Не буває, щоб я про це не згадував. Особливо про мертву дівчинку

КА: Я хочу поговорити про вашу історію, про історію вас з дружиною, вашу історію до бомбардування Драмтеатру, до початку повномасштабної війни – як ви працювали в цьому театрі, скільки він для вас значив, і перейдемо до розмови про трагічний день, річниця якого станеться буквально через два дні. Я хочу через вашу історію ще раз, особливо тим, хто не був у Маріуполі, показати про те, скільки болю й жаху Росія завдала не лише в той день, але й взагалі.

СЗ: Взагалі, так. Взагалі багато завдала.

КА: Чи є у вас якісь питання до мене?

СЗ: Ні, у мене питань немає. Знаєте, я відкритий для всіх, я з багатьма й телекомпаніями, й з газетами, й з журналами спілкувався. Я хочу максимально висвітлити те, що сталося в Маріуполі, саме в Драмтеатрі. Я зараз кажу конкретно про Драмтеатр, тому що там перед Драмтеатром були написані два слова – «діти», з двох боків, які були видні з космосу.

КА: Це ж ви з дружиною написали, якщо вірити джерелам?

СЗ: Ні, не я. Ми прийняли рішення, дружина пішла, взяла фарбу в декоративному цеху, й доручила людям написати ці літери. Я в той момент був відсутній.

КА: Це ми з вами зараз розберемо детальніше. Я просто хочу, щоб ми історію з самого початку спробували описати. Я б хотіла дізнатися про вас до повномасштабної війни, про вашу роботу в театрі, про те, що ви взагалі робили в театрі, як багато він для вас значив. Можете про це розповісти? Як давно ви працювали, ким ви працювали в Драмтеатрі Маріуполя?

СЗ: Так, звичайно, я зрозумів. Моя дружина працювала художником зі світла. Вона закінчила Авдіївське училище, тому що в нас немає вищих навчальних закладів, де готують на художника зі світла. Це єдиний заклад у нас в Україні. Вона закінчила це училище, коледж. Вона працювала 20 років у театрі. Працювала світлооформлювачем, але потім перейшла на художника зі світла, 20 років працювала. Я працював 19 років у цьому театрі, працював артистом. Теж починав, як і моя дружина, з самих низів, з артиста допоміжного складу. Дійшов до артиста вищої категорії. Точно так само викладав у коледжі, музичному коледжі, а потім перейшов у статус коледжу культури й мистецтв, тому що ми відкрили на базі цього коледжу курс акторської майстерності. Ми 10 років там працювали.

КА: А ви 19 років пропрацювали саме в Драмтеатрі, правильно я розумію?

СЗ: Так, саме в цьому театрі.

КА: А можете розповісти про нього до повномасштабної війни, до того, як російська агресія перейшла в Маріуполь? Що це був за театр? Як би ви його описали людині, яка ніколи там не була?

СЗ: Знаєте, описати людині, яка ніколи там не була, якщо й була, то з боку глядацької… Я зараз живу в Чехії, я дуже хочу потрапити в театр і хоча б на 5 хвилин на сцену зайти. Почути цей запах. Можливо, буде інший запах, я не знаю, навіть припустити не можу. У мене просто немає часу. А наш театр… Перший театр, у якому я працював – це Горлівський муніципальний театр міський, у місті Горлівка. Там був один запах, у цьому театрі був інший запах, але запах театральний. Як тут – я не знаю, дуже хочу потрапити за куліси, просто пройтися по сцені. Ви свою роботу любите?

КА: Так.

СЗ: І в мене це була улюблена робота. Я йшов на роботу з задоволенням, незважаючи на всі міжколективні перипетії, які були в нас. У колективі були між артистами були зіткнення під час репетицій. Незважаючи на це, ми всі любили свій театр, тому цей театр для мене дуже багато значив. Я коли приїхав у це місто, я зрозумів, що це моє місто, я в нього закохався з першого погляду. Поки я їхав з автовокзалу, мені дуже сподобалося, мені все сподобалося. Тому для мене це дуже багато значило. Для моєї дружини теж дуже багато значив цей театр. Вона після школи пішла на якісь курси відділу кадрів, щось таке, але вона все одно пішла в театр. Пішла в театр на нижчу зарплату, невідомо, коли ти підвищиш собі категорію. Ось так ми працювали – ми працювали з любові до роботи. Виключно любов. Я думаю, я відповів на ваше питання, ні?

КА: Так, це емоційна оцінка. Але хочеться ще уявити, який це був театр. Яким він був всередині, які спектаклі були вашими улюбленими? Якимись деталями обрисувати вашу любов до роботи.

СЗ: По-перше, любов до роботи, я вже казав, коли йдеш на роботу з задоволенням. Це найвище щастя для людини, коли ти йдеш на роботу з задоволенням. Це саме найголовніше. Я не знаю, як там у дружини, які в неї були улюблені спектаклі, які не улюблені. А в мене були улюблені спектаклі, вони залишаються по сьогодні. Самий мій улюблений – «Москва-Петушки» за Венедиктом Єрофєєвим. Ставив Костянтин Добрунов, найкращий режисер, на жаль, він помер. Це один з найулюбленіших. Дуже любив спектакль «Чорне й червоне» й «Маріупольський скарб Нестора Махна». Це написав наш журналіст на основі чуток, які ходили в місті після Махна, що він викопав скарб. Він дуже багато перерив інформації, багато перечитав про Махна й про те, як він знаходився в нас у Маріуполі. І він написав п'єсу, ми цю п'єсу поставили. Це була дуже хороша п'єса. Сподіваюся, в мене теж була непогана робота. Це завжди глядачеві тільки судити можна. Я про це не можу судити.

КА: А кого ви грали?

СЗ: Я грав Нестора Махна, ретроспективно так: грав Махна в молодості й потім грав Махна перед смертю буквально. Це не головна роль, це роль другого плану. Головна роль була в тілоохоронця Нестора Махна Івана Лепетченка. Дуже хороший спектакль на мою думку, мені дуже подобалося в ньому працювати. Поки ми спектакль ставили, поки йшли репетиції, це було важко. Кожен спектакль дається не дуже легко. Знаєте, багато артистів кажуть, що кожна роль – це як дитина. Так, я з цим згоден. Навіть якщо тобі не подобається ця роль, але тебе спочатку поставили на цю роль, ти читаєш п'єсу й думаєш: блін, навіщо тебе туди поставили? Але дуже багато залежить від режисера, дуже багато, від його підходу до артиста, взагалі до постановки. Там дуже багато нюансів, які так просто не пояснити. Треба сидіти довго й говорити. А так, в принципі, колектив у нас був дружний, хороший колектив. Багато молодих у нас було в останній час, наших же студентів, нашого ж коледжу.

КА: Взагалі Драмтеатр, він яку роль грав у житті міста, як багато він формував у житті? Як багато людей приходило на спектаклі?

СЗ: Дуже багато приходило, в останній час приходило багато людей. У нас багато спектаклів були аншлаговими.

КА: До повномасштабної війни, як виглядав театр, скільки там було сцен, наскільки він був великим, об'ємним? Нікому, крім працівників театру, складно описати, наскільки він був масштабним.

СЗ: У нас було дві сцени – велика й мала. Був репетиційний зал, був великий хол, де ставилася на Новий рік велика ялинка, де була маса людей, дітей на новорічні свята. Тобто, театр досить таки об'ємний. У нас було дуже багато гримерок, був глибокий підвал. То місце, де було бомбосховище, там було величезне приміщення. Ну як величезне, за мірками для однієї людини воно величезне, а для 300-400 воно дрібне. Але тим не менш, це досить-таки об'ємна будівля. За розмірами я вам не скажу.

КА: Я розумію, так, звичайно.

СЗ: Не зможу сказати, звичайно. Але це була велика будівля, хороша, красива, її збиралися ремонтувати. Так як наш театр став архітектурною пам'яткою, в нас намічався ремонт – відремонтували дах повністю, капітально повністю все поміняли, утеплили. Почали з даху, зробили ремонт пожежної системи водонапірної, повністю пожежну систему поміняли. Збиралися приступати до капітального ремонту будівлі. Тобто, спочатку всередині, потім зовні. Або навпаки, це я вам не скажу точно, але збиралися до цього приступати. Ми жили повноцінним життям і виділялися гроші. Ми, артисти, були задоволені тим, що в нас хоча б щось зрушилося.

КА: А яке у вас, можливо, у вас особисто було улюблене місце в театрі? Можливо, якесь для вас особливе?

СЗ: Одне з улюблених моїх місць – це була моя гримерка. Там ми жили втрьох. Я завжди кажу «жили», я ніколи не кажу, що ми були на роботі або служили. Ми жили там. Я, мій кум Олексій Верещак і мій друг Ігор Китріш, ось ми втрьох там жили. Я так думаю, що це, мабуть, єдина гримерка, де ніколи не було ніяких скандалів. Ну як, не скандалів, а якихось недомовок. Ми приходили, спокійно сиділи, пішли на репетицію відпрацювали, прийшли, спокійно сіли, каву попили. Це було одне з улюблених місць. І найулюбленіше місце – на сцені. Бути на сцені – це було дуже добре. Взимку, звичайно, було складнувато, особливо на репетиціях, тому що двері ще не міняли з кишень. Кишені – це такі величезні простори, де зберігали декорації, там двері в нас нещільно закривалися, і звідти завжди йшов холод. Тому під час репетицій не дуже любив. Якщо сидіти за кулісами, чекати свого виходу, а ти можеш просидіти абсолютно всю репетицію й взагалі не вийти на свою картину. А якщо знаходишся весь час на сцені, то тобі жарко. Я виходив у кофті на останній спектакль «Скапен все володіє», те, що Анжеліка Арганівна ставила. Я виходив у кофті, починала працювати, і мені доводилося її знімати, тому що мені було жарко, тому що ти весь час на сцені носишся. Ось два улюблених місця – сцена й гримерка, це найулюбленіші місця були.

КА: А пам'ятаєте чи ви, який у вас був останній спектакль до повномасштабного вторгнення Росії, у якому ви зіграли?

СЗ: Останній спектакль не пам'ятаю, але здається, це був «Скапен все володіє». Потім у мене кілька днів не було спектаклів вечірніх, але були репетиції. А що ми репетирували, я зараз не згадаю. А, згадав! Ми репетирували «Діаманти», я не пам'ятаю, як ця п'єса називається, вона переведена на український і змінено назву. Тому я вам зараз не скажу, як називається сама п'єса.

КА: А про що вона?

СЗ: Ой, там… Це довго описувати. Діло відбувається в театрі, репетирують якась актриса вже більш-менш відома, і син продюсера, який тільки вийшов на сцену, тому що він син продюсера. І там такі перипетії. Я пам'ятаю, що «діаманти», а що ще там, не пам'ятаю я зараз.

КА: Ну добре, якщо не пам'ятаєте, то нічого страшного. Давайте перейдемо вже до вторгнення, до того моменту, як війна прийшла в Маріуполь. Як для вас це розвивалося й як так склалося, що ви стали комендантом бомбосховища? Як взагалі театр став притулком для людей, які втратили дома?

СЗ: Знаєте, поки в новинах ми дивилися, ось, може почнеться війна, я й моя дружина, ми були впевнені, що якщо це й почнеться, то це продовжиться три, максимум тиждень, дні. Тобто, сядуть за стіл переговорів і про все домовляться. Я особисто був впевнений у цьому, ми з дружиною про це спілкувалися. 24 [лютого 2022 року] я прокинувся трохи раніше й почув, що на околицях вибухи. Ми живемо в центрі, і я чув, що десь далеко від центру йдуть вибухи. Я думав, що це такі залякування. Наш директор написав у нашому загальному чаті у Вайбері, що ніхто на роботу не виходить, всі сидимо по домах. Але все одно я справді був впевнений, я був впевнений, що не буде такого, що сталося. А моя дружина в перший же день пішла ночувати з дочкою в театр. Вона зателефонувала директору, каже: «Так і так, я хочу переночувати в театрі», — він каже: «Якщо ти вважаєш потрібним, то будь ласка». Вона пішла з дочкою. Я з сином своїм старшим ночував дома.

КА: Ви не пішли з нею, так?

СЗ: Ні-ні-ні. Ми не думали, що буде настільки серйозно. Поки світло, газ, тепло, все це було, ми сиділи, ночували дома. У нас там коти, равлики дочки, купа цих равликів. Я вранці пішов, відніс їм поїсти. Потім дружина вирішила залишитися на наступну ніч, вони ночували в електроцеху в дружини. Там невелике приміщення, але воно добротне, якраз нас там і застав вибух з дружиною. Добротне, таке невелике приміщення, і всюди навколо несучі стіни.

КА: Це підвальне, так?

СЗ: Ні, це на сцені, це 20 метрів від епіцентру вибуху. Вони там 2-3 дні ночували. Потім стали ще приходити люди, так як з'явилася інформація на сайті міського управління, на всіх наших місцевих сайтах, де повідомлялося про бомбосховища, наш театр теж був описаний як бомбосховище. Але хочу зауважити, що бомбосховище взагалі не було готове приймати людей. Там нічого не було: ні комунікацій, ні освітлення, ні води, ні унітазів, ні каналізації — нічого не було. Там попередні господарі… Справа в тому, що це приміщення, воно належало якимось приватним людям, які колись при Поживанові викупили це приміщення в театру.

КА: А що там було до війни, ось у цьому викупленому приміщенні?

СЗ: Ще задовго до війни там був ресторан, але довго не протримався, змінилися господарі. Там знову відкрили ресторан, він довго не протримався, і там звідти все поз'ймали: плитку зі стін, з підлоги. Залишився тільки один унітаз і все, більше нічого не було.

КА: Тобто воно просто пустувало, так?

СЗ: Просто пустувало, так, задовго, ще задовго до війни, років 10 це точно. Років 10 тому там був останній ресторан. Теж називався «Театральний». Так, зараз, зачекайте, нитку втратив.

КА: Ви казали про те, що люди почали приходити в бомбосховище, а бомбосховище ще не було готове.

СЗ: А, так-так. У нас там були мати, одяг сцени, і були ще такі дерев'яні щити з товстого дерева. У нас нещодавно міняли планшет, ну, сцену повністю міняли, дерево міняли, робили саме так, як мало бути зроблено. І ці щити поз'носили туди, вниз. Ми ці щити розкладали на підлозі й стелили. Хто-небудь щось із собою привіз, кому-небудь ми давали одяг сцени, знімали куліси зі штанкетів, куліси, падуги, задник – все це знімалося. Стелили людям. Потім, коли вже в нас відключили спочатку опалення, потім відключили в нас відключили світло, а потім вже газ, так, здається, так було. Я перебрався буквально через 3 дні туди, в театр, тому що треба було допомагати опускати штанкети з одягом сцени, щоб людей розселити. А пізніше, коли вже нічого не було – ні зв'язку, ні газу, ні світла, ні води, вже прийшов і наш син до нас.

КА: На третій день, це в сенсі ви перебралися вже 27 лютого, так, виходить?

СЗ: Так-так-так-так. Моя дружина допомагала людям, які приходили, тому що ми знали всі приміщення, де й що знаходиться, де що є. У нас була можливість брати ключі від цих приміщень, тому що в нас там чергували люди з охорони, пожежні, тому була можливість брати ключі.

КА: Тобто спочатку було все обладнано все буквально ось цими матами, сценічними якимись речами?

СЗ: Ну, матів… Так-так-так, тканинами. Справа в тому, що в нас куліси, вони оксамитові, з товстого оксамиту. Тому ми зняли одну кулісу, складали в багато разів, і виходив такий матрасик.

КА: На момент ще кінця лютого, скільки людей вже перебралося в Драмтеатр?

СЗ: Близько 60, 60-70 людей. У мене ще й фотографія списків цих є, коли ми писали, складали списки, і я їх фотографував. Так, списки самі в дружини, а в мене фотографії десь є цих списків. Здається, 60 людей. Поки в нас був газ, я бігав готувати до себе додому, тому що я живу буквально в 7 хвилинах повільної ходьби від театру. Я ходив щось приготувати, ходив заварити кип'ятку, щоб зробити чай-каву, принести. Ходив по магазинах, ходив воду набирав. Потім, уже після оголошення зеленого коридору, в нас біля театру, в нас кільце там велике навколо театру, зібралася величезна кількість машин з людьми, які зібралися виїжджати по зеленому коридору. Люди приїхали з самого раннього ранку, чекали. На цей момент ми вже жили в театрі. Приїхав поліцейський з обласного управління, на той момент головна людина в нас у Маріуполі була від поліції. Він приїхав і оголосив, що зеленого коридору не буде. І почалося бомбардування, дуже багато людей рванули в театр. Дуже багато людей, було просто божевільна кількість.

КА: Це вже 16-го або ще до?

СЗ: Ні-ні-ні, до, ще до цього, задовго до цього. Я по датах вже не пам'ятаю.

КА: Ну, початок березня.

СЗ: Так, на початку березня, але дати я вже не пам'ятаю. І в різних інтерв'ю я вже плутаюся в датах, тому що й купа інтерв'ю, і пам'ять поступово змінюється. І, знаєте, просто пам'ять про найстрашніший день, вона витісняє інші спогади.

КА: Так. Ви зупинилися на тому, що евакуації сказали не буде, і купа людей побігла в Драмтеатр.

СЗ: Так-так, в нас було тоді дуже багато людей, але потім багато хто роз'їхалися, деякі в нас залишилися ночувати. Багато залишилося ночувати, по кількості не скажу, людей 700 точно було. Ми їх усіх розміщали. Щодня люди приїжджали до театру, тому що тільки біля Драмтеатру на площі приїжджав цей з області людина, і він оголошував, потім їхав на лівий берег. Ось так він каталася, повідомляв людям, де хто був. Люди приїжджали й у нас залишалися в надії, що на наступний день буде зелений коридор. Я точно скажу, що до 16 березня, до 17 не було ніяких зелених коридорів оголошено. Ми виїхати не могли ніяк, тільки на свій страх і ризик. Я в основному ходив по місту, хліб намагався купити, води принести. Потім я пішов по різних волонтерських організаціях, такі як «Халабуда», ходив у Червоний хрест. Але бомбардування вже були в центрі, вже бомбили на той момент. Моя дружина займалася облаштуванням у театрі. Вона вранці прокидалася, йшла чистити туалети, тому що людей було дуже багато, дуже, божевільно багато. У якийсь з днів, ще не дуже багато людей було, людей, може, 1000. Я стояв за хлібом вже десь сьомий годину, 7 годин ми стояли на морозі, з сином змінялися, приходили в холодну квартиру, відігрівалися і потім йшли на вулицю стояти. Ми стояли за хлібом, і я побачив, що там з якогось супермаркету люди йдуть з пакетами з великими. Я запитав, що там, а там, кажуть, роздають їжу. Я прийшов туди, сина залишив, прибіг, сказав, щоб він стояв у черзі, а сам пішов туди в магазин, до магазину цього. Там поліцейські забивали їжею машини, щоб відвезти харчування на Волонтерівку. І там людям просто так роздавали продукти, хто що схопив. Я підійшов до поліцейського, питаю: «У мене 1000 людей у театрі. Мені їх чимось треба годувати. Куди мені звернутися? Мені потрібні медикаменти». Він такий каже: «Зверніться в «Халабуду»». Я знав, де ця «Халабуда» знаходиться, я туди пішов. Буквально в перший же день привезли нам трохи м'яса. Потім у якийсь з днів привезли медикаменти. Потім, коли нас було вже більше 1000, близько півтори тисячі людей, я ходив у Червоний хрест. Пішов спочатку в міський Червоний хрест. Вони кажуть: «Ми вам нічим допомогти не можемо, ми можемо вас відвезти в центр розподілу медикаментів, жіночих прокладок, дитячих памперсів, дитячої питної води», — тому що ми беремо воду з колодязя, де, скажімо так, технічна вода. [Не чути прізвище] відвіз мене туди, познайомив з жінкою, вони привезли нам памперси, все, що вони змогли назбирати, вони нам привезли. Через пару днів я пішов у міжнародний Червоний хрест, вони знаходилися недалеко один від одного. Пішов за памперсами, тому що в нас були маленькі діти, прати не в чому, мити ніде. Це найдефіцитніший товар – це в нас були вологі серветки, дитячі памперси, жіночі прокладки. Це було найцінніше. І освітлювальні прилади, ліхтарики, тому що в театрі світла вже не було, і доводилося пересуватися з ліхтариками. Мені там у міжнародному Червоному хресті сказали: «Приходьте завтра. Сьогодні вже нічого не буде, завтра, можливо, щось буде». Я прийшов на наступний день, і, виявляється, там десь недалеко бомбанули, вони з'їхали. Я бігав між усіма волонтерськими організаціями, між усіма, які зміг знайти. Між лікарнею, між волонтерськими організаціями, а моя дружина в цей час цілий день займалася облаштуванням. Ось так ми стали комендантами. В дружини взагалі така ситуація, що хто-небудь приїхав з поліцейських, такий: «Хто у вас тут старший? Хто у вас тут головний?», — і всі кажуть: «Женя». Женя прийшла, їй кажуть: «Женя, тебе призначили комендантом». Ось так вона й стала комендантом.

КА: Я зрозуміла. А тобто виходить, що волонтерська якась допомога у вигляді їжі, засобів гігієни…

СЗ: Це потім пізніше почалося, коли ми звернулися, до нас приїхав наш співробітник, але просто він був у поліції. Коли почалися бойові дії, він пішов у поліцію, тому що він колишній військовий, поліцейський, Ігор Матюшин. Він у нас працював адміністратором. Він поширював квитки, заробляв нам виїзди в інші міста, поїздки, скажімо так, гастролі. Він приїхав, питає: «Де директор?», — «Не знаємо», — «Де замдиректора Чаїн?», — ми кажемо: «Не знаємо», — «Де головний бухгалтер?», — ми кажемо: «Не знаємо». Він каже: «Добре, я беру шефство, керівництво над театром, сьогодні напишу рапорт своєму начальникові». Потім поліцейські нам підвозили, і волонтерські організації нам підвозили різні предмети гігієни, харчування й тому подібне. Все, що в них було, вони підвозили. Поліцейські нам дуже допомогли з дровами, допомогли з польовою кухнею. Ми готували, для однієї сім'ї це каструля величезна, а для 1000 з лишком людей ця каструля так, на піврази поїсти. Вони привезли нам польову кухню. Я домовився, не пам'ятаю з ким-небудь з міського управління, щоб до театру під'їжджала машина з водою, щоб ми могли набирати воду. Приїжджали машини з водою до нас, поки бочка не вичерпалася, машина стояла. У нас вода потім була постійно. Хоча й у відрах носили, але тим не менш. У нас, знаєте, в нас організувалася така комуна. Завдяки моїй дружині, в основному, все організувалося, тому що я весь час по місту ходив, вона була там. У нас була своя охорона, в нас був свій медпункт, в нас були водоноси, в нас були люди, які спалювали сміття, в нас були люди, які прибирали туалети по ранках. Розумієте, півтори тисячі людей, коли ти бігаєш, горлаєш на весь театр. Набирали з колодязя технічну воду, нам привозили воду. Я кажу: «Йдете ви в туалет по-великому, візьміть із собою хоча б літра 3 води». Тому що й мені, й моїй дружині доводилося залазити туди, в ці унітази рукою, вигрібати звідти. Це ж просто неймовірно. Тросами проштовхуєш, не виходить, поки рукою не залізеш туди. Є люди розуміючі, а є люди, які, вибачте, по-нашому, по-міжнародному: «А мені начхати». Він пішов насрав, і йому начхати як буде далі. На жаль, це так. Я зламував ресторан, який поруч знаходився, для того, щоб взяти там ножі, каструлі величезні, великі, це ще до появи кухні. Це я все з дозволу поліцейських, з дозволу якраз ось цього начальника з області. Я все з його дозволу робив. Я розкрив міський туалет, який недалеко від театру. Я сказав: «Хлопці, ходіть по черзі ось туди». Потім, коли я прийшов туди через 5 днів, я просто жахнувся. Це такий жах, тому що туди ходили всі кому не лінь, і ходили без води. Загалом, жахливий вигляд там був. Потім ресторан, який я розкрив, ми там поселили 80 людей з Волонтерівки, тому що в нас вже селити нікуди було. Було дуже-дуже багато людей, і нам привезли ще 80 людей з Волонтерівки. Ми їх поселили там. Вони теж там самоорганізувалися, в них теж була кухня. Вони приходили до нас, так як нам поліцейські привезли палети ці дерев'яні, вони приходили, я їм щодня видавав палети. На ранок, на обід. Якщо вечерю готували, то приходили брали на вечерю.

КА: У сенсі палети дерев'яні, це щоб розводити багаття?

СЗ: Ну, так-так, на багаттях готували. До нас приходили люди їсти з близьких будинків. Якщо залишалося. Знаєте, в нас годували багато хто, харчувалися, воду брали. Дуже багато людей. Це тільки близько 2000 зареєстрованих, які були в театрі. 2 з лишком тисячі, скажімо так.

КА: Ви їх реєстрували, так?

СЗ: Так-так, в нас була служба реєстрації. Люди, які з'являлися, приходили, ми кажемо: «Так, зареєструйтеся». Тому що нам поліцейські сказали: «Обов'язково реєструйте, адреса, прізвище ім'я по батькові, адреса проживання й номер телефону». Для чого — для того, щоб, якщо хто-небудь буде шукати кого-небудь, щоб люди могли прийти, по прізвищу знайти, по номеру телефону знайти, по адресі знайти. Ми цим займалися. Але після вибуху була така суматоха, безлад, і ми, на жаль, не забрали цей журнал, імовірніше за все його зараз немає. Імовірніше за все, що він десь спалений або десь в архівах у Росії.

КА: А ось ці 2000 людей, це вже ближче до середини березня така кількість була?

СЗ: Так-так-так. 2000 людей — це всього пройшло через театр, тому що люди приїхали, зареєструвалися, і багато хто дуже виїжджали, не ставлячи галочку, що вони виїхали. Багато хто просто виїжджали в останні дні перед 16 березня, коли були жахливі бомбардування, обстріли й бомбардування саме з літаків. Тому багато людей збиралися колонами й виїжджали. По 5-6 машин виїжджали.

КА: Якщо спробувати показати цю картинку, наприклад, де люди ночували? У цьому підвальному приміщенні, у якому раніше був ресторан, або десь ще?

СЗ: Ні, люди ночували по всьому театру. Починаючи з першого поверху й закінчуючи третім. Всюди. Люди ночували всюди абсолютно. У костюмерних, у гримерках, у коридорах, я можу вам скинути відео, де просто спускаюся з 2 на 1 поверх. Ви можете побачити просто кількість людей на квадратний метр.

КА: Так, це все знадобиться, я в кінці скажу вам про матеріали. Життя Драмтеатру, ми зараз по різних шматочках її збираємо. Ось як місце, де ви раніше працювали, де ще зовсім нещодавно проходили спектаклі, як це виглядало взагалі, якщо словами спробувати описати? Я розумію, що багато людей, з'явилася польова кухня. На чому, наприклад, спали люди? Як це все було облаштовано вже ближче десь до середини березня?

СЗ: Люди спали на всьому, що знаходили. Ми дали розібрати повністю в глядацькому залі всі крісла, тому що вони з м'якою обивкою. Коли перший раз люди приїхали під час бомбардування, почали просто виламувати крісла. Моя дружина почала кричати: «Що ви робите? давайте я вам дам інструменти». Вона дала інструменти, і люди відкручували ці крісла, розбирали, і ті частини, які м'які, вони стелили на підлогу й лягали на них спати. Усі спали в одязі, тому що в театрі було +10, це так, за нашими з дружиною припущеннями, може, менше було. Морози різні бувають, тим більше, що березень був дуже холодний. Я вже дружині казав: як війна, так і холод. У нас ніколи такого холодного березня не було. Ми в кінці березня ходили, бувало, у курточках. Тому спали всюди, хто на стільці, хто на столі, хто стоячи, притулившись до стіни, а потім мінявся з тим, хто сидить, або з тим, хто лежить. Людей було дуже багато, просто божевільно багато. Ви ж розумієте, розселити людей так, щоб вони лежали…

КА: Це неможливо.

СЗ: Щоб усі люди сидячи спали, це неможливо. Людині треба лягти. Просто неможливо так протриматися 3 тижні, сидячи спати. Тому ми намагалися розселити так, щоб люди лежали бочком до бочка. Знову ж таки, ми не всюди селили. Ми селили тільки в найбезпечніших місцях. Там, де несучі стіни, там, де найтовші стіни. Ми знаємо, де найтовші стіни, тому ми там намагалися селити людей. І ось усіх розселити абсолютно, це було неможливо. Хто-небудь спав між поверхами. Це було страшно. Але знаєте, для мене на той момент, на час війни до вибуху, мені неколи було про це думати. Поселили, все. Хлопці хто-небудь виїхав, знайшли вільне місце, туди й лягайте, все, там забивайте місце. Тільки так діяли, тому що по-іншому ми вже не могли. Ми не могли кудись визначати кого-небудь. Ми в першу чергу намагалися визначати людей з дітьми маленькими в найбезпечніші місця. І похилого віку по можливості в безпечні місця. А в менш безпечні, вже хто як де знайде. Але ми категорично забороняли селитися навпроти вікон. Усі вікна ми позабивали, крім вітражів, які були у фойє другого поверху. Тому що там дуже великі, дуже високі вікна, там дуже багато скел. Ми там забороняли гратися, але все одно дітвора там носилася, тому що найбільша площа, де можна побігати, пограти. Як починалися бомбардування, ми намагалися, щоб там ніхто не знаходився.

КА: Я зараз хочу уточнююче питання задати. Ви як людина, яка досить багато часу проводила на вулиці – ви добували якусь гуманітарку, з усіма домовлялися. Як вам було? Адже Маріуполь уже досить сильно обстрілювали, як ви це все переживали?

СЗ: Ось не повірите, в той час переживань не було. У мене є товариш, який з нами жив, я не буду називати його прізвище, теж колишній колега мій. Він нещодавно буквально, за пару місяців до війни, влаштувався до нас у театр. Якось був випадок такий, коли Ігор Матюшин, поліцейський цей ось, який взяв шефство над театром, він сказав: «Так, хлопці, пішли, я вам дам мівіни» [прим. ред.: консерви миттєвого приготування]. Я кажу: «Добре, йдемо». А ця людина, він дуже боявся йти, такий: «Ну, добре, пішли-пішли-пішли». Ну, йдемо. Пішли, і ось поки ми йшли, досить-таки недалеко від нас бомбили, і він щоразу присідав і, знаєте, припадав до стіни. Тобто, він дуже боявся. У нього панічний страх цих усіх вибухів був. І коли ми прийшли в театр, нам десь хвилин через 15-20 повідомили, що ту вулицю, по якій ми йшли, її розбомбили повністю. І він такий: «Прикинь, прикинь, Сірьога, що ми з тобою пережили, о боже мій, боже мій, ми ж 20 хвилин тому там були, о боже мій!». Я кажу: «Заспокойся, ну, були й були». Вірите, ось не повірите, можливо.

КА: Охоче вірю.

СЗ: Але я чесно кажу, що в ті дні я взагалі про це не думав. Чесно, мені було важливіше добути чогось і все. І я не знаю, я чомусь був упевнений, що зі мною нічого не станеться.

КА: А взагалі люди, які селилися в притулку в Драмтеатр, у якому вони були стані? Напевно там було дуже багато поранених, дуже багато людей у шоці, тому що, хто-небудь втрачав близьких…

СЗ: Так-так. Були такі, дуже багато таких було. Стан пригнічений був практично в усіх. Я намагався підбадьорювати, знаєте, підходили, питали: «Сірьожа, Сірьожа, а як буде?», — «Не хвилюйтеся, все буде добре, все буде нормально». Знаєте, я був упевнений, що Росія туди не зайде. Ну, не збулися мої такі сподівання. Тим не менш, я всіх заспокоював, багатьох заспокоював, але були такі… Там була жінка одна, в неї був… Вона була дуже, як це називається…

КА: Травмована?

СЗ: Ні, не травмована, без травми була, але вона була в такому депресивному стані. Моя дружина дуже подовгу з нею розмовляла, до неї приходив психолог. У нас там був такий чоловік, він сам був психологом, і він з багатьма людьми розмовляв. Був такий момент, коли він сказав: «Я дуже втомився». Йому самому був потрібен психолог. Була людина, яка з папугами ходила, дітей розважала. У нього були папуги, яких він на плече садив і ходив дітей розважав. Знаєте, у таких ситуаціях у людей проявляються деякі інші якості. Такі, про які вони навіть не підозрювали. Я, наприклад, не думав, я знав, що моя дружина молодець, вона в своїй роботі розбирається, але я ніколи не думав, що вона зможе звалити на себе таку ношу. І я ніколи не думав, що я зможу ходити під бомбардуваннями й не звертати на них увагу. Що я буду ходити, і в мене є ціль. Я ніколи не думав, що люди, які взагалі були зовсім далекі від тих процесів і тих професій, якими вони на даний момент займаються, я ніколи не думав. І тому тепер у мене зовсім інша думка про багато людей.

КА: А ось ваша впевненість у тому, що все буде добре, що нічого не станеться, вона чим підживлювалася, як це формувалося взагалі у вас?

СЗ: Не знаю. Не знаю, не можу пояснити. Ніяк не можу пояснити. Я був упевнений, я просто був упевнений, що в нас все буде добре. А потім, коли хлопці нанесли напис «Діти», у мене питають: «Сірьожа, що буде з нами?». Я кажу: «Да заспокойтеся, все буде добре. Зрозумійте, в нас напис «Діти» такими величезними літерами, з літака видно, — кажу, — уявіть, якщо нас підірвуть, це буде такий світовий резонанс, що це призведе до великих наслідків для Росії». Ну, так-так.

КА: А ось можемо повернутися трохи до цього епізоду, можете трохи докладніше розповісти про як з'явилася ідея й як з'явилися ці два написи? СЗ: Так, вибачте. Повернувся.

КА: Добре. Ви сказали, що люди вже звикли до цих обстрілів.

СЗ: Ну так, звикли. Є така особливість у людини, що вона звикає до всього. І люди вже звикли. Вибух — і все, ну вибух і вибух. Знаєте, спочатку кожен вибух викликав у людей... ну, не паніку, але таку тривогу сильну. А потім люди до цього звикли. Крім того, я ще раз кажу, що ми знаходилися в центрі міста, і вибухи чулися постійно, з усіх сторін. Тому що бомбили постійно. І людям було важко визначити, де це близько, а де це далеко. Особливо знаходячись в приміщенні. Коли ти на вулиці — ти розумієш, звідки летить звук. А коли ти в приміщенні — тобі важко визначити, звідки летить звук і як це близько. Тому що відлунює з усіх сторін.

КА: Зрозуміло. А скажіть, будь ласка, ось ці ваші ранкові летучки, планерки, як ви їх називали, де вони проходили?

СЗ: Проходили на другому поверсі, в кімнаті, де жили ми з дружиною. Там у нас був такий невеликий закуток, де ми спали, а поруч була кімната більша, там ми і збиралися всі.

КА: А ось про що ще ви розмовляли на цих планерках? Крім харчування, крім розподілу обов'язків — що ще?

СЗ: Ну, дивіться. У нас виникали різні конфліктні ситуації між людьми, які жили. От, скажемо, одна людина курить, а друга не переносить дим. Або там дитина плаче вночі, а хтось не може спати. Різні конфліктні ситуації виникали. Ми їх обговорювали, як можна вирішити. Потім у нас виникали питання з безпекою. Наприклад, хтось кудись пішов і не повернувся. Або прийшли якісь незнайомі люди, і треба було вирішувати, чи пускати їх, чи ні. Обговорювали, які у нас продукти закінчуються, що треба шукати в першу чергу. Обговорювали, хто піде за продуктами, а хто залишиться охороняти. Ще обговорювали різні чутки, які ходили по місту. Хто що чув, хто що бачив. Чи правда, що десь відкрився магазин, чи правда, що десь дають гуманітарну допомогу. Різні такі питання побутові, організаційні.

КА: А чутки які були основні?

СЗ: Ну, чутки були різні. От, наприклад, що ніби-то відкриють зелений коридор, що людей будуть вивозити. Або що десь почали роздавати хліб. Або що ніби-то російські війська відійшли з якогось району, і туди можна йти за продуктами. Або навпаки — що в якомусь районі дуже небезпечно, туди краще не ходити. Такі чутки. Ще ходили чутки про те, що ніби-то скоро все закінчиться, що почнуться переговори. Або що, навпаки, буде ще гірше. Люди передавали один одному різну інформацію, хто що чув по радіо, хто що бачив на вулиці.

КА: А радіо у вас працювало?

СЗ: Ні, в нас радіо не працювало. У нас не було електрики. Але в деяких людей були радіоприймачі на батарейках. І ось такі люди інколи приходили і розповідали, що вони чули. Але це було рідко, тому що батарейки швидко сідали, а нових взяти було ніде. Тому в основному ми покладалися на тих людей, які виходили в місто і приносили звідти різну інформацію.

КА: А ви самі виходили в місто?

СЗ: Так, я виходив. Я ходив в лікарню, ходив по різних адресах, де жили наші співробітники, дивився, чи живі вони, чи потрібна їм допомога. Ходив шукав продукти. Ходив домивляв з поліцейськими про різні питання. Ходив на зустрічі з іншими людьми, які теж організовували якісь пункти для людей. Ми обмінювалися досвідом, домовлялися про якусь взаємодопомогу.

КА: А що вас найбільше вражало, коли ви виходили на вулиці міста?

СЗ: Найбільше вражало те, наскільки все було зруйновано. Будинки з виритими стінами, скрізь уламки, скрізь воронки від снарядів. Машини розбиті, перевернуті. Скрізь сміття, уламки, битий скло. І ця тиша моторошна. Майже ніхто не ходить вулицями. Якщо хтось і йде, то дуже швидко, притискаючись до стін. Всі бояться. І ця постійна напруга — що в будь-який момент може прилетіти снаряд. Ти постійно прислухаєшся, озираєшся. Дуже важко було це все бачити. Особливо важко було дивитися на зруйновані будинки, де ти знаєш, що там жили люди. Де тепер ці люди — невідомо.

КА: Ви казали, що ходили до співробітників театру. Як їх знаходили?

СЗ: Ну, я ж знав, де хто живе. У мене ж були адреси всіх співробітників. І я намагався обійти всіх, з ким міг зв'язатися. Але це було дуже небезпечно, тому що треба було переміщуватися по місту. Деяких я знаходив дома, деяких — ні. Хтось виїхав ще на початку, хтось поїхав до родичів в інші райони. А декого я так і не знайшов. До сих пір не знаю, що з ними сталося.