Грабували, вбивали, знущалися з людей

Я думав, що їду рятувати людей від терористів, які хочуть війни. Нібито прийшов Хаттаб (Амір ібн аль-Хаттаб — арабський найманець і терорист, один із лідерів збройних формувань самопроголошеної Чеченської Республіки Ічкерія у 1995–2002 рр. — СП) зі спільниками й за допомогою різних західних ісламістських організацій катує мирних чеченців. А класна російська армада мала завалитися, наступити по голові хуліганам і всіх заспокоїти. Все виявилося інакше.

Там усе відбувалося дзеркально до того, до чого нас готували. Найбільший бардак, неприємності й трагедії траплялися виключно з вини російської армії та МВС. Якби нас звідти просто прибрали, вони б там самі розібралися.

На нас була цілодобова зміна блокпостів. На блокпосту нібито перевірка документів. [Насправді] блокпост був просто місцем збору данини. Доріг було небагато, і всі вони були перекриті в горах російськими частинами.

Прикрутили табличку: «Чого дивишся? 50 рублів — і вперед!». Потім попросили зняти, бо якийсь начальник побачив.

Ще на нас були так звані «зачистки». За планом війська мали оточувати район, а нас закидали всередину. Найменший рух — стріляйте, відходьте, спалюйте все що можете, окопуйтесь, пускайте ракету.

Ми їхали туди, мовляв, ми найкрутіші й зараз тут усе задавимо, повибухуємо, порознесемо. Ставлення до мирного населення було таке, що вони всі ваххабіти. Ми могли бити людей, ставитися до них просто як до м’яса.

На зачистках дуже часто траплялися мародерство й грабунки. Людей виводять із домів, заходять озброєні люди й просто беруть усе, що їм потрібно. При цьому бачать, що люди живуть бідно. Але грабувати на війні — це не вважалося ганебним.

Я привіз додому крадений спортивний костюм. Тоді я дружині сказав, що нам видали. Не міг сказати, що вкрав. Але й не брати його теж було не дуже, бо брали всі. Як кажуть у міліції, «не п’є — значить стукає». Якщо не візьмеш костюм, ти не в загальній укладці й від тебе можна чекати неприємностей.

Треба робити вигляд — вау, круто, трофеї, зараз ми у вас це все заберемо, суки. До мене підходить командир відділення: «Дивись, годинник щогодини „Аллах Акбар!“ кричить. Давай тобі запхаємо». Він запихає, вони не влазять, я кажу: «Сергію, спалимося, стирчить. Зараз комендачі побачать, будуть питання». Залишили.

Ти особливо нічого не зробиш, коли ти вже там. Можна спробувати щось мінімізувати: десь не вистрілити, когось відпустити. Ловиш людину на вулиці, в неї документів немає. Дивишся на неї: якийсь колгоспник, ну який із нього, на біса, бойовик?

Якщо я його зараз здам, його засунуть у яму, заб’ють, він зізнається в усьому на світі. Відростять йому бороду, потім уб’ють і підкинуть десь біля траси.

Грубо кажучи, у мене є право зберегти людині здоров’я й життя. Якщо поруч немає нікого з комендантських чи ще якихось хворих, можна сказати: давай, бігом звідси, я тебе не бачив. Або просто не стріляти.

Дуже хотілося повернутися додому. Коли приїжджаєш, розповісти нічого не можеш. Не тому що не хочеш згадувати війну, а тому що розповідати нічого — нічого доброго не робили.

Грабували, вбивали, знущалися над людьми — оцього було повно. Жодного визволення, боротьби з тероризмом не було.

Перший час удома було важко, якщо розбудити, я не міг зрозуміти, де перебуваю, від цього могло переклинити. Скакав по квартирі, відстрибував від вікон, шукав, де автомат, із криками: «Не зрозумів! Не зрозумів! Не зрозумів!». Перша думка: що мене викрали, полон.

Мікросхеми всередині від напруги перегорають, і починаєш робити речі, яких звичайні люди не роблять. З’явилося гостре відчуття нетерпимості до деяких речей.

Ти можеш у ЖЕКу вибити двері, бо тобі сказали якусь маячню й знущаються з приводу твоїх пільг. Все починає виводити з себе, і стаєш без гальм.

Після Чечні прийшло усвідомлення того, що коїться на війні, наскільки все це неправильно й безглуздо. В ОМОНі було, скажімо так, людяніше.

Наша присяга: «Служачи народу, служу закону», а [в Чечні] все було навпаки. Тоді я вирішив іти. Зателефонував знайомим, що залишилися ще з часів «Вечірньої Рязані». Першу статтю я написав, ще перебуваючи на службі — «Як стають ментами». Я намагався показати цю трансформацію, як людина, що приходить у міліцію і справді хоче щось робити, або стає такою ж сукою, або мовчить і мімікрує під цих сук, або йде звідти.

У 2015-му я зібрав сім’ю й поїхав до Одеси, у мене сім’я звідти. Потім мене зробили в Росії екстремістом за мій фільм про лідерів одеського «Правого сектора». З 2017-го через сімейні обставини опинився у Фінляндії, тут і залишаюся.

Коли [повномасштабна] війна почалася, перше, що в мене було: зараз я поїду туди, автомат у руки й воювати за Україну. Зв’язався з Укрінформом, кажу: «Що я можу зробити?».

Вони почали мені слати відео, щоб монтувати: «Давай клепай це, буде більше користі. З автоматом поки є кому бігати». Я ніби самомобілізувався, я мушу робити щось проти цієї війни.

Я знаю, наскільки страшно все, що зараз відбувається в Україні. Туди їде російська армія — смердючий клубок солярково-порохового бруду, з усім своїм людиноненависництвом.

Оце лайно зараз залізе в Україну, вони зіпсують усе, зроблять там те саме, що зробили в Чечні. Чечня була просто зруйнованим смітником після Росії. Народ, діти зі зруйнованою психікою, людям там завдали стільки проблем, усім чеченцям, кільком поколінням.

Цю гидоту треба тримати десь подалі, в якійсь клітці. Її не можна випускати туди, де нормальні люди.