Текст публікації в Instagram
Переклад, створений ШІ, може містити помилки або неточності.
Я була на другому поверсі, повертаю голову, а на мене направили дуло автомата, він посміхається й такий махає мені рукою — іди сюди. Типу показує, що треба спуститися. Заходять у дім четверо. Усі у формі, з червоними стрічками. Наставили чотири автомати на мого чоловіка й кажуть: «У вас немає зброї?» Він каже: «Блін, хлопці, я стою майже голий перед вами, яка зброя, опустіть, будь ласка, автомати». Вони йому кажуть: «Ви не бійтеся, ви не постраждаєте, дайте ключі від машини, і ми підемо». Їм же треба було на чомусь пересуватися, їздити по всьому місту дуже затратно на танку. У нас у тата забрали машину, а наша машина стояла в гаражі. Вони не здогадалися, нам просто пощастило.
Вони своїх трупів возили на наших машинах. Рили ями й ховали. Нам людей ховати не дозволяли. У нас на вулиці десять днів лежав труп чоловіка. Не дозволяли навіть вирити яму на кладовищі.
Вони забрали наші шкільні автобуси. Усі шкільні автобуси були в «зетах». І швидкої допомоги в нас не було. Спочатку була, дозволяли їздити тільки на виклики, коли було погано дитині. Вони перевіряли, точно дитині погано чи ні. І тільки тоді дозволяли, щоб лікували. Потім і її не було.
У мого друга було два ноутбуки, один забрали на одному з блокпостів, коли він виїжджав зеленим коридором. На останньому — їх усього було 7 — кажуть: «Є техніка, телефони?» Він каже: «Так, було два ноутбуки». «Чому було?» «Ну, один забрали». «Хто забрав?» «Ваші». І той солдат каже своєму: «Ти чуєш, що вони витворяють?» «Вони що, там з глузду з’їхали?» Тобто не всі сволочі. В іншого знайомого теж було два ноутбуки, його й мамин. Вони хотіли одразу обидва забрати. Підійшов командир і сказав: «Ні, бери тільки один». Він повернув один і поклав назад.
16 березня я виїхала третім зеленим коридором. Моя мама, мій брат, мій собака, мій син і мій чоловік. Тато з бабусею залишилися. Ми проїхали всі ці блокпости, доїхали до села Боромля. Там стоять два танки російські й починають направляти на нас два дула. Я не розумію, що відбувається. Починається якась перестрілка. Потім все вщухло, вибігає росіянин. Перед нами машина, там сидів неповнолітній хлопець, мій сусід, він вивозив маму й себе рятував. Росіянин викидає маму з сумками, сідає на пасажирське сидіння, і вони їдуть туди, звідки стріляли. Я сподіваюся, що з ним все ок і він вижив.
23-го березня до двох п’ятиповерхівок навпроти татового будинку під’їжджають два БТРи, виходять люди з автоматами, починають стріляти вгору. Люди повибігали, вони кажуть: «У вас є час до третьої години дня, щоб після цього вас тут не було». Люди почали питати: «Де нам ночувати?», «Де нам жити?». Вони кажуть: «Якщо ви хочете жити, у вас є час до третьої години». Змусили відчинити всі двері. Повиносили речі. Завантажили два БТРи й сказали: ви ще будете нас дякувати. Ваші хочуть підірвати цю п’ятиповерхівку сьогодні. І якщо ми тут хоч одну людину побачимо, розстріл. До мого тата побігли дві сусідки, одна боса, інша в капцях. Пройшла доба — нічого не підірвали, двоє — не підірвали. Мені здається, просто вони хотіли налякати, щоб винести речі цінні.
27 березня нас пограбували. Тато був у бабусі, приходить додому, а там відкрита кілька, відкрита горілка з нашого холодильника, сидять росіяни й п’ють. Тато такий: «Це ж мій дім, що ви тут робите?» Кажуть: «Нам командир сказав тут поселитися». Тато каже: «Ну дзвоніть своєму командиру, такого не буде, це мій дім». Вони: «У нас зв’язку немає. Ладно, виходьте, через півтори години прийдете». Тато каже: «Можна хоча б документи забрати?» «Ні, не можна».
Під’їхала Нива, вони навантажили всі наші речі й поїхали. Тато чекав у сусідів, поки вони все винесуть. У нас вкрали техніку, маленьку болгарку, фен для волосся. У мого чоловіка вкрали всі труси. Речі, кросівки, курточки. Вони знали, що будуть тікати, і за добу до цього вони просто пограбували всіх із будинків, які хороші. І вони поїхали з усім награбованим — плазмою, телевізором, скутерами, квадроциклами. На наших же машинах.
До знайомої моєї мами приїхав російський командир і сказав: «Ми тут будемо жити». Вона каже: «Будь ласка, я буду робити все, тільки не виганяйте нас. У мене двоє дітей, мені нікуди йти». Вони кажуть: «Добре. Будеш нам готувати їсти, прибирати за нами, ми тебе залишимо живою і не чіпатимемо». І вона бачила, як «раби» — він так називав своїх же, які були разом із ним, — ходили обчищати наші будинки, приносили все йому, він вибирав те, що потрібно йому, а все інше віддавав «рабам».
Я розмовляла з психологом, і мені психолог сказав, що я залишилася ще в тому часі. Мені щодня сниться війна. Немає такого дня, що мені не сниться війна. Щодня: що в нас стріляють, що нас атакують, що нас убивають.
