, і я розумію, що це Європа, що це не окупація, ніхто в тебе тут стріляти не буде, всюди світло. І в загальному, я виходжу на зупинці, йде якась дівчина, розмовляє по телефону. А я починаю [її] питати, тому що адреса у мене є, як дістатися, я не знаю, як таксі викликати, не знаю, і як виявилося, треба було міняти не євро, а злоті – у них тут ходять. Злотих у мене теж не було, нічого. Йде ця дівчина, я кажу: "Дівчино, допоможіть, що робити, ось така ситуація". Вона прибирає телефон і каже, точніше в телефон каже: «Почекай, тут наші». І починає зі мною з'ясовувати це все.

АП: А вона говорила по телефону на польському, а ви звернулися на українському?

М: Так. Я чесно кажучи, навіть не думала з приводу ось цього, різниці мови. Польський дуже близький до українського, в будь-якому випадку ми б що-то, ну, що-то, та зрозуміли. Але справа не в цьому, у мене не було грошей на руках, тому що я думала, Європа — це євро. А там ходять злоті. Я серед ночі з дитиною, з цими сумками, на якійсь зупинці. Вони мали біля вокзалу пригальмувати, вони, природно, його пропустили. Там водії такі своєрідні. В загальному, я могла поїхати взагалі в іншу країну. І вона починає розбиратися з ситуацією: «Гроші є?», — я кажу: «Ну, ось євро є», — «Євро не підходить. Я вам викличу таксі», — і дала нам ще на дорогу ці гроші, щоб я розрахувалася за таксі. Таксисту пояснила, куди везти. А мені потрібно було спочатку заїхати за ключем до жінки, яка прибирає, а потім вже їхати на цю квартиру. В загальному, поїхали в 12 годин, я дзвоню, ця жінка не бере. А вони дозволили поселитися раніше, тобто не в дві години дня, а ось як ми приїдемо, – теж люди такі [xороші], просто…

Стільки людей я зустріла, які допомагають, коли ти в безвихідь, в безвихідній ситуації, що просто, – ну, не знаю, щось нереальне. Більше я там українців жодного разу не зустріла. Ми ходили гуляли на наступний вечір з дитиною. Ні, українців не було. Ось ця одна єдина дівчинка, яка мені попалася серед ночі. І виходить, вона пояснила цьому водієві, а водій то чи з Казахстану, ось щось таке, східне, хлопець, він приблизно говорив по-російськи. Я дзвоню цій жінці, вона не бере, думаю: «Боже мій, серед ночі будити людину», — але в підсумку вона взяла цю слухавку, сказала, куди під'їхати цьому водієві. Водій забрав, вона почала пояснювати, як попасти в цю квартиру, тому що паркан там, купа замків. Я дивлюся, я нічого не розумію, вона бачить, що я нічого не розумію. Починає пояснювати цьому водієві. Взяли цю папірчину з цими кодами, привезли. Там паркан, а зверху шипи. Ломимося в цей паркан, ніякі коди не підходять. Ось вона вже, квартира, ось красивий дім – ми не можемо потрапити. Він [водій] каже дитині: «Може, ти перелізеш?». Я чесно, я потім з ранку як подивилася на ці шипи, я думаю: це треба було як втомитися, тому що я взагалі не міркувала. Він міг наткнутися животом на ось це все – ну, просто розуму не було ні у цього водія, ні у мене. Він [син] почав перелізати – не відкривається. [Водій] каже: «Побіжи, там якусь кнопку натисни, воно відкриється». Кнопку знайшли, не відкривається. Він [водій] стоїть, я так розумію, що у нього ж замовлення, – ні, він стояв, просто поки ми не вирішили проблему. Потім дитина бігав-бігав, каже: «А ось хвіртка, ми її проїхали», — вона була відкрита. Зайшли ми в цю хвіртку. Він нам відкрив, поки він не переконався, що ми зайшли в під'їзд, він не поїхав. Я теж йому настільки вдячна, тому що я розумію, що людина на роботі. Ось як нас викинули в Новопскові, хлопець сказав, що: «Мені через дві години вставати». Ось дві години він спить дома і знову в рейс. І який рейс – під обстрілами. Я теж його розумію. Але так теж кинути жінку з дитиною… В загальному, добре.

Ну, в загальному, в Польщі було нестрашно. В Польщі я перший раз одягла нічну сорочку, тому що я весь цей час не могла ні до дзеркала підійти подивитися на себе, ні роздягнутися як слід. Ось якось морально ти не можеш розслабитися. Ось чітко я пам'ятаю, що ми заходимо в цю красиву квартирку чисту, умиту, веселу, радісну. І я розслабилася, я зрозуміла, що все, я в безпеці. А потім вже з Польщі на Київ на наступний день. Ми, звичайно, поїли дома, але поки ми їхали, поки з цим таксі теж розбиралися, поки приїхали, молодий зростаючий організм проголодніло. В Польщі можна було на вокзалі взяти поїсти, і навіть з собою давали бутерброди і водичку. Зараз, здається, такого немає. Нам це настільки стало в нагоді, поки ми їхали, тому що хлопчик у мене їсть добре, скільки ні візьмеш. Теж настільки вдячна людям за допомогу.

АП: Це коли ви вже в Київ їхали?

М: Це так, це вже з Польщі коли в Київ [їхали], на вокзалі, і все вже було добре. Ми просто плакали, коли побачили прапор, що ми вже на нашій митниці.

АП: Ви сказали, що ви в Москві зупинялися у родичів чоловіка. Як це було? Якщо я правильно зрозуміла, вони вас підтримали. Чи були у вас якісь розмови про те, що відбувається, як взагалі це все було?

М: Справа в тому, що поки ти сам на цій шкурі не зрозумієш, якщо не будеш аналізувати, [то ти не зрозумієш що відбувається]. Як ми не розуміли луганчан, чому вони біжать, – ну, залишилися б, все одно там твій дім. Все одно поки ти це не пройдеш, ти цього не переживеш. Ось та ж моя подруга, яка жила в нових районах, колишня подруга, вона сказала, що це захисники все зруйнували. Ти розумієш, звідки стріляють? Ти розумієш, що таке Гради у нас? Наше місто чотири місяці трималося.

АП: Подруга жила теж в Сіверодонецьку і так сказала?

М: Так-так, подруга жила [в Сіверодонецьку]. Крім того, вона жила в нових районах, які обстрілювали з Луганська. Все спалене, все чорне стоїть. І причому дуже цікаво, що вона поїхала рятуватися в Європу, хоча у неї в [20]14-му році поїхала її сестра в Росію з сім'єю, і вона цілком собі могла виїхати в Росію. Але вона поїхала в Європу і при цьому сказала, що розбили місто українці. Ну, тому що, не знаю, це якась властивість психіки. Тобі подобається ось така версія, і ти знаходиш всі підтвердження цієї версії, які не суперечать твоїй картині світу. Тому що дуже багато людей не хочуть руйнувати, не хочуть аналізувати, не хочуть руйнувати те, що вони вибудували роками. І це для них зараз дуже складно, переосмислити це все. Я не знаю, як це пояснити. Ти ж знаєш, звідки, ти ж знаєш, що у нас на озброєнні Градів не було в той момент, у нас не було взагалі озброєння. У нас пукала одна ця гармата недалеко, і все, і все. Ми тримали просто, всю навалу цю, як це по-російськи, своїми просто домами. Ти знаєш, звідки стріляли, просто тут кожен… Мій кум, він уже знав – прилетіли Гради, а він каже: «Я стояв на балконі і бачив, що раз — пуляють». А потім через кілька хвилин, коли люди піднімаються там, ті, хто вижив, вони ще раз пуляють. І він тоді по місту ходив ще, я йому говорила: «Не броди». Раз — прилетіло, він упав за смітний бак, і каже: «Затихло, а я не піднімаюся». І прилетіло вдруге – якби піднявся, його точно б вбило. І вона це все знає, вона це все пережила і тим не менш так ось дозволяє собі говорити. Ну, і не вона одна, мабуть. І для мене це незрозуміло.

АП: Ваші родичі в Москві, все-таки вони дотримувалися якої позиції?

М: Родичі донеччани, точніше брат донеччанин, а дружина, мабуть, москвичка, – я, чесно кажучи, не знаю. Ми особливо з ними не говорили, тому що я була дуже втомлена. Просто переспали, поїхали далі. Ну, він сказав, що так, ось люди жили-жили, а тепер змушені втікати. Потім коли ми вже в більш пізніх розмовах спілкувалися, він сказав таку фразу, що «не все так однозначно».

[...]

АП: А ви ось виїжджали через Росію просто самі по собі, без допомоги волонтерів?

М: Так-так-так.

АП: Зрозуміла вас. Ми зупинилися на тому, що ви опинилися в Києві. Що було далі?

М: Я стою в групі мам дітей-інвалідів, там дівчатка виїжджали раніше, і хто міг вибратися раніше, вони писали, щоб зробили документи обов'язково. І ми стали робити закордонні паспорти. Дочекалися тата, тато зробив трішки раніше, у нас не було взагалі ні у кого. Ми зробили закордонні паспорти, спробували якось влаштуватися в Києві. У чоловіка виїхала його фірма, але його не покликали. Вона виїхала не в повному складі, його начальник не виїхав. У мене була надія, що його покличуть на роботу, тому що я на свою зарплату вчителя, навіть на ставку, всіх не зможу прогодувати, живучи на знятому житлі. Окрім того, що житло оплачувати, щось їсти треба. І ми покрутилися, повертілися, здоров'я особливого немає, і, коли отримали паспорти, 10 серпня [20]22 року, ми виїхали в Німеччину.

АП: Як вашому чоловікові вдалося виїхати? Як супроводжуючому для сина?

М: Ну, там не обов'язково супроводжуючий. З дитиною-інвалідом обидва батьки можуть виїхати. Принаймні на той момент так було, зараз вони вже щось переробляють, не знаю.

АП: А без закордонного паспорта ви не могли виїхати, або для того, щоб далі пересуватися, він потрібен був?

М: Ми могли виїхати, але тепер була б проблема – зараз люди намагаються зробити ці закордонні паспорти тут, і це треба виїжджати кудись. [Наприклад, в] Кельн. Коротше, з ним набагато простіше, з закордонним паспортом. А, ні, нас би вже не пустили, тому ми з дитиною вже їхали через Європу. Перший раз ми їхали з Москви без закордонного, і потім би нас уже не пустили, тому нам однозначно треба було забрати тата і зробити собі документи.

АП: А маму ви теж змогли забрати?

М: Ні, мама залишилася спочатку в Дніпрі з братом, а зараз вони перебралися на західну Україну.

АП: Чому ви все-таки вирішили поїхати з Києва, далі поїхати?

М: Я ж сказала, що зараз немає можливості себе прогодувати, не маючи роботи і не маючи свого куточка. Коли є квартира, ти ще якось можеш перебитися на на чорновій роботі. Але коли немає ні квартири, ні роботи, і тобі шукати тільки якусь малооплачувану, ну, складно вижити. Плюс ми думали, на зиму поїдемо, а там подивимося. Ну, поки що зависли тут, нічого не припиняється. Поки що ми в Німеччині.

АП: Тобто ви поїхали в Німеччину, тому що Німеччина надавала в тому числі і житло, і якісь можливості?

М: Я взагалі хотіла в Польщу, але Польща дуже близько від Росії. Я не хотіла жодну країну, яка близько до Росії. Ми не поїхали сильно далеко, тому що складно чоловікові в дорозі без умов. Ми поїхали, наступна за Польщею — це була Німеччина, щоб не так далеко від України.

АП: Як там все склалося?

М: Не знаю… Живемо, живемо. Спочатку було дуже складно. Зараз в принципі хороші люди допомагають. Ну, одна справа, коли ти плануєш і їдеш від бідності або від злиднів, або коли тебе висмикують. Я ніколи не хотіла ні в Європу, ні в Росію, нікуди. Я хотіла, щоб мене залишили в спокої, я жила б у себе дома і працювала б на своїй роботі. Тому, ну, поки так.

АП: Вам надали якесь житло в Німеччині, вірно я зрозуміла?

М: На даний момент так. Це вважається окрема квартира. До цього ми поїхали спочатку в один табір біженців, там не прийняли, потім в інший табір біженців, там прийняли на одну ніч. В загальному, багато було перипетій. Потім в наступний табір біженців, дитина в підсумку підчепив корону, ми ще полежали на ізоляції. Потім в підсумку в третьому таборі біженців нас розподілили в більш дрібний населений пункт в гуртожиток. В гуртожитку ми пожили чотири місяці, і через чотири місяці нам дали окреме житло. Зараз ми з чоловіком ходимо на курси, дитина ходить в школу.

АП: На курси мови?

М: Мови, так.

АП: Ви писали про те, що вам дуже не подобалась мова, наскільки я пам'ятаю, вам важко було її вчити, але ви все-таки впоралися.

М: Ну, знаєте, я ще такий ребенок радянського покоління. Нам дуже сильно внушали, що німці вороги і все фашисти, і так далі. Я думаю, це десь на підсвідомості ще є. Тому що я вже тут перечитувала оповідання, якщо ви знаєте таке, «Гутаперчевий хлопчик», не пам'ятаю навіть, чиє воно.

АП: Ні, чесно кажучи, не знаю.

М: Ну, я його в школі колись читала. Ну, сам факт, що я прочитала це оповідання і подивилася фільм радянський. Там про хлопчика, який залишився сиротою, його віддали в навчання цирковим, і там поганий хазяїн погано з ним поводився, в підсумку цей хлопчик розбився. Ну, ось в оповіданні цей поганий хазяїн — просто поганий хазяїн, а в радянському фільмі цей хазяїн має німецький акцент і, ну, в загальному, такий типу німець. І я тоді проаналізувавши, думаю, це нам насаджувалося ось буквально на всяких дрібницях постійно, що німці погані, від них нічого доброго чекати не можна. І я в школі вчила німецьку, я її терпіти не могла. Ну, а зараз доводиться. І звичайно, вона звучить, не так, як я собі її уявляла по радянських фільмах, цьому гавкающому…

АП: Тобто можна сказати, що у вас змінилися уявлення і ставлення до німців?

М: Так, звичайно. Ну, я кажу, це все несвідомо, це все на підсвідомості укладається. Тому вже починаєш аналізувати. Коли в другому таборі біженців дитина підхопила коронавірус, поки ми доїхали до третього, у нього, з'ясувалося, корона. Нас відправили на ізоляцію. Це такий як би вагончик, просто місце відділене, і можна вийти на вулицю, там буквально метр або два, такий огороджений простір. І я ось після цих всіх поїздок, після цього всього, мене просто перемкнуло, перещелкнуло, я дивлюся ці написи на німецькій, ось ці ось значки "Halt" – типу зупинитися, не чіпати, закрита зона. Зверху світять ці ліхтарі, як в концтаборі. Мене просто… У мене таке відчуття, що я в фільмі в якомусь зі свого дитинства. В загальному, початок було непростим. Хоча це у нас. Інші люди просто спокійно в Берлін приїжджають в табір біженців, їх потім автобусом відвозять, а ми тут по цих електричках. В загальному, як сказала моя подруга: "Ви не шукайте легких шляхів". Трішки так довелося.

АП: Де ви зараз живете і як зараз будується ваше життя? Чим ви займаєтеся?

М: Я думаю, що ми у зависшому стані, ми чекаємо. Я весь час в новинах. Я разом з усіма – коли обстріли, я спати не можу, поки це все не закінчиться. Тобто не знаю, я однією половиною мозку виїхала, а іншою я все одно залишилася. Не знаю, нічого не планується, час зупинився, не можу сказати.

Я спробувала попрацювати. Тут не можна працювати неофіційно, тому я, звичайно, відразу повідомила, підписала документи, а потім, через два місяці, мені так і не заплатили. З січня працювала, в березні почала питати, де ж зарплата. Виявилося, що нічого не оформили, хоча директор ця моя знала, що я офіційно подала цю заяву, уже всім сказала і так далі. Ну, все дуже дивно. Я все життя працювала на державу – ти прийшов, написав заяву, і все, ти працюєш, отримуєш стабільно аванс-зарплата. Тут, звичайно, все не так. В підсумку з допомогою німців якісь гроші ми вибили від неї, заднім числом. Вона [моя директор] не німка, вона російська німка. Багато людей, скажімо так, розуміють, що ми в скрутному становищі, що ми не будемо скаржитися, тому що у нас немає знань достатніх, і цим користуються. Тому що точно таку ж історію розповів мені мій колега з гуртожитку. Він працював на будівництві, і точно та ж історія, по кроках. Тягнеться час, розповідається, що якісь проблеми, а потім в підсумку ти виганяєшся на вулицю. Тому щоб тут працювати, треба, звичайно, знати мову як мінімум.

АП: Тобто правильно я розумію, що ви влаштувалися на роботу до якихось емігрантів з Росії або з СНД, і…

М: Так-так-так. Ми все це оформили, ми підписали договір, а потім виявилося, що цей договір лежить у неї просто на поличці, і все, нікуди вона його далі не відправила, нічого не оформляла. Мені це все дуже дивно.

АП: А що це була за робота?

М: Це робота з дітьми, гуртки, російськомовні діти.

АП: Чим все закінчилося?

М: Мені допомогли німці місцеві – ну, вона, мені здається, просто не дуже адекватна, так хто її знає. І приватні люди їй писали, і тут у нас є допомога, перекладач, який при Ратхаусі [прим. ред.: Ратхаус – міський адміністративний орган в Німеччині] працює, офіційний. Він їй телефонував. Ну, в загальному, вона зрозуміла, що просто так не відділатися. Ну, в загальному, вона оформила документи, ті, які хоча б потрібні були для офіційних інстанцій, і так це все і затихло. В загальному, я зробила висновки, що потрібно знати мову і перевіряти. Ну я не знаю, як це перевіряти, тому що по факту я думала, що все оформлено. А те, що вона не дала цим документам хід далі, я не знаю, як це перевірити, – ніяк не перевіриш. Ну, це, це вже такі дрібниці.

АП: А ваш чоловік, якось у нього виходить працювати?

М: Поки що ні. Справа в тому, що ось з чим ми зіткнулися. Набагато простіше людям, у яких робітнича спеціальність. Там не потрібен високий рівень знання мови, і, ну, простіше. І роботу простіше знайти, і тебе візьмуть з задоволенням. А у нас у обох вища освіта, він інженер, тому для того, щоб працювати, треба знати мову. А щоб знати мову, треба її вивчити, і потрібен час. Я не знаю, що буде далі. Людям молодим і людям активним, мабуть, до 30 [років] в принципі це прямо шанс. Для нас це… Ми просто чекаємо. Я не знаю, чого ми чекаємо. Робимо, що від нас вимагають, і все. По факту життя зруйновано.

АП: Ваш син, як його життя зараз влаштовано?

М: Те ж саме. У дитини був режим, було все. Але слава богу, зі здоров'ям у нас тут полегше, тому що з лікарями тут проблемно. Тьфу-тьфу-тьфу, сподіваюся, що так буде і далі. Ми справляємося своїми силами. Він ходить в школу, він ходить по максимуму, куди ми можемо [відправити], на гуртки. Розвиток тут так собі, м'яко кажучи, рівень такий. У нас на порядок сильніше це все розвинено. Звичайно, його видернули з реального життя. Дуже складно повернутися в те, що видернуто.

Поки не знаю, ніяких планів, нічого. Дах над головою є, слава богу. Гроші є, спасибі німцям. Нічого не плануємо, я не знаю. Тут є якісь заняття з психологами. Я спробувала сходити, кажу, що я не можу без своєї землі, мені дуже важко без мого піску. Як хтось написав вірш про Сіверодонецьк: «За кожну піщинку в босоніжках люблю тебе, мій Сіверодонецьк». Мені важко без того, в чому я прожила стільки років. Вона [псиxолог] каже: «Ну, ви ж розумієте, що ви можете завжди повернутися». Я на неї дивлюся – [вона] людина з України, з Чернігова, – і розумію, що вона мене зовсім не розуміє. Ось вона теж пережила обстріли і вони теж же в Чернігів заходили, якась окупація була. Але вона мене зовсім не розуміє. Куди я можу повернутися, в зруйноване місто? Без опалення? Куди, до рашистів? Як я можу туди повернутися? І навіть якщо зайде Україна, там все заміновано, – раз. Всі комунікації розбиті — це два. Сенс це все відбудовувати, як це все відбудується? Це вже просто мертва зона. І це не тільки моє місто, а навколишні міста: Бахмут, Рубіжне спалене, просто зовсім спалене. Тобто цей регіон — просто мертва зона, гірше Чорнобиля. Тому що Чорнобиль хоча б не замінований.

АП: В минулому році, говорячи про чоловіка, ви писали в чат, що витягли його і, як ви висловилися, не дали йому самовбитися. У нього була якась депресія, ви йому допомогли?

М: Він коли виїхав в Дніпро, так, у нього була, мабуть, депресія. Я не знаю [точно], що це було, тому що дуже важко. Жінкам важко, жінкам з дітьми дуже важко, але найважче самотнім чоловікам. Це я побачила по іншому навіть чоловікові, не по своєму. Я іноді виводила Назара, ну, дитину свою, вивозила в Новопсков, там дуже цікавий парк такий – як це називається, боже. Це ніби колишнє село, і село, і селище, але все таке організоване, там купа майданчиків. Російським цього не зрозуміти, мабуть. Вони заїжджали і говорили, чому це витягли із сільської школи. А школа дуже велика, ми там поруч жили, велика, вікна пластикові, дуже красива, красивий ремонт, купа квітів навколо.

АП: Тобто там музей якийсь, як заповідник, щось таке?

М: Ні, просто доглянута велика будівля, сільська школа.

АП: Так, ви про парк просто говорили, я просто думала, що парк — це…

М: Ми заїхали в травні, там купа тюльпанів, на кожному розі квіти, на кожному розі. У нас просто в місті квіти — це має бути клумба. Теж є квіти, всі саджають. А там просто будь-який клаптик землі, і росте квітка. І вони заїхали, вивезли все відразу. Ми коли заїжджали, там ще український прапор висів десь з тиждень, на цій школі. Потім вони цей прапор прибрали і сказали: «Що це таке, в селі мультимедійні дошки, як це може бути так? У нас в місті такого немає, а у вас тут в якомусь селі мультимедійні дошки, і у кожного вчителя комп'ютер на руках, що це таке? Це безобразство якесь».

АП: Це ви прямо чули, таке говорили, серйозно, так? М: Ну, це вчителі говорили з цієї школи. І коли я вивозила дитину в цей парк, періодично трохи відволіктися, до мене чоловік підійшов і сказав, що ось «шукаю житло, не знаєте [де зняти?]». Щось у нього там з телефоном, я не пам'ятаю, – чи то втратив, чи то не було телефону, – і він без житла, ніхто не селить. Я кажу: «Йдіть в цей санаторій», – про який я вам розповідала, – «там селять біженців». Він сказав: «Ні, мене не приймають». Приймають тільки жінок з дітьми. І ось точно так само чоловік, коли приїхав у Дніпро, його ніхто не хотів селити на квартиру, тому що допомагають жінкам з дітьми. У мене колега виїжджала, вона спокійно в Дніпрі на кілька днів зупинилася перед тим, як їхати далі, на західну Україну. Чоловіків не селять. І він ледь-ледь знайшов одну якусь жахливу розвалюху за шалені гроші, потім іншу, і тут батько його помер перед цим. І він був, звичайно, в дуже тяжкому стані. Я просила близьких, знайомих, хто був, хто міг, тому що у мене навіть і зв'язку толком з ним не було. Щоб з ним поговорити, мені треба було шукати цей інтернет. [Просила], щоб з ним поговорили хоча б по телефону, його підтримали. Подруг просила – взагалі, кого не попадя. Важко, так, це все важко.

АП: Правильно я розумію, що коли він виїхав, він також не зміг залишитися на тій роботі, на якій він був, тобто він не міг віддалено працювати?

М: Виходить, що його якісь потужності, ну, якісь, скажімо так, частини чогось там змогли вивезти з його роботи, але покликали обмежену кількість людей, його не покликали. Якби його начальник виїхав, то, може бути, було б все по-іншому. Але його начальник вибрав свій дім, він залишився на окупованій території, там під містом.

АП: Тобто він не міг залишатися працювати в тій же фірмі, де він працював?

М: Ні, це приватна фірма, йому просто віддали документи, і все.

АП: І ви також викладати онлайн не змогли в школі?

М: У нас школа зараз на простої. Я знаю, що інші школи зараз працюють, але наша школа на простої. Наша не працює.

АП: Ви писали про те, що намагаєтеся просувати українську культуру, живучи в Німеччині. Як вам це вдається?

М: Просувати? Мабуть, це голосно сказано. Ну, просто нас кличуть, нас підтримують. У нас тут є, як би назвати, куратором, бабуся-німкеня, яка поставила собі за мету показати різницю між біженцями-українцями і біженцями інших національностей. І ось вони підтримують мою дитину. Ми тільки коли заїхали, коли ми з ними познайомилися, вона дізналася, що ми музиканти. І вона знайшла для моєї дитини в сусідньому селі ансамбль. І вона дуже довго умовляла, мабуть, місяць або два. Я розуміла, що возити інструмент з собою – це складно, кожного тижня добиратися туди на автобусі – це складно. І в результаті вже більше року вони возять його кожного тижня, кожного понеділка, привозять і забирають. Він буквально сьогодні поїхав з цим оркестром на вихідні кудись там, ну, типу на дачу тренуватися, і репетирувати, і відпочивати.

[...]

АП: Ви сказали, ви музиканти, ви теж граєте?

М: Так, я теж, я музикант. Того року вони нас просили... Вона десь на початку грудня, мабуть, запросила нас. Тут такий цікавий дуже звичай, не в Німеччині, а саме в цьому населеному пункті, що у них в грудні кожного дня в якомусь місці збираються люди і співають різдвяні пісні, відкривається прикрашене вікно – це називається «різдвяне вікно». Я думала, що це скрізь таке, але по факту виявилося, що ось саме тут. Цьому населеному пункту дві тисячі років, ось влітку вони святкували.

АП: Обалдіти, а де це, який це регіон?

М: Це південь, це Баден-Вюртемберг. І вона нас покликала, нам знайшли інструмент [...]. Наскільки німці це все цінують — безкоштовно просто надали, дали можливість займатися. Це не тільки нам, я бачу по спілкуванню вони роблять все, щоб дитина займалася. Єдине, вони не вміють, звичайно... Як це сказати? Хочеш — роби, не хочеш — тебе ніхто примушувати не буде, а в будь-якому випадку музика — це праця. Без праці нічого не буде. І ось вони возять вже щотижня, відривають від себе час, гроші на проїзд і так далі, возять мою дитину на заняття.

АП: Ось ця ось жінка возить його на машині, чи як це?

М: Чоловік її. І вона в грудні-місяці запропонувала нам поспівати і пограти різдвяні пісні наші. І ми вийшли. У нас взагалі ця система, у нас завжди різдво, дуже дбайливо моя сім'я ставилася до цього свята. Завжди ми збиралися у мами, завжди співали колядки, щедрівки, і зараз ми це все продовжуємо. Навіть якось потрапили з дитиною в новини всеукраїнські, канал Espreso. Він [син] тоді ще маленький був, йому п'ять років було, і ми з колядкою засвітилися на всю Україну. І ми там виступили. І цього року нас теж запрошували [жителі міста], ми теж виступали, готувалися, співали, грали. А влітку, коли вони святкували 2000 років своєму населеному пункту, то покликали взагалі мою дитину, але я підключила місцевих дітей. Теж дівчинка тут є співуча, яка займається, з Бердянська. Вона співала, моя дитина співала, грала [...], був концерт, ще дітки співали. Правда ось коли Тараса Петриненка про Україну пісню ми співали... Першу пісню я написала про те, що ми пережили в окупації. Дитина не змогла заспівати, розплакалася. І другу пісню так само, закінчили, друга дитина вже розплакалася. Трохи блін комом, ну, прям прописали про нас в місцевій газеті. Це було так автентично. У дівчинки дуже красивий костюм був вишитий. Ми теж тут – нам передали вишиванку. Тому, ну, коли кличуть, то, звичайно, йдемо і робимо. Як ми ще можемо, по-перше, себе як би ідентифікувати, по-друге, подякувати. Музиканти можуть тільки музикою.

АП: Ви на початку сказали про те, що ця жінка хотіла показати, що українські біженці відрізняються від інших. Що ви маєте на увазі?

М: Вона сказала принаймні влітку таку фразу, що хотіла показати різницю, що Україна — розвинена країна, що діти талановиті, що [ми] можемо привнести щось своє в культуру Німеччини.

АП: В сенсі на відміну від біженців з інших країн?

М: Так.

АП: А ця жінка німкеня сама?

М: Так-так.

АП: В цьому населеному пункті є біженці не тільки з України?

М: Так, багато.

АП: І ставлення до них не таке, як до українських біженців?

М: Я не знаю, вони до всіх лояльно ставляться. Ну, просто-напросто сказала таку фразу, що показати відмінності... Ой, не можу, у нас квартира-підвал (примітка – героїня закашлялася). Ой, алло?

АП: Так-так, я вас чую.

М: [В квартирі] сирість – чи то багато цвілі, чи то надихалася, не знаю. Зараз, вибачте.

Дуже лояльне ставлення, вони [німці] дуже коректні. А по відношенню... Припустимо, у нас на курсах хлопчик був, якого вчитель вчила тримати ручку, тобто приїжджають абсолютно безграмотні хлопці. По-моєму, він був з Афганістану. Інший хлопець з Афганістану розповідав, що у його трьох сестер немає імен. Тому реально різниця, я думаю, німцям видна. Принаймні, я сподіваюся, що буде видна.

АП: Ну, їх теж можна пожаліти, звичайно, з таких умов.

М: Так, у кожного своя історія, і світ щось ніяк не заспокоюється, не хоче бути миром.

АП: Правильно чи я розумію, що ви не плануєте повертатися, поки не закінчиться війна?

М: Я не знаю, ми нічого не плануємо. Взагалі-то я ось хотіла закінчити базовий курс німецької і хоча б щось притихло, і поїхати все-таки до мами, тому що у мене зобов'язання не тільки перед дитиною, але й перед мамою. Але тепер виходить, що у чоловіка передбачається операція, така дуже знову важка, тому не знаю.

АП: Як ви спілкуєтеся з мамою – по телефону, чи як вам вдається спілкуватися?

М: Коли брат її відвідує, він мене набирає, і ми спілкуємося по суботах раз на тиждень.

АП: В самому початку нашої розмови, коли ви говорили про те, що було дуже складно виїхати в Україну, я не уточнила, чому ви все-таки одразу не поїхали на [вільну] територію, в більш безпечні місця в Україні?

М: Тому що до маршруток, які везли в окупацію, було дві хвилини йти, а до маршруток, які везли в Україну, було п'ять хвилин йти. І на той момент це була дуже велика різниця. Дійти до перших було набагато легше.

АП: Ви стикалися з якимось засудженням через те, що ви поїхали в окупацію?

М: Ну, тільки на роботі мене обмежили в правах і не виплатили ось ці простої.

АП: Через те, що ви поїхали в окупацію?

М: Чесно кажучи, мені говорять, щоб я не дуже розповсюджувалася – так, через те, що я була в окупації ці два місяці. Ну, не знаю, я живу як живу. Ні, в обличчя ніхто не говорив. Я ж не поїхала насаджувати російські наративи. Я просто поїхала до подруги, щоб взимку не опинитися незрозуміло де, в невідомості. Тим більше, одна справа, коли ти їдеш на машині, – теж [є] ризики бути розстріляним і так далі. Але ти можеш щось планувати. Ти завантажив речі, ти сів, посадив дитину і поїхав. А коли ти виїжджаєш в інше місто [без машини] – у нас немає ЗД, залізна дорога тільки в Лисичанську. І перший час так, можна було з Лисичанська виїхати, але це були натовпи такі. Якщо ви бачили фотографії Харкова або Львова, це зовсім не смішно. Там за розмовами і дитину задавили маленьку, і дітей втрачали, і я боялася просто в цьому натовпі, що ми з ним загубимося, з дитиною, по-перше. А по-друге, куди я виїду? Зима, виїхав – а далі що, а де жити? А тут подруга сказала, що приїжджай до мене, я прекрасно знала її сім'ю, я знала, що у мене буде дах над головою, мене не викинуть, у моєї дитини буде тарілка супу і так далі. І можна було щось спланувати. Розбомблять це поїзд посеред поля, як вони це робили, і що? І мороз -16 на вулиці. Ну, чесно кажучи, я тоді не дуже аналізувала. Вона вона мені подзвонила, я була в неадекватному стані. Ось вона сказала: «Приїжджай до мене», — і все. І я поїхала до неї. Я не їхала в окупацію, я взагалі не знала, що це таке. Я їхала до подруги, яку я знаю багато років і яка, я знала, що вона мене не кине.

АП: Вона досі там, чи їй вдалося виїхати?

М: Ні, вона виїхала, вивезла всіх своїх дітей. Вона молодець.

АП: Перебуваючи в Німеччині, де, взагалі-то, досить багато росіян, стикалися ви з ними, і що це були за взаємодії?

М: Ні, нічого такого не скажу. Єдине, що ось ця моя роботодавець, яка не заплатила, пару разів сказала з приводу Донбасу: «Де ви були, коли домбили... тьфу ти, бомбили Донбас». Ну, я не стала розвивати тему, тому що, ну, серйозно, це... Сенс який?

АП: Тобто вона вас, з одного боку, взяла на роботу, а з іншого боку це все пред'явила?

М: Ну, щось вона намагалася там, розмовляти. Їй не пояснити, по-перше. По-друге, я сказала, що Донбас — це я. Якби було все там прекрасно-чудово, я б не сиділа в Німеччині. Нікому нам не здалися всі ці інші країни з усім, що вони нам дають. Ми їм вдячні, але ми собі жили, нічого не хотіли. Нас все влаштовувало.

АП: Ви допускаєте, що вам доведеться залишитися в Німеччині на довгий час?

М: Я думаю, що нам не доведеться залишатися, тому що важку роботу ми не потягнемо фізично, а без роботи кому ми тут потрібні. А роботу, яку ми б хотіли, в нашому віці складно отримати. Потрібно багато вчитися, потрібен час, якого у нас немає.

АП: Тобто все одно ваше майбутнє ви пов'язуєте з Україною і плануєте повернутися?

М: Я сподіваюся, що так.

АП: Якщо ви повернетеся, коли ви повернетеся, це буде Сіверодонецьк, чи це буде якесь інше місце?

М: Ми як ВПО [прим. ред.: внутрішньо переміщена особа] реєструвалися в Києві, і я думаю, що або це Київ, або це Харків, тому що я в Харкові прожила вісім років, вчилася там і працювала після цього. Це близьке мені місто. Я не знаю, що буде в Сіверодонецьку. Навіть якщо все налагодиться, не думаю, що там для мене буде робота. Подивимося, не знаю. Моє місто, мій дім зруйнований поки що. Не повністю, але... Але принаймні він не цілий.

АП: За чим ви найбільше сумуєте?

М: За чим сумую? За роботою, за палісадником нашим. Моя дитина мріяла посадити дерево. Нам подарували дерево, ми його посадили, потім до цього дерева приєдналися квіти. А у нас дуже складна земля, там пісок, дуже складно поливати. Дерево — це верба, яка дуже любить воду, ми першу зиму переживали, щоб вона не замерзла. Влітку, слава богу, вона ожила, підмерзла, але вона була жива. Таскали воду. А в другу зиму виїхали. Вона довго було накрите. Я просила людей, щоб вони його... Ну, як – замотане від морозу. Не знаю... За всім [сумую].

АП: Ви посадили дерево напередодні війни?

М: Виходить, за півтора року. За спекою [сумую], за кліматом, хоча він не такий уже й простий, за повітрям... Але найбільше за роботою.

АП: [...] Я дуже сподіваюся, що вдасться якнайшвидше повернутися, і всім нам бажаю закінчення війни якнайшвидшого. Я сподіваюся, що наш чат [«Служби Підтримки»], якщо ви там продовжуєте писати, якось теж вас підтримує.

М: Так, дуже сильно. В чаті — це єдине місце, де можна виговоритися.

АП: Серйозно? А як же оточуючі люди?

М: Не знаю, взагалі серед людей ми цим не ділимося. Ось просто коли вже накриє, тоді вже вивалюєш гору, потім шкодуєш. Ну, взагалі я так розумію, що люди надають перевагу це все не згадувати. Ну, і в принципі, основна маса виїжджала більш благополучна. Наш регіон, звичайно, найбільш такий, травмований.

АП: Опинившись в іншій країні серед українців з більш благополучних регіонів ви стикаєтеся з якимось нерозумінням з їхнього боку?

М: Ні. Ми особливо ні з ким і не спілкуємося близько, тому що люди все дуже різні. Я вже думала, що якби не ця ситуація, ми б з багатьма ніколи ніяк взагалі не перетнулися б в цьому житті. Тому що оточення складається з нуля, з народження, потім з навчання і так далі. Тому сказати, щоб ми сильно близько десь з ким-небудь [спілкувалися, не можна]. Ось у нас є з Бердянська, з Маріуполя, з Харкова люди. Кожен переживає це все, мені здається, одноосібно. Ніхто не збирається. Може, чоловіки там за чаркою коньяку це все якось [обговорюють], я не знаю. Ми люди такі, більш закриті, ми це все не обговорюємо, не згадуємо.

АП: Ви просто сказали, що в основному виїжджають з більш благополучних регіонів, скажімо так, з...

М: Ну, той же Харків, так – було простіше виїхати, і у кого були мізки, спокійно сіли і виїхали ще до обстрілів, і не сиділи три тижні, не чекали. Нас обстріляли 1 березня, а виїхала я тільки 14 [березня]. Ну, точніше не обстріляли, а в дім попало. Ось чого було ще два тижні сидіти чекати? Незрозуміло.

АП: Зрозуміла вас. Я сподіваюся, що операція вашого чоловіка пройде добре і успішно.

М: Так, спасибі велике.

АП: Спасибі, що знайшли сили поділитися. Якщо ми вирішимо публікувати матеріал, я повернуся до вас. Напевно виникнуть якісь додаткові питання. В будь-якому випадку я напишу вам на наступному тижні.

М: Добре, спасибі вам, що ви є.

АП: Спасибі.

М: Вам усього доброго, особисто вам.

АП: Спасибі величезне, спасибі, завжди готові вас підтримати, пишіть в чаті [«Служби Підтримки»].

М: Спасибі, до побачення.

АП: До побачення.